Цього року наш часопис святкує 45-ліття. Дата не зовсім кругла, проте на неї накладається інша подія, яка, безперечно, надає рокові 2012-му ознак ювілейного. Десять років тому редакцію часопису було перенесено до України. Журнал зародився в бурхливі роки після ІІ Ватиканського Собору, коли наша Церква відчула на собі наслідки різних карколомних процесів як зсередини, так і ззовні, що так чи інакше заторкували її буття. Вся історія тих років може бути відчитана сьогодні на сторінках «Патріярхату». В майбутньому не один дослідник історії УГКЦ ХХ століття гортатиме сторінки часопису і не буде розчарований. Минуло вже більш як 20 років з часу виходу УГКЦ з підпілля. 10 років «Патріярхат» існує в нових умовах, з’явились нові автори і теми, розширилась аудиторія читачів… Проте не слід забувати історію, не слід забувати її особливо тоді, коли на якийсь час зупиняємось, щоби повернутися в минуле – до коренів – та подивитися у майбутнє – на мету. Мабуть, для цього й існують ювілеї. А пригадати ті історичні події ми попросили їх безпосереднього учасника. Тому цей номер відкриває стаття довголітнього редактора «Патріярхату» (1977 – 2002 рр.) Миколи Галіва.
Другий Ватиканський Собор Рішення Вселенського ІІ Ватиканського Собору, від початку якого цього року святкуємо 50 літ, сприяли активнішій участі мирян в житті Церкви та причинились до постання Патріархального руху. Соборові отці потвердили, що роль мирянина не обмежується тільки обов’язками, але й включає права та відповідальність за долю Церкви. І Патріархальний рух визначену Собором роль мирян практично здійснював.
Слід наголосити, що Вселенський ІІ Ватиканський Собор був незрівнянно великою подією в історії Христової Церкви, визначив нові шляхи для здійснення Господнього «Щоб усі були одно». Святіший Отець Іван ХХІІІ був людиною великого серця і доброти. Його обрали як «перехідного» понтифіка після смерті Папи Пія ХІІ і за його ініціативи був скликаний Вселенський Собор, який відкрив нову епоху для цілої Христової Церкви, простягнув руку миру і злагоди до діалогу із Православними Церквами і загалом цілому християнському світові.
Відомо, що Латинська Католицька Церква багато століть прожила у взаємному виклятті з Православною. Як великий прихильник Східних Церков наступник Івана ХХІІІ Папа Павло VI нав’язав щирий, у дусі християнської любові діалог з християнськими Церквами, зокрема зі Вселенським Патріархом Атенаґорасом, який, попри усі сподівання, увінчався успіхом. Внаслідок цього і Католицька, і Православна Церкви зняли взаємні анафеми і стали братніми. А два ієрархи – Папа Павло VІ і Патріарх Атенаґорас – із християнською любов’ю та миром обійняли один одного. Цей акт був і є великою подією в житті Христової Церкви. Те, що сотні років було неможливим, стало дійсністю.
Такими були процеси, що супроводжували ІІ Ватиканський Собор, на який були запрошені представники різних християнських Церков. У той самий час на конференції Православних Церков на Родосі Російська Православна Церква вела пропаганду проти участі у згаданому Соборі. Патріарх Атенаґорас мав бажання бути учасником, але через реакцію РПЦ відмовився. Розраховуючи отримати дивіденди, РПЦ таки вислала своїх спостерігачів. Пишу цей вступ про Собор, щоби, з одного боку, підкреслити його потребу і особливе значення у розвитку Христової Церкви, а з другого – показати його наслідки, зокрема ті, що відбились на лоні Української Католицької Церкви.
Стоячи на порозі розповіді про події майже п’ятдесятирічної дав – ності – боротьби мирянського руху за історичні права УГКЦ, доводиться ще раз пережити їх, роздумувати із сьогоднішньої перспективи над минулим. А було воно різним: болючим і драматичним. Певен, що якби нині була така ж ситуація, як п’ятдесят років тому, без найменшого сумніву чинив би так, як колись.
