Ви дивитеся на зовнішній вигляд.
Коли хтось певний, що він Христовий,
нехай розміркує ще раз у самім собі,
що так, як він Христовий, так само й ми.
II до Коринтян 10:7
У нашій парафії празник її Патрона, св. Архистратига Михаїла (21 листопада) майже збігається з річницею її повстання. Дня 9 листопада 1975 р. уперше св. Літургію відслужив у нашій парафії її настоятель о. Лев Любинський. За два роки свого існування, наша парафія помітно зросла, зорганізувалась і виявила багатогранну церковно-релігійну діяльність. Парафіяни церкви св. Архистратига Михаїла виявили значне фінансове зусилля, набуваючи для парафії чудову посілість, на якій планується будову церкви, народнього дому й дому для пенсіонерів, при чому існують вигляди на швидку реалізацію цих плянів. Площу цю поблагословив наш Патріярх, Блаженніший Отець Йосиф, який теж у сослуженні владик Кир Івана з Австралії і священиків відслужив св. Літургію. Врочистість ця відбулася чудового осіннього дня, в свято Різдва Пресвятої Богородиці (21 вересня 1976 p.), при масовій участи вірних. Гарно співав церковний хор, а дякуючи нашому парафіянинові, інж. Степанові Чорпіті, маємо всю цю врочистість записану на стрічці, що дає нам змогу повсякчасно її нагадувати й кріпитись на дусі.
Отже, перед храмовим празником нашої парафії, в другу річницю нашого існування, ми маємо для всіх людей доброї волі добрі вісті, що повинні радувати серця всіх українців-католиків. Ми прекрасно даємо собі раду з нашими фінансовими зобов’язаннями, а не зважаючи на них, кількість наших парафіян постійно зростає і зростає кількість пожертв. Організаційна справність нашого сестрицтва св. Анни є подивугідна, але від нього не відстають братства св. Михайла (мужчин) і св. Бориса й Гліба (молоді). Братство парафіян було господарем Першого крайового з’їзду братства і сестрицтва, але воно теж вкладало й вкладає величезну працю, що була і є потрібна для загосподарення площі й парафії (приготування тимчасової церковці й парафіяльних будинків, утримання господарського ладу на великій площі, здебільшого покритій добірним овочевим садом, підготовка імпрез. У цьому всьому допоміжне є старшим братство молоді, більшість членів якого проявляє значні культурні зацікавлення. Чимало членів братства св. Бориса і Гліба є членами Театральної студії молоді при філядельфійському Театрі в п’ятницю, яким керує наш парафіянин, маестро Володимир Шараровський, і яких ми вже бачили в чудових постановках «Електрин», в переробці для української сцени пера нашого парафіянина, Ярослава Климовського, чи теж в «Адвокаті Мартіяні» і «Одержимій» Лесі Українки, де в головних ролях, з великим успіхом виступили наші парафіянки Наталка Ковалишин і Роксоляна Чорпіта. До речі, велика кількість української молоді, що є дуже активною в нашій парафії, молоді, що бере постійно участь в усіх Богослуженнях, доповідях, реколекціях тощо, напуває нас особливою радістю. Ця молодь є живим запереченням «теорії» наших асиміляторів, що вимагають переходу на англійську мову Богослужень, бо, мовляв, «наші діти» не розуміють української чи церковно-слов’янської богослужебних мов. Не знаю, чи цих дітей, що не «розуміють» української мови, можна буде стягнути до церкви англійською мовою. Адже ж тією мовою служать Богослуження в кожній римокатолицькій чи протестантській церкві. Тисячі років слухали римо-католики Богослужень в латинській мові й… розуміли, тисячі років ми слухали Богослужень в церковно-слов’янській мові і теж розуміли. Тільки тепер настав час, що треба служити в «рідній» англійській мові, бо української не розуміємо!
