З святами рождества Ісуса Христа та пов’язаних з Різдвом інших рокових свят входимо в новий календарний рік. Не раз видається, що свята народження Ісуса Христа, як всі інші, похідні від Різдва є тільки щорічним повторенням. Якщо до цього підходити зовсім поверхово то можна прийти до таких висновків, але в дійсності вони мають глибоке значення. Це час на святкування не в розумінні рутини, але в значенні глибокої застанови над безконечною містерією Христового народження — приходу на цей світ, що є переходовим періодом, короткою земською мандрівкою у бутті людини до Божої вічности. Ось це народження Ісуса Христа, яке ми на протязі, вже скоро буде дві тисячі літ кожного року величаво і святочно обходимо, можна назвати повторною неповторністю. Хоч ми кожного року ніби однаково відзначаємо це Боже рождество, але все у новому, неповторному осмисленні. В ці святочні дні Різдва Христового у нас постають різні асоціяції над нескінченою містерією Новонародженого. Людський ум на протязі віків творив і дальше творить незаперечні духові вартості, які випливають з того невичерпного джерела Христового народження. Ми ці свята все зустрічаємо з новою силою і утвердженням нашої віри та перспективами і надією на майбутнє. Ми не раз думками зносимось до небесних висот і заносимо наші молитви в яких згадуємо тих, що скінчили свою земську мандрівку і тих, що остались сопутничати та благовіствувати дальше на землі. Ось ця містерія Новонародженого, що є джерелом джерел людського буття, це вічне і незаперечне.
Здається, що в ці дні свят небо лучиться з землею і разом торжествують-радіють. Це змістово осмислено у наших народних колядках, які колись так дзвінко гомоніли, вириваючись з під рідних стріх наших хат на рідних землях і неслись в небесні простори переливаючись у безконечні симфонії. В ці дні сходяться родини за спільним столом, збираються на хоральні молитви вірні і здається, що день, як кожний інший, а все таки він інший відмінний не тільки зовнішньо, але що важливіше у духовому значенні.
В ці дні, якось мимоволі перед нашими очима, як фільмова стрічка пробігають картини нашого дитинства, відпорошується пам’ять минулого і постає перед нами пройдене. Це немов підсумок минулого, щоби з цього минулого побачити нове, народжене — майбутнє. Ми в ці дні не раз змиваємо наше обличчя слезами радости і в звучанні наших коляд забуваємо, хоч на коротко, про наші щоденні турботи. Але ж в ці святочні дні Різдва Христового ми повинні також згадати всіх наших братів сущих по цей і той бік залізної занавіси. Мати на увазі, що на рідних землях обидві наші Церкви зліквідовані більшовицьким комунізмом і войовничим атеїзмом. Наша Українська Католицька Церква перебуває у катакомбах і потайки відзначає Різдво Христове з надією на краще завтра.
Ось так кидаючи погляд в минуле, поруч того ми не повинні забувати і все пов’язати з майбутнім. Христове народження є показником нашого життя і діяльности в Божій ласці. Власне тут в’яжуться вузли минулого, сучасного і майбутнього. Висувається конечна потреба кинути проекцію в майбутнє. В цій площині повинні кинути погляд на наше культурне, громадське, політичне й церковне життя. Коли ж ідеться про зацікавлення нашого журнала і зорганізованого мирянського руху то під тим оглядом нас найбільше цікавить церковний аспект справи, себто поставити перед собою де є наша Церква і яке місце вона занимає сьогодні.
Постараймось трохи рефлектувати і наші сучасні проблеми Помісної УКЦеркви, дивитись крізь призму ось цього невичерпного джерела Христового народження. Знаємо з історії Церкви й життя Ісуса Христа, що пастухи були першими, які прийшли поклонитись і привітати Новородженого. За слідом звізди прийшли три царі до Вефлеєму, які віддали дари і поклонились Новородженому Спасителеві. Правдою є, що звізда показалась була не тільки для трьох царів, але для всіх тільки інші не хотіли цього бачити. Маяки, які вказували шлях були в минулому і є сьогодні тільки треба мати добру волю і бажання їх бачити.
Чомусь так було, що не повірили в Месію — Ісуса Христа в першу чергу ті, що ніби стояли найближче Бога і самі мали бажання бути тими, що вирішували. Треба було пролити чимало крови невинних дітей тільки для того, щоби зліквідувати Ісуса, а в першу чергу тут ішлось про владу, яку за всяку ціну бажали задержати. Ісус Спаситель був у їх уяві загрозою для їх панування. Пастухи — це був народ, який прийшов перший поклонитись і беззастережно приняти Новородженого за свого давноочікуваного. Це не припадок, що пастухи були першими і не припадок, що Ісус народився в убогій стаєнці, у місці, де Його могли б привітати всі, а зокрема ці найменші й вбогі.