Верховний Архиєпископ Йосиф
Основу Христової Церкви заклав святий апостол Павло. Звичайно, Христова Церква і без його діянь існувала б, але була б іншою. Не задля прослави так можна сказати і про роль Патріарха Йосифа у нашій Церкві. Це не порожні слова – вони оперті на цілу низку незаперечних фактів. Несподівана поява митрополита Києво-Галицького в центрі Вселенської Церкви – у Вічному місті Римі – сколихнула цілий світ. На перших шпальтах світової преси з’явилися інформативні статті про Блаженнішого Йосифа. Заговорили й про нашу катакомбну, «мовчазну» Церкву. До того часу діаспорі не вдавалося досягти нічого подібного.
Маючи підірване здоров’я, Патріарх не збирався відпочивати, як дехто сподівався, а навпаки – розгорнув широку працю: офіційно звернувся до ватиканських дикастерій, щоби ті підтвердили, що Києво-Галицька митрополія в минулому була Верховним Архиєпископством. Ватикан підтвердив це і удостоїв його титулу Верховного Архиєпископа. Це не був привілей, наданий Апостольською столицею, як дехто вважає, а тільки повернення справжнього статусу Києво-Галицькій митрополії. І хоча, згідно з канонічним правом, статус Верховного Архиєпископа прирів – нюється до статусу Патріарха (за винятком того, що перший не має титулу Патріарха), Ватикан, на жаль, не застосовував цього на практиці щодо УКЦ.
Йосиф Сліпий також звернувся у справі назви нашої Церкви, яка до того часу в Україні та в діаспорі мала назву «Греко-Католицька», але у Ватикані фігурувала як “Рутенська“. Блаженніший попросив змінити назву на «Українська Католицька Церква». Так і сталося. І з того часу діаспора зберігає цю назву.
Усе сказане, і не тільки, було предтечею постання мирянського Патріархального руху. Проголошене ІІ Ватиканським Собором те, що миряни мають не лише обов’язки, але й права, тому є співвідповідальними за долю Церкви, дало легальну основу мирянам бути активними у рамках Церкви. З іншого боку, під час Собору звучали думки, що тривалий час Латинська Церква ставилась до Східних Католицьких Церков як мачуха. А оскільки Східні Церкви, відповідно до їхнього устрою, очолюють патріархи, то Собор ствердив: там, де зайде потреба, потрібно утворити нові патріархати.
Блаженніший Йосиф 11 жовтня 1963 року виступив на другій сесії Вселенського Собору. І хоч існувало правило нікому не аплодувати (навіть понтифіку!), коли він увійшов до базиліки святого Петра, дві з половиною тисячі отців Собору привітали його оплесками. Промовляючи до присутніх, Йосип Сліпий сказав: «Вітаю і говорю в імені тих, що сьогодні не можуть промовляти, і в імені мовчазної катакомбної Христової Церкви». І водночас наголосив на питанні надання патріаршої гідності Українській Церкві. Його промову Собор також підтримав оплесками.
Всі ці події стали для наших мирян поштовхом до утворення Комітету за Патріярхат УКЦеркви. Серед ініціаторів був професор Микола Чубатий, який написав статтю «Справа Київського Патріярхату та майбутнє нашого християнства», що з’явилася у трьох числах газети “Америка“ починаючи з 5 червня 1964 року. Ідею професора Чубатого підтримав Василь Качмар, запропонувавши для такої цілі створити комітет. До їх почину приєднались: д-р Роман Осінчук, д-р Володимир Пушкар, інженер Володимир Богачевський, професор Богдан Лончина, а з плином часу й багато інших.