У другу річницю існування нашої парафії ми маємо добрі вісті, але ми знаємо, що ці добрі вісті приходять в часі глибокої і тривожної кризи всього християнства. У християн цілого світу помічається тривожний неспокій, серця правдивих християн огортає розпука, бо різні розкладові ідеї й практики проникають до церков і нізвідки немає їм відсічі. У нашій країні, катастрофічно падає кількість практикуючих християн. Бюра опитувань інформують нас, що в ЗСА тільки 50 мільйонів людей точно відвідує церкви. Очевидно, християнами рахують себе також деякі з тих, хто до церкви не ходить. Перепис релігійних конґреґацій із 1965 року нараховував у ЗСА 253 релігійних конґреґацій, в яких було 120,965,234 членів, у тому 66,854,200 протестантів, 44,871,371 католиків, 3,260,835 православних, 5,500,000 жидів, 100,000 буддистів (могаммедан у статистиці не вказано). Загально, цей перепис вважають неточним (як неточним є теж перепис етнічних груп), але в 1965 році раховано, що християни різних віровизнань творять 60% населення З’єднаних Стейтів Америки. Але від цього часу проминуло 12 років, і хоча Католицька Церква в ЗСА виказує зріст до 49 мільйонів душ (23% населення ЗСА) і статистичні оцінки за 1976 рік виказують в ЗСА 62.3% християнського населення, з різних сторін висловлено побоювання, що якщо релігійний занепад і далі триватиме, то кількість християн в ЗСА може впасти нижче 50% населення ЗСА. У такому разі, ЗСА перестали б бути (а дехто твердить всупереч всім статистикам, що вже перестали) бути християнською країною.
У Католицькій Церкві в ЗСА, не зважаючи на чисельний зріст вірних, видно також цілком виразні познаки розкладу. Відкинення Церквою традиційних обрядів, богослужебної мови, церковної дисципліни, духовости й зовнішнього блиску, що були причинами багатьох навернень до католицизму в минулому, відстрашило від Церкви традиціоналістів, а, тим самим, значно зменшило кількість практикуючих католиків. До цього слід додати «католицький лібералізм» у різних формах, що підважує католицизм знутра. «Ліберальні католики», що мають декілька часописів у ЗСА до своєї диспозиції, заперечують доґму непомильности Папи Римського в справах віри й моралі, відкидаючи, наприклад, заборону вживання середників проти запліднення, вимагаючи церковних шлюбів для гомосексуалістів, агітуючи за висвячення жінок, схвалюючи навіть аборти. Не бачачи негайної розв’язки цих проблем у дусі власних побажань, ціла низка ліберальних католицьких священиків і черниць покинула Католицьку Церкву, при чому вони завжди, для своїх вчинків, мали добру рекляму в ліберальній пресі (а вона становить 75% всієї преси в ЗСА). Новий католицький катехизм у ЗСА прийняв дивні форми, він залишає дитину без точного пізнання Бога, гріху, покути, народження, життя смерти й воскресіння Ісуса Христа, десяти заповідей Божих, церковних заповідей тощо. Кількість священичих вокацій зменшилася застрашаюче, але водночас далі триває дезерція священиків, яка доходить до 500 осіб річно. Дуже незадовільно представляються американські семінарії й новіціяти, де рівень навчання обнизився, а в багатьох з них «модерні» теологи проповідують часто єресі таких всесвітньо відомих єретиків, як Бонгеффер, Тайльгард де Шаґрен, Бультманн, Ґютеррієз та ін. До речі, в семінаріях і новіціятах, крім нових «ідей», впроваджено теж значні полегшення дисципліни й нові форми одягу, що ніяк не створюють атмосфери, потрібної до виховання священика чи черниці. Ті полегшення стосуються теж священиків і черниць, бо перших часто бачимо без кольораток, а намальованих черниць у коротких спідничках. Католики гостро реагують на ці явища, як, наприклад, відомий католицький діяч Джан Епстін, автор книги: Has the Catholic Church Gone Mad (New Rochelle, 1971, Arlington House).
