«Молодість не втрачена – вона прокачана»1. Коли я вперше почула цю фразу, то подумала, що її точно придумала не молодь. Бо тільки дивлячись із перспективи старшого покоління, яке вже трохи губиться в нашій мові і цінностях, може виникнути думка про втрачену молодість та ідея обізвати наш досвід «прокачкою». Я ніколи не могла б назвати біль, який пережила і який став тлом мого теперішнього життя, сленговим словом та ще й російського походження. Якщо порівнювати їхні молоді роки з нашими, то може здатися, що так і є, але українська молодь із мого оточення дивиться на своє життя дещо під іншим кутом. Тому запрошую вас до моїх думок – дівчини, яка проживає екватор своєї молодості під час російсько-української війни.
Зараз скажу страшну річ: у свої 25-ть я була на похоронах своїх друзів частіше, ніж на весіллях. У нас інша молодість, аніж у наших батьків, інше життя, аніж у друзів з мирних країн. І, можливо, через їхню призму це виглядає як втрачена молодість. Але в нас так багато речей, про які ми мусимо думати, тому й не замислюємося про свою молодість як таку.
Теперішня молодь перебуває в пошуку. Ми запитуємо себе, чому ми віримо в Бога, чи зустрінемося зі своїми братами й нареченими, які віддали своє життя за нашу свободу. І це збільшує сенсовність молитви та самої віри в Бога. Ми ставимо питання, шукаємо свій формат, і це не про «прокачаність». Молодість зараз – це про пошук сенсів і про культуру мислення.
Перед нами відкрилася нова парадигма, точніше ми її створюємо самі. Звідси, мабуть, і виникла ідея про втрачену молодість. Так, у вільний час ми плетемо маскувальні сітки, складаємо аптечки, а коли зустрічаємося з друзями – згадуємо полеглих і уявляємо, як би було чудово ще хоча б раз спільно з ними пройтися вулицями Львова. Так, у нас вже не буде повноти щастя на весіллях, бо завжди мулятиме думка про когось, кого бракує на святі. Але ж молодість нікуди не поділася.
Якщо ми щось втратили, то це безтурботність. У якийсь момент перед нами впала завіса, сплетена з ілюзій про цей світ. Та завіса, яка мала опускатися повільно, протягом всього життя, вже лежить на сцені, і піднімати її нема сенсу, бо ми знаємо, що за нею. Ми зустрілися зі смертю, несправедливістю, ненавистю, насиллям, жорстокістю. Це відбулося дуже різко і болісно. Однак молодість залишилася, ось тільки досвіду стало більше – того, якого ми взагалі не мали б проживати в такі роки.
Ми часто жартуємо з подругами, але кожен це відчуває насправді, що ми як старі діви, порівняно з нашими друзями європейцями. Під час моєї місії з «Домом Серця» в Італії мені справді було важко знайти мову з однолітками, чого раніше ніколи не траплялося. Пам’ятаю один момент: березень 2022 року, ми сиділи на березі моря, заходило сонце, навколо неймовірна краса, я в оточенні молодих італійців, які говорять про якісь дурниці, про те, як пандемія поламала їм життя (ха-ха). І мені в той момент просто здається, що я божеволію, бо в телефоні зовсім інша реальність: чергові новини про полонених, про Бучу, про пекло на землі. І більше ніхто навколо про це не знає і знати не хоче, бо в них фонова радість, а в нас фоновий сум.
Дивно, але в той же час я не заздрила їм, не заздрила їхнім відверто нудним розмовам про знаменитостей чи невдало вищипані брови. Розуміла, що цей біль змушує мене відчувати щось більше, щось величніше, щось більш справжнє. І лише повернувшись до України, сидячи на вечорах пам’яті, відвідуючи могили друзів, я почала розуміти, що тоді відчувала. Лише пізнавши смерть, можна пізнати життя. Зрозумівши, що все це рано чи пізно закінчиться, починаєш діяти вже і зараз, перестаєш витрачати час на дурниці, насолоджуєшся часом, проведеним із друзями, бо, можливо, це наша остання зустріч. Відчуваєш цінність кожного дня, милуєшся сонцем, наче востаннє, запитуєш себе, що справді важливо, для чого Бог приготував мене і чому я досі тут.
Люди звертаються до Бога, коли розуміють, що вже близька смерть: при невиліковних хворобах чи в похилому віці. А ми вже тут, ми вже близько до смерті, вона оточила нас зусібіч. І ми шукаємо Бога в «пришвидшеному варіанті». Молодь починає усвідомлювати, що легше вірити в Бога, легше розуміти, що Він бачить далі та має план. Та молодь, яка пізнала Його в такому болю, проживає це дуже глибоко і свідомо. У стареньких нема часу на такі роздуми, а в нас ще ціле життя попереду. І нам треба якось проживати цей біль, комусь віддавати і комусь довіряти.