Свою працю комітет розпочав зі збирання підписів під петицією-проханням до Папи Павла VІ у справі піднесення УКЦеркви до гідності Патріархату. Наскільки мені відомо, на це прохання не було жодної відповіді з Апостольської столиці, але несподівано зреагувала митрополича канцелярія Філадельфії на чолі з митрополитом Амвросієм Сенишиним – мовляв, канцелярія нікому не давала дозволу на писання листів до Папи. Ця офіційна заява митрополичої канцелярії була незрозумілою. Чому? По-перше, петиція була написана у благородній справі, спокійно і у благальному тоні. Подруге, писати листа до будь-кого, включно із Папою, не потребувало жодного дозволу – це право кожної людини чи організації. Цей факт насторожив не лише комітет, але й мирян, бо вони сподівалися, що ієрархія УКЦ такий почин підтримає. Проте із заяви випливало: канцелярія справи комітету не поділяє.
У тому ж часі Блаженніший Йосиф відзискав історичну обитель нашої Церкви у центрі Рима, при П’яцца Мадонна дей Монті, з церковцею святих Сергія і Вакха. Збудував храм святої Софії та Український католицький університет. Величне відкриття і посвячення Святософійського собору відбулося 26 вересня 1969 року за участі Папи Павла VІ, римських достойників, наших владик, багатьох священиків та мирян. Таким чином завдяки зусиллям Йосифа Сліпого Рим став ближчим для цілої української діаспори.
Синод єпископів УКЦеркви 1969 року в Римі
Одразу ж після освячення храму святої Софії у Римі Блаженніший Йосиф скликав Синод єпископів УКЦ, який розпочався 29 вересня і тривав до 4 жовтня 1969 року. В Синоді взяли участь всі владики, окрім митрополита Амвросія, а також представники священиків і мирян. Цей Синод УКЦ можна назвати «каменонаріжним», оскільки він прийняв Конституцію й УКЦ стала Помісною Церквою, що означає Церква «свого права». Водночас прийняла патріархальний устрій. Було написане і звернення до Папи Павла VІ з проханням про піднесення УКЦ до гідності Патріархату, яке підписали всі присутні владики.
Та згодом виявилось, що двоє з них відкликали свої підписи: Августин Горняк із Англії та Володимир Маланчук із Франції. Вони діяли у згоді з Конгрегацією Східних Церков.
Щоби прояснити ситуацію, варто додати, що ще під час першої сесії Вселенського Собору з’явилася заява українських владик, у якій ішлося про діалог Ватикану з Москвою. Наголошувалось на переслідуванні Церкви у СРСР.
Звичайно, діалог – це найкращий шлях до залагодження спірних чи контроверсійних питань. Проте він шкідливий, коли беруться до уваги проблеми лиш однієї сторони і цілком ігноруються потреби іншої. Так було під час діалогу Ватикан – Москва. На жаль, і нині він не завжди правдивий…
Після цих подій Товариство за патріархальний устрій УКЦ кілька разів ставало на захист Йосифа Сліпого. Зокрема, в грудні 1969 року митрополит Філадельфійський Амвросій (Сенишин) свідомо не запросив на святкування десятиріччя Філадельфійської митрополії УКЦ у США Главу Церкви – Блаженнішого Йосифа. 7 грудня 1500 мирян з різних міст США приїхали до Філадельфії, де провели двогодинну демонстрацію проти дій митрополита Амвросія і Конгрегації Східних Церков, які всіляким чином намагалися довести, що багаторічний в’язень таборів, ісповідник віри Блаженніший Йосиф не має права керувати Церквою. Наступна хвиля протестів почалася після появи на шпальтах газети «Свобода» у березні 1970 року «Заяви Українських Католицьких Єпископів США» до Папи з проханням піднести УКЦ до гідності Патріархату «з тим, що підпис Митрополита Амврозія (Сенишина) в цій справі був долучений письмом до Святішого Отця Папи Павла VІ пізніше, саме 15 травня 1970 р.». Це підтвердила і митрополича канцелярія за підписом Михайла Федоровича. Проте згодом митрополит Максим Германюк на зустрічі СКВУ, що проходила у США 29 січня 1971 року, сказав голові Українського Патріархального Світового Об’єднання і членам Крайової управи, що ні цього листа митрополита Амвросія, ні його копії він ніколи не бачив. Протестувало Патріархальне товариство і під час висвячення єпископів Івана Стаха та Василя Лостена, призначення яких Конгрегація зробила в обхід голови Синоду УКЦ Блаженнішого Йосифа в 1971 році. Ці протести, однак, не стосувалися самих кандидатів – тільки тих заходів, яких уживала Конгрегація Східних Церков.
