І знову канув ще один рік у Книгу Буття українського народу. Повинен був записатися світлими буквами у церковному відділі цієї книги. Чи записався справді? Якщо хочемо бути об’єктивні, то на наші спроможності — тільки-тільки. Домінувало могутнє сольо нашого незрівняного Божого Барда-Бояна при видатному супроводі трьох його єдинокровних Братів на тлі, збитого з тону, хору двох-мільйонового ансамблю.
Заповідалось на Святий Рік в історії Битія українського народу. Рік скорше таким його запляновано і стимулів назбиралося удосталь, щоб і зо святими почуттями його відзначити і записати золотими буквами. А вийшла тільки тінь великих цих плянів. Якщо перейде цей рік в історію, то ввесь кредит треба б записати єдино Блаженнішому нашому Патріярхові, неструдженому Благовісникові Божої Правди. За незліченими його проповідями та посланнями, між якими передове місце займає Послання про Єдність Українського Народу, довгий-довгий ряд авдієнцій для своїх і чужих, прийнятих і відданих другим, вічна журба за свою Церкву-Страдницю, історичні виступи на світових форумах, серед яких щонайменше три історичного значення: промова перед Папою, промова на Папському Синоді і зізнання перед комісією людських прав.
Навіть персональні його Ювілеї мали характер неперсональний і стояли у тіні вічного «вірую» Патріярха: «За Єдність Церкви і Народу». Довгий ряд крилошан, мітратів-патріярших архимандритів, блиск українських надбань і української духовости відводили зір від Патріярха і повертали його у ту єдність Церкви і Народу.
Чи зі сторони двохмільйонових мас було хочби належне розуміння вагомих моментів нашої історії? Навряд, чи пройдений рік тим саме позначився. Коли ж наші тверді карки і необрізані серця відозвуться вкінці співзвучно? Це мусіла б врешті бути отака тверда нас усіх постанова з Новим Божим Роком.