Ми, українські католики, з досвідом гірко набутим у рідному краю, знаємо звідки береться цей «ліберальний католицизм» в ЗСА і в цілому світі. До цього ще додайте «католицький» марксизм і проповідування комуністичної революції католицькими ієрархами й священиками в латинській Америці, а теж у Франції, Еспанії, Італії тощо. Ми бачимо, що моральну ініціативу перейняв ворог, що московські комуністичні «екуменічні» експерти добре працювали, щоб інфільтрувати Католицьку Церкву. Насправді московські комуністи інфільтрували всі християнські церкви на Заході, як ще їх ніхто ніколи не інфільтрував від початків християнства. В парі з цією атакою знутра іде теж атака іззовні: небувалий залив атеїзму, марксизму, фройдизму, всяких «ситуаційних етик», поборювання одружень і родини, пропаганда сексуальної розгнузданости, що несеться з організованих лав секулярного лібералізму. Під яким обстрілом в американських середніх і вищих школах знаходиться, наприклад, наша молодь, може свідчити статистика, зібрана американським консерватистом Ральфом де Толедано: 80% професорів соціології, 70% професорів економіки, 65% професорів англійської мови й літератури і 45% професорів історії — це переконані марксисти або маркюзіянці (проф. Маркюз — неомарксист у Каліфорнії). Чи можна дивуватися, що поважна кількість нашої української студентської молоді в ЗСА й Канаді проклямувала себе марксистами різних напрямків: серед них є «троцькісти», «маоїсти», «гочіміновці», «кастрівці», і навіть «блянкісти» (на щастя немає серед них «брежнівців»), і є конфлікт ґенерацій, що в формі пропаганди бунту проти батьків у стилі популярних пісеньок Тома Дайлена (фактично Абрагама Ціммермана з Милвокі) є теж відомого походження: екс Орієнте люкс. Для наших молодих марксистів їхні батьки є «фашистами», «тоталітаристами», «естаблішментаріянцями». І є теж середньої студентської молоді «анархісти» (бо й такі є «професори» в університетах), які є настільки «патріотами» свого рідного, що возвеличують «батька» Нестора Махна. Навіть сліпий бачить, що ця наша «лівизна» не виникла самотужки, але виросла під впливом «науки», отримуваної в американських і канадських каледжах й університетах.
Все ж таки, навіть з нашими молодими адептами лівизни, на загальному тлі накресленої ситуації в Католицькій Церкві в ЗСА, без ніякого перебільшення можемо сказати, що справи в нас, українців католиків, стоять краще. Ми ще не модернізували теології, не проголошували модерних кличів і порад, і не пропагували християнського «марксизму», не організували походу проти одруження і родини. І знову без ніякого перебільшення можна сказати, що це особливо стосується наших парафій, побудованих на традиційних основах Української Католицької Церкви. Ось наша парафія св. Архистратига Михаїла в Філядельфії. Вона власне побудована на таких традиційних основах. Ми парафіяни бажаємо мати нашу Церкву такою, яку ми мали в селах і містах нашого Рідного Краю з її обрядом, мовою, традиціями, календаром і релігійною наукою. І ми вважаємо, що наша Українська Католицька Церква на Рідних Землях (у катакомбах — чому Ватикан не визнає, що ця Церква в катакомбах існує, що вона має своїх єпископів, священиків і вірних?!) і її дочерні Церкви в діяспорі творять єдину Церкву під проводом Патріярха Йосифа. Тут немає нічого дивного, ні нічого нового. Так воно було за Великого нашого Митрополита Слуги Божого Андрея і так є (цього ж НІХТО не змінив!) тепер за його заступника, Митрополита й Патріярха Отця Йосифа. Передаючи в дні таємного свячення Кир Йосифа в дні 22.ХІІ.1939 р. палицю св. пам. Єпископа Йосифа Боцяна (теж висвяченого таємно в 1915 році під час московської інвазії — палиця символізувала єпископський жезл) Митрополит Андрей Шептицький передав ново-висвяченому єпископові Кир Йосифові право наслідства по собі не тільки на «території» Київсько-Галицької Митрополії, але й на «території» всіх дочерних Церков Української Католицької Церкви. І патріярші права Блаженнішого Отця Йосифа не є нічим дивним і нічим новим. Вже від часів Володимира Великого Митрополит Русі мав патріярші права, скликував єпископські синоди і наставляв єпископів. Ці права були святочно («солемнітер») визнані Апостольським Престолом в Берестейській унії з 1595 року, а Папа Климент VIII у своїй буллі з 23 лютого 1596 року затвердив ці стародавні права нашої Церкви та її Митрополита. І ці права були визнані постановами II Ватиканського Собору, постановами Помісного Синоду УКЦ, і навіть самим Вселенським Архиєреєм, Папою Павлом VI, коли підніс був Блаженнішого Отця Йосифа до гідности Верховного Архиєпископа. Правда, це було тоді, коли ватиканські дипломати ще не знали, що особа Блаженнішого Отця Йосифа й добро Української Католицької Церкви є найбільшою перешкодою для їхньої «східньої політики».
