Так можна висловитись про нове число «Церковних Вістей», ч. 2, за листопад 1977 p., що його видає Апостольський Екзархат Української Католицької Церкви у Великій Британії. Майже ціле число присвячене конфліктові, який постав між єп. А. Горняком і мирянами. Папір не почорнів, ані не почервонів, байдуже, що на ньому чимало написано свідомої неправди. Очевидно при такій постановці не можна передбачати будьяке замирення. Дозволимо собі на деякі з цих питань тут дати відповідь або хоч подати другу сторону медалі. Нажаль з рядків «Церковних Вістей» не дише духом любови, а до речі повинно б так бути, бо це пишуть, які голосять з амвони — любити не тільки ближнього, але й ворога. Знаємо, що всі ми грішні і ніхто з нас не вільний без гріха, байдуже хто яку носить рясу. Отже маємо зрозуміння в тому відношенні до авторів «Церковних Вістей», але не маємо зрозуміння, коли в їх писаннях немає навіть проблеску тієї любови, яка є основою основ у Христовій церкві, бо сам Ісус Христос з любови до нас і ради нашого спасіння віддав себе на муки, розп’яття і смерть. Не будемо тут наводити слів з апостола Павла, який дуже змістовно і сенсовно висловлюється про любов. Знаємо, що там говориться, — щоб ми не робили, коли немаємо любови все нічого неварте. Як у світлі цього слід розглядати «Церковні Вісті»? Не збираємось отцям духовним, які заповняли рядки «Церковних Вістей» давати лекції тільки бажаємо звернути увагу, щоби вони хоч троха застановились над тим, що пишуть, що роблять і як воно іде в парі з тим, що голосять з амвони, щоби не було в тому самозаперечення. Якщо їх слова є тільки на експорт, які їх особисто не зобов’язують то тоді друга справа, але це виглядало б, що вони розминулись з своїм покликанням?
У статті під назвою «Наша ситуація» з’ясовується обставини нашої Церкви на терені Велико-Британії. Підкреслюється, який це великий зроблено вклад для розбудови церковного життя на терені Велико-Британії. З статті випливає, що мовляв, це заслуга наших священиків і єп. А. Горняка, а де ж миряни, чи їх при цьому не було? Чи вони не дали основного вкладу? Та ж без них нічого там не могло б бути. Отже до цих тридцять річних надбань мають право також і миряни незалежно до якої політичної партії вони належать.
В статті пишеться про «збунтованих і обманених людей», про їх демонстрації і нищення авторитету і т.д. Не згадується, як властиво постав конфлікт, яке його тло та що було причиною. Мовляв всі були «святенькі» тільки ці збунтовані з «одної партії» почали улаштовувати демонстрації і бешкети. А треба було сказати, що єп. А. Горняк дав заборону поминати під час с. Літургії Блаженнішого Отця Йосифа патріярхом. Заборонив мирянам в Церкві молитись за Патріярха Йосифа. Це привело до протиакції. Будьте так добрі скажіть, що кому шкодило і хто на цьому терпів, коли Блаженнішого Йосифа поминали Патріярхом, чи коли миряни співали патріяршу молитву? Нікому це не шкодило і жадної кривди не приносило. Тим не заперечувано зверхности Апостольського Престолу, ні авторитету Папи. Хто ці питання поставив на вістря ножа, як не сам єп. Горняк, який пробував і дальше продовжає показувати свою силу. Тут знову єп. А. Горняк розминувся з своїм завданням, який повинен нести духовну опіку, а не виявляти владу. Чи не варто нам зробити зворот до Христового навчання.
Нажаль автори свідомо пишуть, що акцію за утвердження патріярхату проводить тільки одне політичне середовище, яке всі директиви одержує з Лондону, а Лондон з Мюнхена. Дозвольте сказати, що це є спрощення справи. Не обмежуйте справи патріярхату до одної партії, бо це чиста, вибачте за слово брехня. Можна б називати певні речі по імені, але забрало б нам багато часу. Справа патріярхату не є поставлена у партійній площині, але в загально українській. Біда тільки в тому, що отці духовні не бажають на ці питання подивитись троха з іншої сторони. Ми розуміємо інтенцію, звести цілу справу до т. зв. бандерівців, бо так для декого вигідно. Бандерівці в даній справі, як і виступають то не як партійні люди, але як члени — миряни нашої Церкви. До речі, кому миряни мають більше довіряти єп. А. Горнякові, який піддержує антиукраїнську лінію Ватикану, чи людині, яка за свою Церкву й український нарід відбула вісімнадцять річне заслання, перед якою ставились різні спокуси і встоялась, яким був наш Патріярх Йосиф і на протязі того часу не тільки не заломивсь але поставив не високий щабель католицького ієрарха. До речі Патріярх Йосиф є світочем не тільки в Українській, але й у Вселенській Католицькій Церкві. Очевидно мирянство у своїй подавляючій масі пішло за Патріярхом Йосифом. Мирянство пішло за Патріярхом тому, що він показав чіткі й виразні маяки майбутнього нашої Церкви. Церква на Україні формально зліквідована отже треба оживити і поставити у належній площині її Дочерні Церкви на поселеннях. Чи це тяжко зрозуміти? Чи для цього треба належати до такої чи іншої партії, щоби піддержати ідеї Патріярха Йосифа? Не варто для своїх низьких і неоправданих цілей спрощувати справу.