І таких фактів у нашій історії було чимало. Варто згадати хоча б римську заяву, що з’явилась у італійській газеті «Il Tempo», в якій було написано, що глава УКЦ позбавлений прав, і така посада тимчасово взагалі ліквідовується. Про це були надіслані листи усім єпископам. Але через кільканадцять годин Ватикан заперечив існування цих листів. Подія викликала бурхливу реакцію в італійській пресі, протести Патріархального руху і Товариства священиків св. Андрея… Інколи не завадить пригадати болючі моменти минулого, аби краще бачити сучасне і майбутнє.
Проголошення Блаженнішого Йосифа Патріархом УКЦ
У 1971 році прийшла відповідь Блаженнішому Йосифу від Папи Павла VI про те, що Патріархат УКЦ неможливо наразі проголосити. «Недовго після цього, Ми, коли зважили перед Господом думки отців-кардиналів, хоч у душі схильні були прийняти Твоє прохання, прийшли, однак, до висновку, знову з жалем, що – принаймні у теперішньому часі – неможливо здійснити створення Українського патріархату. Бо існують канонічні, історичні, духовні й душпастирські причини, які в сучасному укладі справ не дозволяють Нам задовольнити мольби і прохання католицької ієрархії українців», – йшлося у ній.
Блаженніший Йосиф не повірив, що вказані причини були справжніми причинами відмови. За ними крились виключно політичні мотиви. Такою ж була реакція Патріархального руху. Аналізуючи відповідь Папи Павла VІ понад сорокарічної давності, скажу, що оцінка Йосифа Сліпого і нашого руху була цілком правильною. У той час відомий богослов Латинської Церкви єзуїт Джордж А. Мальоні писав: Папа виразно бачив, що піднесення Української Церкви до Патріархату не сподобається радянській владі та очільникам Російської Православної Церкви і стане кінцем діалогу Ватикану і Москви (стаття отця Дж. Мальоні надрукована англійською в журналі «За Патріярхат» у вересні 1971 р.).
Глава УГКЦ прийняв відповідь Папи з великим болем і розчаруванням. Сподівався з боку Ватикану допомоги і зрозуміння, а замість того йому кидали колоди під ноги. Та незалежно від цього Блаженніший Йосиф терпеливо сприймав і ставився з великою лояльністю до Апостольської столиці. Хоч деякі священики і миряни радили йому розірвати стосунки з Римом, Глава УГКЦ не підтримував такої ідеї. Під тим оглядом Патріархальний рух також не підтримував цієї ідеї. Треба сказати незаперечну істину, що УКЦ біля Апостольської столиці зростала інтелектуально і перебувала в колі вільних народів християнського світу. Це цікава і дуже вагома тема, але обсяг статті не дозволяє обговорити її більш детально. Роблю на це лиш натяк, щоби мати все це на увазі. Проте хочу наголосити: зорганізований Патріархальний рух не був проти Апостольської столиці чи Святішого отця особисто, але проти окремих ватиканських чинників, зокрема так званої східної політики «Ostpolitik» Ватикан – Москва.
Блаженніший Йосиф бачив, що УКЦ стала м’ячиком, який копають і заганяють у кут. В цій ситуації миряни просили його прийняти титул патріарха і проголосити УКЦ патріаршою, бо ж відомо, що в минулому поставали патріархати, які були визнані лиш згодом. Йосиф Сліпий тривалий час не давав згоди, але врешті пішов на цей крок, і для цього трапилась добра нагода. Католицька Христова Церква відзначала Святий 1975 рік. З цього приводу відбулась проща українських владик, священиків та мирян до Рима.
