Монтреаль — Канада
Дещо досі писалося про обряд, зокрема в останніх роках. І не диво, бо ж по суті обряди — це помісні Церкви. Але, навряд чи підносились справи першої ваги й доносилось до свідомості так правлячих органів церкви, як і всього мирянства суттєві і фундаментальні речі, що мають остаточно й вирішити про долю існуючих сьогодні діялогів, націлювання на екуменізм і реалізацію Христового слова: «Да будут всі єдино»? Бувають бо обряди ідентичні, що більше й віра ідентична в одній і тій самій нації, а зговорення між ними і якесь поєднання поміж ними майже неможливе, принаймні в теперішніх умовинах і за панівного тепер духа часу.
Через майже 400 років Українська Церква пропам’ятно записана як католицька, своє ж католицтво виявляла безустанно так переконливо і такими героїчними подвигами, як напевно ні одна нація, що складається на Католицьку Церкву, а проте ж хто її упродовж цих 400 років за католицьку визнавав? Навіть у самому Римі вона була неустійненою, ба й сумнівною вартістю, бо за порадою спеціялістів від «католицизму» треба було її — усупереч святому договорові і торжественно підписаних «артикулів» — підчинити Конгрегації де Пропаґанда Фіде, отже тій, що займається поганами й новонаверненими з поганства. Та й скільки ж поза тим мусіла переносити наша Церква! А все ж вижила і сьогодні не збирається помирати. Власне, у ті сумні часи, коли іноді жертви, понесені за Апостольську Столицю, доходили крайніх меж, а українська земля наповнялась потоками святої мученицької крови, то час-до-часу спадкоємці цієї Церкви довідувалися, що таки, не зважаючи на всю бльокаду «гура-католиків», до Апостольської Столиці вкінці доходило, які жертви цей народ поніс, ну й таких то згадок, ця Церква і народ удостоїлись! Згадки, чи кондоленційні формальності… Але, чи суть обряду, тієї непереможної сили, що кидала повсякчас тисячі його визнавців на мучеництво, теж дійшла до цієї ж столиці? Уважаємо, що по сьогоднішній день ані — ані. Українці й Українська Церква мала тільки складати гекатомби жертв, чи, як сказав Блаженніший наш Патріярх, «гори трупів і ріки крови», але це таки не кваліфікувало їх бути повновартісними католиками. Бракувало їм одного: вони не були римокатоликами, отже … ніякими католиками.
Ради Бога, на чому тоді засновується автентичність Церкви, Христової Установи?
Мабуть найвиразніше говорить Церква і то «екс катедра» про обряд у Декреті про Східні Церкви, що починається словами: «Східніх Церков установи, літургійні обряди, церковні традиції та правопорядок християнського життя Католицька Церква високо цінує. У них бо, прославлених шанигідною давниною, виявляється те передання, що походить від апостолів через Отців Церкви та становить частину божественно об’явленої та неподільної (вже) спадщини усієї Церкви». Кілька разів у цьому самому Декреті утотожнюються обряди з помісними Церквами. У парі з тим виразно підкреслюється рівноправність обрядів, отже ніяка передовість одного перед другим, а рівнорядність обрядів.
Власне, нічого більше і нічого менше Українська Католицька Церква і не вимагає. А вимагає і мусить вимагати фактичного здійснення цих торжественних декретів! Бо виглядає, а то й жорстока дійсність у цьому нас усвідомлює, що це тільки прекрасна теорія і ще прекрасніші слова, поставлені хіба на те тільки, щоб ними заколисувати наївних віруючих, а в практиці підсувати такий для них зміст, щоб помісні церкви поза однією Римською Церквою не існували.
У розпачі ми запитуємо: коли вже врешті Апостольська Столиця стане жити і діяти згідно зі своїми власними ореченнями й декретами? Коли вже дійде до свідомості керівників Христовою Церквою, що обряди — це річ не сьогоднішнього часу, що обряди окуплені кров’ю тисячелітніх їх спадкоємців, що обряди освячені апостолами, Отцями Христової Церкви і незліченими святими цих Церков, що обряд така святість, яку навіть наслідники св. Петра не можуть замінити, або, послуговуючись текстом Декрету, не можна її власно — вільно зміняти, «а коли б із-за нещасности часів або осіб від них (цих обрядів) хто відступив, нехай намагається повернутися до прадідних передань»?!
Коли вже врешті католицизм перестане бути власністю одного обряду, тобто римокатолицького? Коли вже дійде до римокатолицького клєру, що їхній католицизм — це тільки частина вселенського католицизму, неконечно навіть найкраща його частина?
Кажеться в Декреті дослівно так: «Ці помісні Церкви (попередньо говорилось про них рівнозначником: обряди), так Сходу, як і Заходу, хоч і частинно відрізняються між собою т. зв. обрядами, тобто Літургією, церковною спадщиною, та однак у рівній мірі є доручені пастирському проводові Римського Архиєрея, що з Божої установи є наслідником св. Петра у первенстві над цілою Церквою». Ми підкреслили «в рівній мірі» (хоч властиво кожне слово треба б підкреслити) на те, що йдеться тут про однакове доручення всіх обрядів, а не про зовсім фальшиву інтерпретацію, що, мовляв, з уваги на те, що Папа приналежний до римокатолицького обряду, то й мусить підганяти інші обряди під свій власний. Бо ж і ціла суть у тому, що папа мусить стояти понад обряди, інакше ж виконання його уряду, як Вселенського Пастиря не до подумання і інакше вже тут почнеться парадокс, що Папа встановляє закон на те тільки, щоб його перший зламав. А втім зовсім ясно говорить і Декрет. «Тому вони втішаються однаковою гідністю так, що один одного не перевищає по причині обряду та користуються тими самими правами і мають ті самі обов’язки, що відносяться до проповіді Євангелії усьому світові». А далі ще з усією авторитетністю стверджується: «Тому й торжественно цей Священний Собор заявляє: «східні так, як і західні церкви мають право і обов’язок рядитися своїм окремим правопорядком, як тим, що його доручається ради шаноби достойної старовини і тим, що він (правопорядок) є відповідніший до духовності своїх вірних та виглядає більш достосований для забезпечення добра душ».