«Церковні Вісті» роблять закид патріярхальному комітетові, що мовляв: «Патріярхальні активісти, після дворічної безладної шамотні, вирішили насильно розколоти нашу Церкву. В цій цілі вони почали вербувати священиків з Риму, які без авторизації місцевого Єпископа «душпастирюють» для «Збунтованих і обманених людей», під вишуканим претекстом, що ці «бідні й чесні миряни не мають душпастирської опіки». Чого ж перекручувати факти, коли правда є іншою. Розколював Церкву і дальше розколює хто інший, але не миряни. О. Микола Матичак звертався до єп. А. Горняка, хоч мав авторизацію від Патріярха Йосифа, але треба було написати, що відповів, як відповів і чи відповів єп. Горняк на звернення о. Матичака. Також неправдою є, що під претекстом було запрошено о. Матичака й інших священиків з Риму, щоби сповнили релігійні служби, бо ж миряни були позбавлені духовної опіки. Та ж сьогодні всім відомо, що на деяких церквах висіли замки, і тим самим цеї духовної опіки не мали. Отже пощо писати лож. Ті що знають ці факти скажуть, це блюзнірство, а ці що цих фактів не знають уводиться їх в блуд в ім’я чого і для чого? А вводити когось свідомо в блуд це також гріх, це очевидно Отці Духовні з єпископської канцелярії, якщо не знають то повинні знати.
У «Церковних Вістях» написано — «Патріярхату нема, а єдности, як не було так і не видно». Це пишеться з самозадоволенням, мовляв ми вам казали… Патріярхат і Патріярх Помісної УКЦеркви є, це тільки для Вас Отче Канцлер, єп. Горняка і майже всіх інших василіян патріярхат неіснує, бо ви собі є церква в церкві, але це окрема тема.
В цьому числі «Церковних Вістей є надрукований лист до Блаженнішого Патріярха Йосифа з 5 листопада 1975 p., який підписало 14 священиків. Якщо ж ідеться про оформлення листа то можна було від священиків, а в першу чергу того хто оформляв більше знання, як пишеться листа до ієрарха. Це офіційний документ повинен мати всі офіційні познаки, нажаль вони не були названі, невідомо, свідомо, чи не свідомо. Коли ж ідеться про його зміст то він такий, що краще було його не публікувати. Нажаль деякі факти, які навіть нам здалека відомо є неправдиві. Повторяти і писати до Патріярха Йосифа, що мовляв, це діє одна партія, є звуженням справи і не відповідає правді. Про це вже згадано вище.
В цьому листі до Патріярха Йосифа підписані в першій точці стверджують такий факт, який ніби собі поставив за ціль патріярхальний комітет. «1. Нехтувати Соборовим Декретом відносно законного створення патріярхату, й опиратись радше на бажанні народу».
Треба бути нерозумним, щоби нехтувати Соборовим Декретом, бо ж Собор потвердив наше право і доручив привернути його нашій Церкві. Чого, нажаль до сьогодні Апостольська Столиця не здійснила, але навпаки, ще більше обмежує нашу Помісну Церкву в її правах. Друга точка, яку приписується комітетові звучить: «Насильно впроваджувати титул «Патріярх» у Служби Божі, а при кінці відправи співати т. зв. «Патріярший гимн». На це можна відповісти наступне, що жодні Комітети за Патріярхат і в тому числі Комітет у Великій Британії не ставив собі такої ціли, щоби насильно вводити титул «патріярха». Відки такі твердження, трудно вгадати. Якщо хтось вважає, що це не є наше право то це значить, що він недостаточно поінформований про цю справу. Справа патріярхату не постала, як деус екс махіна, але вона має свою історію, якої деякі Отці Духовні не знають або не бажають запізнатись. Це не є фраза, яка немає свого покриття. Правда всі, включно з василіянами на всіх континентах повторюють стару казку — мовляв ми всі за патріярхатом, але… Варто запитати, якщо вони є за патріярхатом то що вони в цій справі, чи для цієї справи зробили — дослівно нічого, а деякі члени василіянського чина багато, багато пошкодили.
