Король помер
3 квітня 1632 року помер Сигізмунд Ваза – король польський, великий князь литовський і руський, який ледь не півстоліття правив державою під назвою «Річ Посполита». Король з нього був такий собі – занадто багато помилок зробив він і у воєнних справах, і в релігійних. Усюди давав «зелене світло» єзуїтам (забувши нагадати їм, що в країні – релігійна свобода), а коли підтримав єднання Православної Церкви з Римом, то не взяв до уваги думки половини Русі, яка унію приймати не хотіла – принаймні на умовах 1596 року. Все це призвело до, як кажуть тепер, розколу в суспільстві, тобто до перманентних сварок між православними та уніятами, котрі час до часу застосовували рукоприкладство, що призводило до людських жертв.
Не менш недолугою була політика короля й у справах воєнних – він уліз в московську авантюру із самозванцем та багатолітню війну з Московією, забувши при цьому про оборону своїх кордонів від татар. Як наслідок, воєнний бюджет (і без того невеликий) витрачався на «московські справи», чисельність армії зменшилася, військо збідніло. У 1618 році під Москвою та в 1621-му під Хотином на королівські сили чекав неминучий розгром, і лише запорожці на чолі з Петром Сагайдачним урятували військо та репутацію Речі Посполитої. То був нонсенс – нерегулярні формування, можна сказати, голота без роду-племені виявилися ефективнішими і за найманців-професіоналів, і за шляхту, яка з діда-прадіда присвячувала себе війні! А ще вождь цієї «голоти», досвідчений вояк і талановитий полководець Петро Сагайдачний був дипломатом, знавцем латини та високої політики. Вимагав відновлення прав Православної Церкви, підкріплюючи свої слова козацькими шаблями, без яких держава ця була безсилою перед могутніми сусідами.
Сагайдачний таємно привіз у Київ Єрусалимського патріарха та вмовив його (з допомогою хабара і шаблі) висвятити православного митрополита і єпископів. Де-юре ці єпископи були нелегальними, і православні вимагали їхнього визнання. Але король до їхніх закликів не прислухався. Гальмувало визнання Православної Церкви ще й те, що і король, і більшість його оточення, і руські церковні ієрархи розкол між православними та уніятами сприймали як тимчасове явище. Але через «ревність не по розуму» Мелетія Смотрицького з одного боку і твердолобий фанатизм Перемишльського єпископа Ісаї Копинського з другого усі переговори про можливе возз’єднання закінчилися нічим. А коли після смерті митрополита Йова Борецького Копинський очолив Київську митрополію, про переговори навіть не йшлося.
І ось помирає король. Король, який був прихильним до єзуїтів та унії. Король, якого православна історіографія затаврувала як фанатика (хоча усі звинувачення зводилися до того, що він не хотів скасовувати унію – а чи міг він скасувати рішення більшості єпископів?). Король, який де-факто створив у країні могутню опозицію – козацтво. Король, який наламав стільки дров, що складати їх мусили навіть його наступники.
Спадкоємцем престолу став син Сигізмунда – королевич Владислав.
Він цілком відповідав «сарматському» ідеалу: у наметі без діла не сидів, постійно перебував у походах, зброї до рук брати не боявся і обладунки одягав не лише тоді, коли позував художникам. До того ж був досить прихильним до православних і до козаків зокрема – запорожці на чолі із Сагайдачним двічі рятували його від поразки: у 1618 році під Москвою та в 1621-му під Хотином.
Переговори?
Перед елекційним сеймом, на якому повинні були обрати короля, мусили скликати конвокаційний, на якому робили огляд правління покійного короля, підбивали підсумки і після цього складали так звані «pacta conventa» – умови, на які мусив погодитися майбутній король. А ще перед конвокаційним сеймом на місцях скликали так звані «предсеймові сеймики», на яких місцева шляхта вирішувала, які саме вимоги ставити перед королем, і посилала своїх делегатів з вимогами на конвокаційний сейм. Складали свої вимоги і пред-ставники Православної Церкви – 3 червня 1632 року (через місяць після смерті короля, досить швидко – як для того часу) був скликаний провінційний сейм у Луцьку, в якому взяли участь двісті шляхтичів. Говорили вони головним чином про стан Православної Церкви, про те, що церковні бенефіції (прибуткові посади) король роздавав лише уніятам, православних храмів у часи його правління будувати не дозволяли, шляхтичів православного сповідання не допускали до високих посад, а міщан кидали до в’язниць. Приблизно такі ж претензії висували до короля і запорожці, що зібралися на сеймик у Прилуках.
Подібні звернення відправили і члени Львівського братства, а православні братчики з Вільна написали цілий трактат під назвою «Синопсис», у якому скаржились, що руський народ, зробивши так багато добра для Речі Посполитої, був підступно обікрадений внаслідок проголошення унії і позбавлений численних привілеїв, що через зраду кількох єпископів свого верховного пастиря Русь зазнає неймовірних утисків. Цікаво, чи згадували автори «Синопсису», що головною причиною унії стала надмірна жадібність патріарха, який «лише стриг, а не годував» своїх овець, а також зазіхання шляхти і братчиків на всю повноту церковної влади?