Незаперечною правдою є, що Ісус не прийшов перебирати владу і встановляти свою, але прийшов на цей світ, щоби своє життя скінчити муками і бути розп’ятим на хресті ради нашого спасіння. Вглибімся над цією незаперечною правдою і побачимо, що тут понад усе домінує любов. Тут варто містерію народження Ісуса Христа в якому проявляється мир і любов рефлектувати з подіями, які проходять в нашій Церкві під сучасну пору. Маємо між собою живучого свідка, який на власних плечах переніс ліквідацію нашої Церкви на Україні. Його доля йшла тернистим шляхом, який важко описати. Гідно, достойно й подивугідно видержав всі муки і поневіряння. І з свого уряду, як Митрополит Києво-Галицький почав старатись, щоби обновити нашу Церкву на поселеннях, щоби її привернути історичні права, які вона мала у минулому, коли входила в унію з римською католицькою церквою. В цю благовість повірили миряни беззастережно, але нажаль з резервою поставились деякі наші владики і священики. Поставмо перед собою питання, чи це припадок, що так сталося? Ні, це не припадок, це наслідок того, що ми забули нашу українську церковну духовість, ми забули наше минуле, ми не хочемо бачити правди, бо за неї треба боротись, бо в цій боротьбі треба рискувати, може теплим місцем, якимсь капелюхом чи мітрою? Краще стояти з тими, що мають силу, що наділюють відзначеннями і підвищеннями. Чи це не іронія долі?
До цього треба собі сказати, що це діється тоді, коли церковний олімп Католицької Церкви веде діялог з атеїстично-комуністичною Москвою, з тими, що прикладали своїх рук до ліквідації нашої Української Католицької Церкви. Ватикан веде діялог з тими московськими висланниками, які на конференції Ради Світових Церков в Нейробі запротестували проти резолюції в якій засуджувалось переслідування релігії в СССР. Отже можемо собі уявити що ж ці московські церковні «достойники» собою уявляють. Та ж про те, що в СССР переслідується релігію і віру в Бога всі знають. Вся совєтська преса, журнали й інші публікації переповнені статтями проти релігії. Атеїстичні інституції є найкраще випосажені матеріяльно і всяко для поборення релігії. Отже, як можна договорюватись з дияволом? Про те, що Ватикан договорювався і на дальше так осталось то про це свідчить виступ на Београдській конференції ватиканського представника Сільвестріні. Христос ніколи не входив у діялог з дияволом. Хто ж в цій ситуації має стати в обороні правди?
Скільки вже появилось самвидавних матеріялів про ситуацію Церкви в СССР? Скільки домагались наші вірні на Україні і на засланні, щоби їм переслати Біблію. Хто став в обороні вірних, священиків і Церкви, які дальше переносять гонення, переслідування і мучеництво? Скільки ми почули проповідей з наших амвон в цій справі? Скільки наші Владики звернулись своїми листами до священиків і вірних молитись і працювати для допомоги страдаючим за віру? Якщо б зробити точний підрахунок, а ми є безпосередними свідками цього то можна тільки соромитись, що ми так стали глухими на слова наших братів, які просять у нас допомоги. Але коли з Апостольської Столиці заповідають у час посту скласти мищину рижу для голодуючих, що очевидно є благородне діло, то це точно проголошується в церкві й на цю тему виголошуються проповіді. Постараймось це бачити відкритими очима і те, що перед нашим оком закривається, а дається нам всякі мнимі пояснення.
Подумаймо над тим, що нам сказав наш Патріярх Йосиф — будьте самі собою. Скажіть, що в тому є злого? Чи ми це прийняли і здійснили? Нажаль ні! Дивно і незрозуміло, чому Апостольська Столиця не бажає, щоби наша Церква була сама собою? Таж Апостольська Столиця також добре знає, що вона забрала права нашої Церкви. Не тільки церковні закони, але й Божі закони, які є важливіші і є понад церковні закони кажуть забране треба віддати. Якщо нам не віддають, що ж покривдженим залишається? На це відповідь є логічна і проста — треба самому собі відібрати. На цей крок ступив наш Патріярх Йосиф і нам треба піти його слідом і повністю піддержати його ідеї. Патріярх Йосиф мав силу, витривалість видержати повних 18 років і не зрадити Української Католицької Церкви, навіть тоді, коли йому обіцяли приманливі спокуси то маймо сьогодні довір’я до його ідеї і починів, бо він веде до розвитку і росту нашої самоуправної Помісної Української Католицької Церкви у лоні Вселенської Христової Церкви. Мирянство побачило, зрозуміло і піддержало ідеї Патріярха Йосифа треба, щоби тим слідом пішло все духовенство і владики. Роздумаймо над цим в час Різдва Христового, бо його правда є одинока і незаперечна. Наші оправдані домагання не суперечать Божим законам. Підсумуймо що ми зробили і подивімся в майбутнє нашої Церкви.