В четвертій точці говориться; «Що патріярхальний комітет поставив собі за завдання «Бойкотувати фінансово ті парафії і душпастирства, які протиставляться вимогам Комітету». Можна припустити, що таку точку у своїй програмі праці патріярхальний комітет поставив. Правда вона є прикра, бо вона найбільше відчувається, але до цієї справи в «Церковних Вістях» на іншому місці є характерний і знаменний коментар: «А під церквою вже чекають на них збірщики на «патріярший фонд», щоб ним фінансово обмежувати працю й розвиток нашої Церкви. Цей останній вчинок можна зачислити до гріхів, що кличуть до неба про пімсту, це ж бо нарочна крадіж»! Це так виглядає визначення гріха, який навіть кличе про пімсту до неба. Ось тут виявляється вся мілина Отців з єпископської канцелярії, де не видно сліду глибшого духовного переконання і зникає покликання. Позбавити вірних духовної опіки, називати вірних різними епітетами це не кличе про пімсту до неба, але збирати під церквою на патріярший фонд це гріх, який кличе про пімсту до неба? Постараймось подумати над цим і побачимо нашу трагедію. Як можна від отців такого покрою очікувати розуміння української християнської духовости. Запитаймо, ще раз а де ж ця любов до ближнього, а де ж це всепрощення? Чи молитва Отче наш є тільки пусті слова, а чи маємо згідно з нею, як християни жити? Чи хочемо проповідувати старозавітний і закон зуб за зуб, чи спираємось на християнській любові, де говориться за камінь треба відвдячитись хлібом.
Цей лист кінчається такими словами: … «ми хочемо при цьому виразно підкреслити, що милостині у нашому випадку ми не просимо і за ласку ми не будемо платити якоюсь даниною чи компромісом. Ні! Ми тільки вимагаємо авторитетного слова справедливости і обов’язку від нашого Первоєрарха! Якщо Ваше Блаженство відхилять своє вухо від голосу нашої терплячої Церкви та її збещещених слуг у Великій Британії то ми будемо змушені шукати помочі у світовій та чужинецькій опінії і в нашому проводі Католицької Церкви…»
Тут накивано і погрожено, якщо не буде так то побачите. Тут тільки можна сказати, як мало ми маємо пошани і зрозуміння до людини нашого Патріярха Йосифа, який все що мав присвятив і віддав для своєї Церкви й народу включно з своїм ім’ям, яке стало прапорним ім’ям, що кличе народ до змагання за свої історичні, оправдані права нашої Церкви й народу. Чи справді підписані Отці Духовні сподівались одержати на такого листа відповідь? Над цим листом Патріярх міг тільки плакати і сказати, що він надаремно так багато трудився. Варто було тим Отцям Духовним хоч дещо повчитись у Патріярха Йосифа. За такий документ у такій формі можна тільки соромитись.
На іншому місці «Церковних Вістей» читаємо такі слова: «Людоньки добрі! Проганяйте з своїх хат і зі своїх громад новітніх «Свідків Єгови»! Пам’ятайте про шосту Церковну Заповідь: «Злих книжок і часописів не читати»! Паліть безпощадно їх бюлетені, летючки та обіжники, бо ці «визволителі» найперше визволять Вас з Вашої кишені … Чи це не запах середньовічних часів — палення на костирах. Богу дякувати, що немає в них такої сили, а це було б горе. Дозвольте, наш народ — миряни грамотні, вміють читати, хай читають і хай самі розбирають де є правда. Виглядає, що ви боїтеся правди, ви не бажаєте щоби народ знав правду. Таких і подібних моментів у «Церковних Вістях» є більше. Важко все згадати. Але поставмо пере собою питання. Що такою писаниною бажається осягнути згоду і мир, чи протилежне до цього? Виглядає, що єпископська канцелярія не шукає згоди, але незгоди. Якщо ви думаєте, що це правильний шлях, то ми хочемо вас запевнити, що ним далеко не зайдете і нічого не осягнете. Варто б повернути до Христової основи — любови і в дусі любови, а не ненависти діяти і змагати до замирення. Це одинокий шлях, який може принести позитивні висліди для нашої Церкви й народу.