Треба сказати, що певних утисків православні міщани справді зазнавали, але не через релігійні вподобання, а конкуренцію між майстрами. Якщо одна корпорація майстрів хоче витіснити іншу з дохідного місця, причину слід шукати не в релігії, а в грошах. Тим паче що там, де православні русини по-справжньому боролися за свої права, там вони й перемагали. Привілейований стан костелів над церквами – проблема, яка тягнулася з часів польської окупації і до унії жодного стосунку не мала (поляки зневажали всіх русинів). Що ж до іншого – то це типова барокова риторика з типовими літературними перебільшеннями. Адже насправді в містах церквами керували братства, до яких входили прості парафіяни. І якби парафія була проти унії, уніятського священика і близько не підпустили б до церкви. Так само і монастирі неугодного ігумена не пустили б на поріг. Що ж до переслідувань священиків, то тут все відбувалося з точністю до навпаки: уніятських вбивали у середньому раз на кілька років.
Нереальним виглядало і дотримання вимог, висунутих майбутньому королеві: скасувати унію, віддати всі церковні маєтки православним єпископам, а уніятів залишити з нічим. Але не слід забувати, що XVII століття – це доба барокових гіпербол, блискучих промов і необхідних умовностей. У ті часи на перемовинах треба було просити вдвічі більше від того, що хотів отримати, – інакше не дадуть нічого. Всі це розуміли і намагалися грати за правилами. Отже, захисники православ’я не були ані фанатиками, ані фантазерами – радше реалістами і хорошими дипломатами, які знали неписані закони і барокової риторики, і ведення переговорів.
Тим паче що уніятів також було багато, вони також писали на конвокаційний сейм свої вимоги, скаржилися на утиски від православних («дезунітів»). Завдяки проповідям Іпатія Потія, Йосифа Рутського і Йосафата Кунцевича, завдяки нормальним стосункам між священиками і братствами всередині Унійної Церкви, а також завдяки Папі Римському, керівник з якого був значно адекватніший, аніж із Царгородського патріарха, Унійна Церква не була слабшою за Православну. Отож перед королевичем були дві рівновеликі частини, на які поділилася Русь. І одним розчерком пера проблему було не вирішити…
Православну делегацію очолив архимандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила, уніятську – митрополит Йосиф Рутський. Сейм розпочав роботу 22 червня. Для вивчення православно-уніятських стосунків призначили цілу комісію, яку очолив сам Владислав! Першим виступив православний представник Михайло Кропивницький, закликавши королевича звернути увагу на переслідування православних і загоїти їхні рани. Митрополит Рутський, своєю чергою, перейшов у контратаку, нагадавши, що унію уклали самі русини, без зовнішнього примусу, а що стосується переслідувань, то це уніяти потерпають від православних. Навіть назвав конкретні приклади: вбивство владики Йосафата Кунцевича, замах на митрополита Іпатія Потія (внаслідок чого він був поранений), утоплення в Києві митрополичого офіціала Антонія Грековича, вбивство у тому ж Києві чотирьох ченців із Софійського собору, а також священика в Шаргороді та ченця в Перемишлі.
Так, у добу барокової риторики нелегко простежити, де закінчуються умовності та починаються факти. Зазвичай факти починаються там, де оратори від загальних фраз на кшталт «тяжкі гоніння» або «незліченні утиски» переходять до конкретних імен, випадків. Отож, Йосиф Рутський ввічливо і твердо пред’явив православній стороні нериторичні звинувачення, на які Петро Могила і його супутники мусили дати нериторичні відповіді.
Йти проти конкретних імен апологетам православ’я було важко, хоча Рутський навмисне дав їм зачіпку: обидві сторони знали, що чотирьох ченців у Києві було звільнено завдяки православному митрополитові Йову Борецькому. Згадка про це дала б змогу стверджувати, що не лише сварки були поміж уніятами і православними. Та православні оратори не скористалися такою можливістю – натомість звинуватили Рутського у відвертій брехні. Ще менше такту і поваги було у відповідях щодо інших інцидентів. Кунцевич, на їхню думку, сам був винен у тому, що розгнівав жителів Вітебська. Ті, що здійснили замах на Потія, були справедливо покарані, тож про убивства в Києві й говорити нічого, а на скоєні в Перемишлі та Шаргороді православні відповіли взагалі геніально: «Ті краї далеко від нас, там ідіть і дізнавайтеся про свої кривди».
Тобто адекватної відповіді на запитання уніятів православна комісія не дала. Понад те, перелік «православних» нещасть, представлений ними, не виходить за межі умовностей, гіпербол: це і безбожні ієрархи, які ввели руський народ в оману, і руйнування церков, і арешт та ув’язнення православних за віру, інші «несправедливості». Жодних імен, дат, жодної конкретики. Зате відсутність аргументів православні депутати компенсували хамством: до Йосифа Рутського звертались не інакше, як «ксьондз», наголошуючи на неправомірності його титулу (при тому що Рутський, звертаючись до Могили, називав його як належить). Ввічливість – привілей того, хто впевнений у собі.
