«У свої 25-ть я була на похоронах своїх друзів частіше, ніж на весіллях. …У нас так багато речей, про які ми мусимо думати, тому й не замислюємося про свою молодість як таку… І це збільшує сенсовність молитви та самої віри в Бога». Тут лише кілька думок у одній зі статей рубрики «Тема номера». Їх загалом п’ять, вони становлять половину обсягу номера.
Число, яке ти, дорогий читачу, тримаєш в руках, присвячене висвітленню ідентичності та формації молодого покоління. Про це розповідають самі молоді люди – волонтерка і пластунка Магдалина Димид та парамедикиня Орися Масна. Наступною частиною блоку є рефлексії духовенства й освітян, які з молоддю постійно: ми живемо в суспільстві, яке пульсує та розвивається не тільки попри, а й завдяки випробуванням. Тому про своє розуміння молоді говорить отець В’ячеслав Труш із Харківщини, про досвід і натхнення університету – Тарас Добко зі Львова, про питання формації вихованців та вихователів – отець Роман Островський із Києва.
Роздуми про настання зрілості, про чутливість, хоча й написані людьми, часто зовсім не знайомими, але згуртованими християнським світоглядом, перетворюються у цілісність. Читаючи свідчення Магдалини Димид про заняття молоді під час війни та отця В’ячеслава Труша про виклики перед священством, дивуєшся зв’язкам, які дозволяють поглянути на дійсність свіжим оком.
Магдалина пише: «у вільний час ми плетемо маскувальні сітки, складаємо аптечки», а отець В’ячеслав: «Люди, які йдуть із Церкви, це саме ті люди, які не почули відповіді й будують «намети» біля Фавору», а також «Апостол Павло робив намети…» (с. 13). Серед наших сучасників, які «плетуть сітки» і «будують намети» – працюють для майбутнього, є, певно, й «апостоли» – люди, які засвідчують ідеали віри, хоч часто ще не в Церкві, а деякі з різних причин її покинули.
І з огляду на поточну війну ми вкотре за всю історію усвідомили, що перебуваємо в одному човні та вчимося одні в одних, шукаємо себе і когось, формуємося, дорослішаємо, живемо. Ми свідчимо!
Про перешкоди в Україні й на поселеннях, передусім у Америці, мовиться у наступному блоці номера – «Аналітика», де вміщені статті Тетяни Євсєєвої про російські шовіністичні ідентичності, а також Андрія Сороковського про феномен «неприналежності» серед українських католиків.
Замислитися над перспективами трансцендентного крізь мистецьке осмислення війни дає нагоду стаття Роксолани Косів. Далі цим шляхом закликає йти Наталія Федишин у розвідці про одну з ікон-символів України – Почаївську Богородицю, яку російська Церква намагалася і намагається присвоїти, викрасти з української культури. Цього року сповняється 250 років від часу коронації Почаївської ікони папськими коронами, що є шансом переусвідомити як значущість греко-католицького Почаєва в українській історії, так і задуматися над його майбуттям. Бо чи варто забувати зло і насилля проти УГКЦ тільки тому, що воно давнє – питання риторичне.
І закінчується число оглядом трилогії дослідника Ігоря Набитовича про три покоління родин Фредрів і Шептицьких, який написав Ігор Василишин. Таки в Шептицьких, зокрема в умінні сміливо дивитися в майбутнє, є чого повчитися! З надією дивимося у нього й ми. «Патріярхат», як уже повідомлялося, рухається від паперового до цифрового формату.