Тому так, якщо молодість – це життя в світі ілюзій та безтурботності, то ми її втратили. Але для мене молодість – це про повноту життя, енергії та сили. А коли, як не тепер, у розпал війни, ми зможемо це досвідчити?
Те, що з нами стається, ми можемо перетворювати на те, що стане нашою силою, а не слабкістю. Важливо, як ми проживаємо цей досвід. Я обрала такий напрям – мій брат загинув за мене, тому я тепер живу за нього. Це не означає що я повторюю його шлях чи копіюю вчинки. Я намагаюся проживати своє життя так, щоби в ньому було хоч трохи Артемової жаги до пригод, пізнання нового, життя заради життя, а не матеріального збагачення чи інших незрозумілих примх сучасності. Ось це й додає мені сили: думка про те, що кожнісінького дня хтось віддає за мене своє прекрасне життя. Кожна нова смерть викарбовує в мені істину – наскільки багато докладу зусиль, настільки добре все буде.
Часом мені подобається міркувати про те, що ми особливі. Сучасна молодь – це найбільш таланна генерація усіх поколінь, оскільки вона вже як мінімум 30 років живе українським життям, чого не мала жодна генерація до цього часу. Це молодь, яка своєю кров’ю показала свою віру в такі великі цінності, як свобода, ідентичність, демократія, вільний світ. Змогла це зробити у симфонії з багатьма країнами світу. Протягом тисячі років цього не міг зробити ніхто. Ба більше, наше покоління стало суб’єктом цього руху. Ми є тим поколінням, яке само переживе і дасть поштовх для розвитку української нації – свобідної, демократичної з моральними й релігійними цінностями, які будуть корисні не тільки для нашої країни, а й для цілого світу. Це плід багатьох індивідуальностей в українському світі, які впродовж століть боролися за ті цінності, не маючи гарантії чи перспектив виграшу перед ними. А ми є тим поколінням, яке має перспективу, яке завдяки цьому репрезентує велику силу.
Із шестирічного віку я є членкинею Національної скаутської організації України «Пласт». Там карбувалася моя ідентичність, моя місія і уявлення про країну, в якій живу, про ворогів, які існують.
«Як виростем великі, / Хоробрі вояки, / Відстоїм Україну / Від вражої руки» –
це слова з гімну пластунів-новаків (6 – 12 років), який я співала щотижня впродовж шести років. А потім у юнацькому уладі (12 – 18 років) – пластовий обіт зі словами:
Я працю й невдачі, всі злидні й недолю Прийму як завдання Великої Гри, З життям поборюсь, як з трудами у полі, Мину обережно зрадливі яри. А летом крил скоба під хмари полину І бистро розгляну всю землю мою, Промірю тернисті шляхи України, До щастя Вітчизну свою поведу.
Погодьтеся, вкладаючи собі в голову такі рядки, важко потім раптом зневіритися чи дозволити собі не цінувати того, що маємо. Моє покоління виховане на історіях бабусь, які пережили концентраційні табори і тюрми, а також підпілля. Пройшовши вишкіл у «Пласті», Академію лідерства, Могилянку та УКУ, а тепер ще й здобувши власний досвід війни, ми просто не можемо здатися. Ми чудово розуміємо, що після Перемоги на нас чекає дорога довжиною з життя, відбудова тієї Вкраїни, про яку мріяли наші предки. Єдине, що страшно, це жити в мирному світі зі своїм болем.
Людській рід спроможний пережити дуже багато випробувань. І терпіння не означає кінець життя чи його применшення. Бог дав людині таку силу, що вона може через терпіння приносити нову надію і нове життя для інших. І це те, що ми переживаємо зараз.
У книжці отця Андрія Зелінського «Семенові зорі», яку всім палко рекомендую прочитати, мене зачепила така фраза: «Не лякайся великих мрій. Вони, як розкішні вітрила, жваво понесуть тебе життям». Цього я щиро бажаю всім читачам – знову навчитися мріяти, якого б віку ви не були, які б жахіття не пережили. Нехай ваші мрії стають дією, що допоможе зробити кожен день вартим життя.
Магдалина Димид
Цю статтю також можна прочитати англійською.
- Гасло відеоролика до Міжнародного дня молоді, який у 2022 році випустила мережа молодіжних просторів ТВОРИ! та UNFPA, Фонд ООН у галузі народонаселення в Україні.