Наступний день минув у перепалках: кожна сторона доводила свою правоту, спекулюючи на історії, а комісія на чолі з Владиславом сиділа і дивилася на цю сумну дуель. Нарешті королевич зрозумів, що консенсусу годі шукати, і запропонував сторонам компромісний варіант – офіційно визнати православну ієрархію на тих землях, де вона збереглася де-факто, а уніятам віддати ті, на яких вони встигли утвердитись – майже всю Литву з Білорусією, Володимирщину і Холмщину. Складені королевичем пункти і православні, і уніяти мали розглянути на провінційних сеймиках, а прибувши на вирішальний виборчий сейм, висловити свої думки щодо них.
27 вересня розпочався виборчий сейм, на якому Владислава мусили офіційно обрати королем. Проте православні делегати, яких до Варшави приїхало, за деякими даними, кілька тисяч, погрожували шаблями і божилися, що не допустять коронації, поки їхні релігійні права не будуть відновлені – і таки мали рацію. Знову почалися безконечні перепалки із взаємними звинуваченнями в усіх смертних гріхах, доки 15 жовтня (!) комісія не дійшла висновку, що домовлятись мирно ніхто не збирається, і Русь з Руссю у найближчі роки не поєднати. Ані скасувати унію, ані навернути до неї православних неможливо. Єдине, що можна було зробити, це оформити юридично вже існуючий стан речей. Отже королевич у ролі посередника між ворогуючими конфесіями призначив комісію (половина – православних, половина – уніятів), яка мала визначити умови «заспокоєння народу руського». Ось із чим погодились члени комісії:
- свобода віросповідання і рівність у правах уніятів та православних (що давало змогу засновувати братства, відкривати школи, будувати церкви, обіймати посади в магістраті);
- свобода переходу із православ’я до унії та навпаки;
- недоторканність майна як Унійної, так і Православної Церков;
- закріплення за православними Львівської, Мстиславської, Перемишльської і Луцької єпархій, а також земель Київської митрополії. Щоправда, Перемишльська єпархія мала перебувати в унії до смерті тодішнього єпископа – престарілого Афанасія Крупецького – і лише потім відійти до православного єпископа;
- у православному Києві уніятам залишили лише Видубицький монастир, а в уніятському Гродні православні мали Пустинний монастир;
- закриття всіх судових справ і скасування покарань, пов’язаних із міжцерковними чварами.
Це було остаточне рішення комісії і самого королевича. Більше ні для православних, ні для унія- тів він зробити не міг. Це розуміли і самі ворогуючі сторони, тому вирішили скласти зброю – тим більше що ці «статті заспокоєння» де-факто задовольняли і тих, і тих. Кожна сторона залишалася при своєму і могла вільно розвиватись, не доводячи постійно усім своє право на існування. Уніятів забрали з парафій, де їх могли утопити чи зарубати, а православних – із єпархій, де прихильники єдності з Римом встигли завоювати серця людей. Винятком стали Видубицький і Пустинний монастирі, але Могила і Рутський «обмінялись» цими обителями. Тепер, маючи кордони чіткі, немов фортечні мури, обидві конфесії могли почуватись спокійно і розвиватися.
В останньому пункті зазначалося:
«Обидві сторони мають жити в мирі та спокої, не наступаючи одна на одну, припинити видання творів, якими звикли безчестити одна одну, натомість проявляти мир і єднання».
Це було трохи важче зробити, адже запровадження «статей заспокоєння» призвело до поділу церков між уніятами та православними в тих містах на кордонах єпархій, де були послідовники обох конфесій. І, звісно ж, поділ той відбувався не мирним шляхом. Хоча і Рутський, і Могила були зацікавлені в продуктивному діалозі та мирному співіснуванні, про це залишалося тільки мріяти: надто багато фанатиків серед православних прагнули скасування унії, а головний посів митрополичий престол. Щоправда, в голові печерського архимандрита вже роїлися думки про приведення Православної Церкви до більш адекватного і культурного стану, але до того було ще далеко.
Як би там не було, королевич Владислав мав усі підстави вважати, що йому вдалося вирішити проблему руських релігійних чвар. На наступному, коронаційному сеймі його, осипаного панегіриками і католиків, і православних, коронували як Владислава IV. В необхідності легалізації православ’я він зміг переконати навіть Папу. Правда, цей католик-екуменіст жалкував, що його спроба примирити ворогуючі конфесії завершилася ще одним фіаско, але його провини у цьому немає. Ще з часів імператора Константина намагання королів об’єднати Церкви ні до чого доброго не призводили. Помиритись самотужки християни могли рідко – за винятком хіба що Риму і Константинополя у ХХ столітті. Але до того нам треба було здолати довгий шлях. Що ж до наших предків, які жили в ХVII столітті, то на них чекали нові випробування – до великої війни, у якій релігійні суперечки посядуть не останнє місце, залишалося 16 років.
Віктор Заславський, історик