Виходячи із цих основних традиційних засад, ми свідомі українські католики намагаємось зберегти нашу Церкву, її східню окремішність, її традиції та богослужебну мову, навіть її календар. Наша філядельфійська парафія св. Архистратига Михаїла є парафією традиційною, парафією патріяршою, її провід та парафіяни включились у боротьбу за Помісність Української Католицької Церкви, за завершення її патріархатом. У цій нашій святій боротьбі ми, разом з усіми українцями-католиками традиціоналістами зробили важливий крок уперед: ми прийняли існування патріярхату Української Католицької Церкви, очоленого Патріярхом, Блаженнішим Отцем Йосифом, де факто. І ми розуміємо, що найголовнішим нашим завданням під сучасну пору є скріпити основи фактичного існування Помісности нашої Української Католицької Церкви, її Патріярхату. Осягнемо наші цілі тоді, коли твердо стоятимемо з нашим Патріярхом Йосифом, Ісповідником св. Віри в обороні належних прав Української Католицької Церкви. Це наш досмертний обов’язок, що його ми повинні виконати з честю і пам’яттю про наших предків, українських католиків, що народжувались, христились одружувались і вмирали в нашій Церкві, у ній молились за кращу долю-волю українського народу, а тепер спочивають сном вічним на цвинтарищах Рідної Землі. І вони заповіли нам: берегти нашу Церкву, бо Вона — Церква св. Мучеників й Ісповідників Віри, їм же ність числа, але перший між ними наш Патріярх, Блаженніший Отець Йосиф!
Це є ясне і недвозначне наше «Вірую», під якими підписуються теж о. Настоятель, Парафіяльна рада, парафіяльні організації і парафіяни церкви св. Архистратига Михаїла в Філядельфії. Але нам кажуть, таки наші українці католики, що ми є проти «церковної єдности», що ми за «розколи» й «розбиття». Ні, дорогі брати в Христі, ми не є проти «єдности», а навпаки ми є за «єдність», «мир», «любов», але вони мусять базуватися на справедливих і законних підставах Помісности нашої Української Католицької Церкви. І ми є проти «єдности» цвинтарища, на якому супротивні нашій Церкві сили, бажають похоронити, раз-і-на-завжди, нашу прадідну Церкву: одні «злити нас» з московською патріярхією, а другі з Латинською Церквою. Ми не віримо, що Господь Бог хоче ліквідації нашої Церкви, навпаки ми віримо, що «врата адові не одоліють їй», бо вона перейшла в найновішу історію як Церква св. Мучеників і Ісповідників Віри. І на цьому тлі ми вважаємо лицемірством будь-які закиди нам, що ми готуємо «єресі» чи «схизму». Про будь-яку «єресь» не може бути мови, а під нею розуміємо спротив догматичним вченням Апостольського Престолу чи його науці моральности, бо наш спротив Ватиканові стосується виключно його політики, а до того спротиву маємо не тільки право, але й обов’язок. І ніхто не готує ніякої «схизми», бо якщо наш Патріярх Йосиф захотів був, у минулому, стати «схизматиком» і прийняв був пропозиції московської патріярхії в заміну за вихід з підлеглости Апостольському Престолові, то сучасні вельможі Ватикану цілували б Його руки й звертались до нього: «Ваша Святосте». І ще не може бути мови про «схизму», бо ми ніяк не думаємо відділюватися від нашої св. Церкви, що живе в катакомбах Рідної Землі. І тільки з нею ми підемо до таких екуменічних об’єднань в майбутньому, які будуть корисні для спасіння українських душ. Але вже сьогодні ми визнаємо, що й Українська Православна Церква й українські протестанські церкви на Рідних Землях видали чимало св. Мучеників за Христа, Ісповідника Віри в безбожному царстві московського комунізму. Ми бажаємо єдности всіх християнських Церков в Україні.