Отже у світлі ясного, як сонце, Декрету питаємо: Коли вже чиновники римської церкви і римського обряду нарешті зрозуміють, що інші помісні Церкви мають свій власний правопорядок, яким вони рядяться і їм для нього не треба іншої інстанції та ще й зовсім неознайомленої з «достойної старовини правопорядком і священними традиціями», а вже в ніякому разі не треба їм непрошених інтрузів? Для підкреслення зацитуємо їм: «Отже треба подбати всюди в цілому світі про збереження та зріст усіх помісних церков, і тому нехай будуть встановлені парафії і власна Ієрархія всюди, де цього вимагає духовне добро вірних. А єрархи різних помісних церков, що виконують правосуддя на одній і тій самій території, нехай дбають, щоб, обмінявшись порадами на періодичних з’їздах, пособляли спільну дію… Усі ж клирики та й ті, що приступають до свячень, нехай добре будуть поучені про обряди і щодо практичних норм у справах міжобрядових». В іншому ж місці є ще особливе звернення і вказівка для уповноважених апостольського престола: «ті знову, що по причині свого уряду, чи свого апостольського служіння (це про місіонарів), мають частіший зв’язок із східніми церквами або й з їх вірними (це відноситься до місіонерів), нехай будуть вишколені в знанні і пошані до обрядів, правопорядку, духовости, історії і питоменностей східніх, докладно та відповідно до завдання, яке мають»!
Хіба ясніше не можна цього висловити. Значить, усі присвоювання властей і юрисдикцій, яких правно ніколи не посідали ні Східня Конґреґація, ні Римська Курія у відношенні до нашої Церкви, на чому засновуються? На законах Церкви? Чи на фальшивій практиці, що вкралася із-за недбальства або й безрадности Помісних Церков? Навіть якщо й так, то всі ці практики і всі спрепаровані для цього рескрипти анулює Декрет про східні католицькі церкви, який якнайторжественніше підписав і всій церкві проголосив: «Павло єпископ слуга слуг божих спільно з отцями священного собору на вічну пам’ять справи»! Не диво, отже, що коли на торжественному зборі Вселенської Католицької Церкви нехтується авторитет Помісних Церков і Східнім Патріярхам дається останнє місце, передові ж місця віддається членам Конґреґації, то ці голови Помісних Церков не могли інакше зареагувати, як зареагували на п’ятому папському Синодові Єпископів Вселенської Католицької Церкви.
Як би й не почувалися управненими до своєї незаконної практики речники Конґреґації для Східньої Церкви, то таки вони свідомі принаймні факту, що самі не можуть посягати повновласть, яка їм не належить. Для цієї цілі вони завжди вислуговувались і далі вислуговуються силами з нутра Помісних Церков, у першій же мірі єпископами, яких вони самі запропонували і зробили їх вже досмертними платниками за персональну доброчинність. І власне, окружені зачарованим колом у Христовій Установі, кличемо-питаємо: Чи дійшло вже врешті слово-закон Вселенського Архипастиря і Священного Собору до душі тих наших, на ділі ж зовсім не наших, Владик? як вони читають і як інтерпретують цей Декрет, особливо ці його основні проклямації?
1) Обряд — це Помісна Церква.
2) Обряд — це святість, якої сторожем заприсяжено кожного єпископа цього ж обряду.
3) Обряд — це св. Літургія, це священна церковна духовість і той правопорядок, яким рядиться та церква, для якої збереження винесено когось до гідности єпископа.
4) Особливо ж цей правопорядок, яким єдино повинні в’язатися ці єпископи, бо «він більше відповідає звичаю його вірних і являється відповідніший для забезпечення добра душ».
5) Немає точки зачепу поза обрядом на «окреме уділля», хоч би його дарував сам Папа, і де б цей обряд не існував, то він і в зовсім відокремленій парафії пов’язаний з Помісною Церквою.
6) Помісна ж Церква — це вся ієрархія цієї церкви, чи як каже Папа, — обряд, очолений своїм найвищим правним головою.
Очевидно, не маємо на думці тих Владик, що були поставлені в латинському обряді і Латинською Церквою були запропоновані. Можливо вони й правильно підходять до своїх єпископських зобов’язань. Але ж тоді яким правом вони фігурують в Українській Католицькій Церкві? Чому ж вони в ім’я пошанування Божої Установи і свого високого уряду офіційно не проголосять, що вони репрезентують римокатолицьку церкву? Чому вони вводять у блуд своїх вірних, роздираючи при тім колись таки їхню великомученицьку церкву?
Можна б ще далі виводити практичні конклюзії із цього Декрету, а в парі з тим і нехотя читати довгу літанію надужить наших, здавалось би, владик. Але, чи не досить і цього? Був би найбільший успіх цієї статті і найсердечніша подяка була б Господеві від смиренного автора цих рядків, як би наші владики зробили самі іспит свого сумління, взявши за основу Декрет про східні католицькі церкви.
