З нагоди 120-ліття від дня народження славної пам’яті Патріарха Української Греко-Католицької Церкви Йосипа Сліпого (Коберницького-Дичковського) в країнах українського поселення і в самій Україні проходять заходи із вшанування непересічного Українця. Верховна Рада постановила відзначити цю дату на державному рівні. За відповідну постанову проголосував 361 народний депутат із 412-ти, зареєстрованих у сесійній залі. Заходи з відзначення 120-ліття Патріарха відбуватимуться протягом всього 2012 року.
Доля призначила мені познайомитися з Патріярхом Йосипом, працювати в патріяршій гостиниці і в його канцелярії у Вaтикані. Не кожній пересічній людині була дана така можливість. Поведу вас сьогодні у своїх спогадах до 1973-1974 років, коли мені довелося перебувати в Римі. Уперше я зустріла Блаженнішого кардинала Йосипа Сліпого у фойє Українського католицького університету на початку листопада 1973 року. Він подивився на мене у притаманний лише йому спосіб, усміхнувся і повідомив, що хоче зі мною говорити віч-на-віч, сказавши: «Чую, ви революціонерка!»
Унаслідок доволі довгої приватної розмови я попала на працю до Ватикану, де Блаженніший мав свою офіційну резиденцію – за базилікою св. Петра. Вхід був біля Ватиканської пошти, треба було пройти повз чудові клумби квітів та зелень Ватиканського парку до резиденції, яка була досить великою: 4 спальні, кухня, канцелярія отця-доктора Івана Хоми, ще одна канцелярія, де ми з Петром Головінським працювали, велика приймальня Блаженнішого і велика їдальня. Ще, може, варто згадати і те, що попереднім мешканцем резиденції був Папа Павло VI, тоді ще кардинал.
Мене часто просили описати свій побут у Римі. Я це зробила обширно: написала про всі події, які там відбувалися, під час мого побуту. A відбувалися цікаві події. Просили описати й особу їх Блаженства, якого бачила щодня, спілкувалася з ним. Зробили це інші люди. Кожний Патріярх Йосиф в бенедиктинському монастирі Монссерат по-своєму. Можу сказати, що Блаженніший був дуже цікавою людиною. Любив звірят, уважав, що вони вірніші, як люди. В спілкуванні з людьми – тими, яких він знав і які працювали для нього, був прямий, вимогливий, навіть, я б сказала, безпощадний, коли вони не виконували своїх обов’язків. Він не розумів того, що не працюєш, а просто відбуваєш роботу. І не любив фальші. Ой не любив.
Дуже переживав розподіл старо- і новокалендарників у Канаді та США і неприятелів Патріярхату УГКЦ. Як переживав політичний розподіл українців діаспори на мельниківців, бандерівців і всякої іншої, як він казав, «торби січки». Уважно читав усі українські газети, які йому надсилали поштою. Не раз заставала його при читанні газет. Хитав головою і казав мені: «Писати треба правду, а не займатися пропагандою… щоб ви так не писали».
Йому подобалося те, що я писала про тодішні події в Римі. Приїжджали до нього різні політики – українці та не українці. І кожен з них дуже хотів, щоби Блаженніший приділив йому увагу або оприділився до його поглядів. Під час свого побуту в Римі я з подивом приглядалася до невичерпної енергії та ініціативи Блаженнішого, який вже був у похилому віці. А пам’ять яка в нього була!
Він із великим зусиллям намагався надробити те, що міг би зробити за 25 років ув’язнення. Хоча тоді йому був 81 рік, він мав надзвичайну пам’ять. Зокрема наголошую на тому. Про своє ув’язнення не хотів говорити, хоча я часто питала його про те. Скупими реченнями згадував лише поодинокі випадки. Наприклад, як в’язнів гнали у велику дощову зливу рубати ліс або мучили допитами, зокрема уночі, питаючи все те ж саме. На сторінках римського журналу «До світла» (ч. 2 з лютого 2003 року) є короткий спогад австрійця доктора Гробауера, який також був ув’язнений сов’єтами. Ось уривок з нього: «Він сидів, на свойому наплечнику і чекав, як і всі інші, що з нами зроблять. Аж тут несподівано відчинилися двері. До кімнати впали два зухвалі парубки. Очима водили по присутніх, немовби когось шукали. Їх погляд зупинився на Митрополитові. В одну мить прискочили до нього і знов щезли. Разом із ними щез і наплечник Владики. Князь Церкви лежав на підлозі, з його уст і носа сочилася кров.