Вважаючи себе частиною єдиної Української Католицької Церкви, шануючи її східній обряд, богослужебну мову, рідні традиції, духовість і релігійну науку, ми, і слава Богу — наші діти, не бажаємо скоропостижно топитися в латинському морі і не бажаємо пропадати в псевдо-ліберальному хаосі, що кличе до «універсалізму» дуже підозрілого характеру. Католицизм — це вселенскість — кажуть нам повчально з різних висот і низин, але в нашому розумінні, без мозаїки обрядів, богослужебних мов і канонічних структур помісних Церков, Католицька Церква перестає бути вселенською, а стає тільки партикулярною латинською Церквою. У нашому розумінні, промотори католицької вселенськости через латинізацію, є відприском відомої теорії «перетоплюючого казана» (мельтінґ пот), що намагалася всіх іміґрантів до ЗСА перемінити, скоропостижно, в англо-саксонців. Американська наука відкинула цю теорію, коли виявилося, що в «перетоплюючому казані» годі зварити потрібну страву, а продукт «казана», позбавлений рідних культурних вартостей, не потрапив асимілюватися до англо-саксонської культури, а фактично залишився акультурним безбатченком, що тільки злегка засвоїв собі англійську мову. Побачивши банкрутство теорії «перетоплювального казана», американські соціологи почали пропагувати пошанування культурної спадщини різних етнічних спільнот, а американську націю почали розуміти як єдність багатьох культур її складових етнічних частин. Варто відзначити, що теорія «багатокультурности» американської чи канадської нації, зокрема в Канаді, вже від низки років є дійовою національною політикою канадського уряду, а останнє призначення міністром багатокультурности українця з походження, п. Нормана Кафіка свідчить про майбутнє поширення й поглиблення такої національної політики. Про це, зрештою, недвозначно заявив міністер Норман Кафік у своїй промові до делегатів XII Конгресу КУКу у Вінніпегу, в жовтні ц. р.
Коли в соціологічній науці в ЗСА перевагу сьогодні виявляє теж теорія «багатокультурности», то цього ще не можна сказати про американську практику, в якій ще епігони теорії «перетоплюючого казана» є доволі сильні й непоступливі. Зокрема вони сильні серед ієрархії й духовенства Католицької Церкви. Католицька Церква в ЗСА свідомо стосує політику «перетоплюючого казана» в своїх етнічних парафіях. Наша ієрархія, зокрема св. пам. Митрополита Константина Богачевського завжди відмежовувалася від цієї політики в своїх заявах і статтях на сторінках «Америки», але, на практиці, українські католицькі школи підлеглі латинській Шкільній управі, з великим завзяттям проводили політику мовної асиміляції зокрема дітей т. зв. «нових емігрантів», караючи їх за кожне українське слово, навчаючи молитов й обряду по англійськи. Батьки протестували, прохали, впливали, як могли і як слід по цих проханнях і протестах залишилися для майбутнього історика 7 чисел журналу: «Де є наші діти?» який виходив у Філядельфії і реєстрував боротьбу батьків за національно-релігійне виховання своїх дітей. Але, запал цих батьків зменшувався з року на рік з огляду на безвиглядність всяких протестів, і сьогодні вже ніхто проти нічого не протестує, бо загал української групи прийняв теорію, що асиміляція є «природний процес» і йому не можна нічим перешкодити. У результаті свідомого накидування англійської мови дітям нової еміграції, навчання релігії й обряду англійською мовою, молитов по англійськи, майже повністю занглізовано покоління, що навчалось в українських католицьких школах в 1950-1957 роках. Не можна було й дивуватись, що юнаки й дівчата, які отримували таке національно-релігійне виховання у своїх школах, востаннє бували в рідній церкві в день свого шлюбу, переважно з чужинцями. Кількість українців, що їх, таким чином, передали наші школи в руки латинян й англо-саксонців, вимірюється тисячами, але зовсім не відомо, яку це користь принесло українському суспільству чи американській державі?