1 липня 1975 року в базиліці святого Петра, у головному вівтарі, Блаженніший Йосиф відправив торжественну літургію в сослуженні владик і багатьох священиків, відзначаючи Святий рік. За такої нагоди і сталася історична подія: під час служби на Великому вході отець-доктор Іван Гриньох уперше проголосив: «За Патріарха Києво-Галицького і всієї Руси-України!» Довгі роки прохань і бажань мирян, священиків і деяких владик увінчалися успіхом. Блаженніший Йосиф погодився прийняти титул патріарха у центрі вселенського християнства – базиліці святого апостола Петра у Римі!
Вже після смерті Йосифа Сліпого Папа Іван Павло ІІ, звертаючись до владики Мирослава Любачівського і секретаря Східної Конґреґації архиєпископа Мирослава Марусина, сказав: «Покійний боровся за справедливу справу», тож «його треба цінувати, бо він мужньо ставав в обороні прав своєї Церкви».
Правдою є й те, що Апостольська столиця не визнала Патріархату УКЦ, але й не заперечила. Коли ж глянемо нині на відмову Папи Павла VІ піднести УКЦ до гідності Патріархату, коли всі вказані причини давно зникли, як мильна бульбашка, то бачимо, що Ostpolitik триває. Інакше кажучи, тодішні причини не були фактичними. Каменем спотикання стала Москва…
Звичайно, у таких складних обставинах Блаженнішому Йосифу нелегко було діяти. Та він відчував силу мирян, яка була виразно видною під час його візитацій до українських громад у західному світі, де його з ентузіазмом вітали тисячі людей. У Ватикані бачили, як щороку 17 лютого сотні українських паломників приїздили до Вічного міста, щоби скласти доземний уклін і заспівати «Многая літа» Патріархові Йосифу. А римська пошта вже знала, коли уродини кардинала Йосипа Сліпого, бо кожного року того ж місяця надходили тисячі вітальних листів. Незламна постава Блаженнішого Йосифа на засланні, а опісля на волі, у Римі, визначала незмінно патріарший шлях помісної УКЦ. Незважаючи на все пережите, Патріарх залишався лояльним до Святішого отця.
Журнал «Патріярхат»
Паралельно з цими всіма подіями виходив друком і наш журнал. Спершу новонароджений Патріархальний рух не володів жодними ресурсами, щоб мати змогу інформувати про згадані та не згадані факти усіх вірних нашої Церкви. На той час інформацію про розгортання подій навколо УКЦ почали робити з допомогою громадських зібрань і листівок, але цього було замало. У зв’язку з тим за ініціативи Степана Процика, першого редактора, почав виходити (спершу неперіодично) журнал «За Патріярхат», бюлетень Товариства за патріархальний устрій Української Католицької Церкви. Згодом він почав з’являтися квартально, а з 1977 року прийняв назву «Патріярхат» із гаслом «За єдність Церкви і народу». Часопис виходив як місячник аж до 2000 року. З того часу – раз на два місяці. А з травня 2002-го «перебрався» до Львова.
Журнал постійно і докладно інформував про розвиток подій у нашій Церкві. Відповідальні за його випуск свідомо ставили на нього низьку ціну для того, аби був доступним широкому колу читачів. А відколи «Патріярхат» з’явився в Україні, читачі одержували його задарма – за рахунок пожертв діаспори. Журнал здобув повагу і популярність. Його появи чекали. Виходив друком на початку кожного місяця. Для мене, як головного і довголітнього редактора, він був немов дитиною. Ба навіть більше, журнал “Патріярхат“ і в цілому ідея Патріархату нашої Церкви були і залишаються моїм життям.
Микола Галів, Нью-Йорк