A вже на Сибірі Владика загубився серед тайги, серед дрімучих лісів і снігів. Основні відомості про нього передавали люди, що відбували каторгу разом з ним. Ці вісті були підтвердженням, що Митрополит ще живе».
Як я вже казала, резиденція Блаженнішого у Ватикані була в гарному будинку. Заїжджалося до неї віндою. З ним постійно жили його секретар, його вірний друг отець-доктор Іван Хома, тодішній ректор Українського католицького університету ім. св. Климентія, пізніше – владика.
Жили там і преподобні сестри-василіянки Текля та Михайлина з Аргентини. Із сестрами ми тісно дружили, ділили і сміх, і радість, і горе. А Блаженніший умів і любив жартувати – це не таємниця. Як нагадаю зараз його жарти, то всміхаюся… Постійно в канцелярії Блаженнішого в ті часи перебував і Петро Головінський, голова Спілки української молоді у Австрії, член Проводу ОУН-революційної, тобто бандерівської, який роками був водієм їх Блаженства. Якби хтось міг чи повинен був писати спогади про Блаженнішого – це міг би зробити Петро Головінський. Та ми удвох ще тоді, в ті далекі роки, вирішили, що постать Блаженнішого надто історична, аби зводити спогади про нього до побутового, щоденного життя.
Блаженніший як науковець і дослідник написав дуже багато монографій, статей. Збудував і заснував Український католицький університет св. Климентія, собор св. Софії, відкупив і відновив будинок-гости- ницю, в якому я тоді перебувала. Видав величезну кількість книжок, Благовісників, які розсилали із супровідним листом у всі бібліотеки світу, включно з університетськими. Саме це був один із моїх обов’язків. До речі, в неділю, 11 березня, мені передали видання про подорожі Блаженнішого світом, його відвідини української діаспори… Який прекрасний подарунок саме в цей ювілейний рік – 120-ліття його народження! Повернув Блаженніший Йосип Сліпий у власність українців і храм Сергія та Вакха, в якому зберігається чудотворна ікона Жиро- вицької Матері Божої.
Блаженніший з великою пошаною ставився до Митрополита Мстислава (УАПЦ) – не тільки як до церковної особи, а як до політика-дипломата колишнього польського сейму, де він тоді представляв інтереси українців Волині. На жаль, не зміг Блаженніший вибити у Ватикані офіційного визнання Патріярха для УГКЦ. Він прийняв титул Патріярха, яким його називали тисячі, а то й мільйони мирян у світі, але офіційного признання Патріярхату Ватиканом немає до сьогодні. Пригадую, як Блаженніший часто повторював: «Нам ніколи не дадуть Патріярхату!»
А хіба Москва зі своїми патріярхами погодиться колись на Патріярхат УГКЦеркви? Не дочекався Патріярх проголошення самостій ності України, але тлінні останки його таки спочивають в соборі св. Юра у Львові. Можна сказати, що частково сповнилася довгождана мрія – повернення додому! Хай пам’ять про Патріярха Йосипа Сліпого передається, як співається у пісні, з роду в рід в Україні та світі. Вічна йому пам’ять!
Марічка Галабурда-Чигрин народилася 31 серпня 1950 року в Бельгії, у місті Генк. Вчилася у державній Королівській консерваторії в Антверпені. Навчання співу продовжувала у співачки Луїзи Гендрікс. Працювала з відомим українським оперним співаком-тенором, солістом опери у Брюсселі Миро-Скалею Старицьким. У 1973 році розпочала приватне навчання співу в італійського маестро Луїджі Малатести. Була секретаркою Української гостиниці та музею в Римі, працювала у канцелярії їх Блаженства кардинала (Патріарха) Йосипа Сліпого у Ватикані. З 1977 по 1993 рік – редактор і диктор на Австралійському державному радіо СБС. Провела понад 450 інтерв’ю з різними визначними діячами громадсько-політичного і церковного життя діаспори та України.