Ганебною сторінкою теорії «перетоплювального казана» був факт, що нещасний продукт цієї теорії вчили соромитися рідної мови й культури й привчали ненавидіти все, що своє. Пропаговано безмежну вищість всього, що американське. Говорення рідною мовою, навіть знання її, клеймовано, як щось негідне американця. Навіть чужий акцент в англійській мові висміювано, як осоружну познаку чужости для «американського» світу. Таким чином, теорія «перетоплювального казана» не сприяла природній асиміляції іміґранта на підставі позитивного розвитку його особовости, але потурала швидкій мовній англізації шляхом видвигнення неґативних елементів його характеру. У такій ситуації, не можна дивуватися, що продукт теорії «перетоплювального казана» дійсно зависав у повітрі, не знаходячи ніде потрібного опертя. Ця метода зовсім нагадувала сьогоднішній примусовій «басінґ», або методу вирівнювання расового балянсу у школах шляхом примусового призначення учнів до різних шкіл і перевоження їх туди автобусом. Це є протиприродній спосіб осягання ціли і таким протиприродним способом була англізація емігрантів за допомогою перемішування їх у «перетоплювальному казані».
І сьогодні не бракує чинників у нашій Церкві, що хочуть далі стосувати «перетоплювальний казан» для латинщення нас й, очевидно, перемінювання українців в англо-саксонців й айришів. Прихильникам католицької вселенськости через латинізацію й англізацію кажемо просто: залишіть нас, бо ми прагнемо залишитись собою. Перейдіть до Латинської Церкви й там спасайте душі згідно з Вашими віруваннями. Нам залишіть повну свободу у виконуванні наших релігійних обов’язків згідно з нашою совістю. Методи, що нагадують ославлений американський басінґ не надаються до справ, що їх вирішує совість кожного вірного сина своєї Церкви. Наша совість наказує нам боротися за права й традиції нашої Церкви до останнього віддиху нашого життя. Про це кажемо ясно й отверто.
Але, коли вже про це кажемо, коли навіть прохаємо Вас про зрозуміння, то дуже просимо не називати нас «єретиками», «схизматиками», «розкольниками» чи «бунтарями». У нашому понятті, справжніми «розкольниками» в нашій Церкві є ті, хто справу Помісности й Патріярхату розглядає у призмі латинства й римського централізму, а нашу оборону називає «політикою». Наша оборона не є «політикою», вона є обороною проти політики, яка в імені політичних доґм засудила нашу Святу Церкву на скоропостижню ліквідацію. На нашу думку, кожний ієрарх, священик і мирянин Української Католицької Церкви повинен бути в перших рядах своєї Помісної Церкви у спротиві проти зазіхань світських і церковних імперіялістів. Коли він ним не є, це є справа виключно його совісти. Наша совість наказує нам бути разом з нашим Патріярхом, Блаженнішим Отцем Йосифом і під Його проводом боротись не тільки за невід’ємні права Нашої Церкви, але й за обнову Віри, Надії, Любови, що разом творять величний скарб духа. І цій справі ми відаємо велике значення в нашій традиційній і патріяршій парафії св. Архистратига Михаїла в Філядельфії.
ПОСТСКРІПТУМ: Після написання цієї статті, мені довелось познайомитися з описами, присвяченими моїй особі в газеті «Українське життя» (чч. за 15.IX і 1.Х), у відповіді на мої статті, поміщені в журналі Патріярхат. Адвокат І. Я. Яремко, досі більше відомий, як бизнесмен-імпортер, ніж як журналіст, дивується, як «учитель торговельної школи» може писати на теми історії чи теології. Коли вже адвокат І. Я. Яремко пустився в журналістику (трошки пізненько, а коли вже взявся, то вези до краю), то він повинен знати, що йому і мені, як журналістам можна писати на всі теми, навіть на теологічні. Мої кваліфікації журналіста є незалежні від кваліфікації учителя торговельної школи, бо працю в українській журналістиці почав я ще перед 45 роками розвідкою про професійні школи, надрукованій у львівській «Українській господарсько-кооперативній часописі» (така була назва — часопису в роді жіночому) в 1932 році. З цього часу, моя співпраця з українськими газетами й журналами (напр. Літопис Червоної калини) постійно триває. Коли ж ідеться про «благовоннеє кадило» або лінію газети «Українське життя» під проводом адвоката І. Я. Яремка (через ніч змінили підтримку для боротьби за патріярхат УКЦ на його безпардонне поборювання), то їх характеризують такі рядки Тараса Шевченка:
А вас, письменних треба б бити,
Щоб не кричали: «Ах! аллах!
Не варт, не варт на світі жити!»
