Від кількох років, в різних місцях нашого поселення іде мова про те, щоби по українських церквах правились наші літургії, а в першу чергу Служба Божа, на мовах країн в яких живуть українці. Це питання найбільш поширене на терені США. Слід підкреслити, що це одне з найбільш засадничих питань у нашій Церкві у діяспорі. З переходом наших літургій на мови країн нашого поселення ми втрачаємо одні з основних властивостей ідентичности нашого обряду, як Помісна УКЦерква. Тут не ідеться ні про наш переяскравлений патріотизм, хоч він оправданий і конечний для недержавного народу, ні про шовенізм, ні про непоступовість і зацофаність, але про засадниче в нашій Церкві, що її робить відмінною від латинської, про окремішність обряду у нашій Церкві, щоби вона була не тільки по назві, але по суті і змісті українською. За таку сьогодні іде бій. Більшовицька Москва готова погодитись на всі інші церкви, але не церкву з прикметником «українська». Сьогодні наша Українська Католицька Церква у Радянському Союзі поставлена поза рамки закону, мало цього Москва робить все можливе, щоби нашу Церкву угробити тут у діяспорі. Це вже не є тайною, що т. зв. діялог Ватикан — Москва провадиться коштом нашої Помісної УКЦеркви. Зрозуміло, чому екзарх московського патріярха для православної церкви на Україні, митрополит Філарет під час свого побуту в одеській симінарії остерігав нових священиків, якщо вони підуть на західні землі України, щоби були обережні, бо там після 30 років існує ще Українська Католицька Церква. Ви як пастирі повинні працювати проти них, — закликав Філарет.
З затратою прикмет, нашого обряду тут в діяспорі ми втрачаємо наше обличчя, як окрема, помісна, східна церква. Це важливий фактор, який слід мати на увазі. Якщо хочемо вдержатись на горизонті, як окрема Помісна УКЦерква то мусимо пам’ятати про її основні, відмінні властивості, які нашим святим обов’язком є зберегти. В даному випадку літургійна мова є одним з основних факторів, в якій зберігається краса наших літургійних відправ, а зокрема часткова обрядовість. Ці й інші моменти слід мати на увазі, коли говоримо про перехід на англійську, еспанську, німецьку, чи якусь іншу мову у нашій Церкві.
При переході в нашій Церкві на англійську, чи якусь іншу мову висувається аргумент, що це є конечність, бо наша молодь не розуміє української мови, відчужується від нашої Церкви і перестає приходити до церкви. Такими й подібними аргументами обороняють себе деякі священики і навіть деякі єпископи. В подібній площині, це питання було порушене під час авдієнції делегації Крайової Управи Товариства за Патріярхальний Устрій в США у адміністратора філядельфійської митрополії, Владики Василя Лостена. Тут був висунений той самий рефрен, мовляв є такі парафії в яких вірні не розуміють української мови, (ішлось про парафії у Пенсильванії, а що з тими парафіями, де парафіяни є новоприбулі еміґранти?) Воно на перший погляд виглядає, що приклонники переходу на англійську й інші мови у нашій Церкві мають рацію?
Постараймось ці питання розглянути річево, спокійно і без пристрастей, бо тільки так можна прийти до найбільш правильних заключень чи висновків. Пригадаймо собі незаперечну істину. До часу Вселенського Собору Ватиканського II, що розпочався в 1962 р. і закінчився 1965 р. не було не тільки мови, але й згадки про перехід в католицькій церкві на живі мови. В римокатоликів незмінно процвітала мертва латинська мова, а в нашій Церкві староцерковна. Римокатолики майже дві тисячі років покірно, без жадного спротиву слухали літургійні відправи в латинській мові і всі «розуміли», а вірні нашої Церкви у староцерковній і справді її в якійсь мірі розуміли, бо ж в ній основа слав’янських мов. Тоді не було навіть мови про те, що хтось чогось не розуміє, чи це було у парафіях у Пенсильванії, чи де інде. Звичайно, староцерковної мови до латинської немає потреби порівнювати. В Римокатолицькій церкві вірні не багато розуміли для цього в них були уведені видимі знаки, щоби вірні знали, що коли відбувається. Дзвінки, які також були уведені у нашу Церкву, чим давалось знати, що відбувається освячення й інші того рода ритуали. В нашій Церкві цього не треба було робити. Такий стан був довгі, довгі сторіччя і все було під мовним оглядом спокійно і не потрібно було жадних змін. Сьогодні вони виринули. Вони виринули у зв’язку з постановою Вселенського Собору Ватиканського II, щоби літургійні відправи були на живих мовах. Рапідний перехід на живі мови також викликав деякий спротив серед римокатоликів. Це була голосна справа у Еспанії, де біля десять тисяч еспанців прибули до Риму, домагатись, щоби їм було залишено, як було до тепер латинську мову, але без успіху. Відома і голосна справа французького архиєпископа Лєфевра, який також поруч інших справ поставив питання залишення латинської мови в римокатолицькій церкві. Як до того часу Господь «розумів» тільки латинську мову, так тепер Господь перестав «розуміти» латинську мову. Це централістична не поступчивість.
Але це нас зараз найменше цікавить, це їх, римокатоликів справа, але не наша. Нас цікавить в тому питання, як це так, що тоді всі все розуміли, а тепер вже не розуміють і нам треба переходити з староцерковної, чи української мови на англійську чи якусь іншу? Мабуть про цей факт забули або бажали забути наші всечесніші отці й владики. Ні, тут під тим оглядом немає жадного оправдання. Від себе ще ніхто не втік і це не вдасться зробити ні нашим священикам, ні єпископам, ні вірним. В цьому наполегливому переході на англійську мову за скоро поспішили наші священики, які одержали піддержку в цьому напрямі у єпископів, забуваючи при тому, що тим самі підтинають галузочку на якій сидять.
Нажаль, за весь час не доводилось почути з амвони хоч кілька слів вияснення і роз’яснення цієї справи. Якщо б вірні були мали нагоду почути від священика вияснення то напевно не було б і домагань переходу на іншу мову. Чому в цьому відношенні була і є мовчанка, чи це не було в першу чергу бажання деяких священиків, які для попертя цієї справи все знайшли таких, які мовляв домагались?
Пригадаймо, як при кінці п’ятдесятих і початку шістдесятих років відбувався перехід з старого, григоріянського на новий, юліянський календар. Нажаль, тут не світлу ролю відіграли наші священики. Вони в багатьох випадках без потреби перерішували справу і так допомагали уподібнювати нашу Церкву до латинської. Властиво, про що ж ішлось, про які свята? Один, одинокий день в році, це Різдво Христове. Звичайно, це стосується терену США, бо тут тільки одиноке релігійне свято святкують Різдво Христове. Інші свята не входять до уваги. Скільки в цій справі втрачено енергії, непорозумінь і боїв. В ім’я чого і що воно дало. Вже сьогодні можемо собі про це спокійно сказати. Пригадаймо голосну справу у Чікаґо. Подібні ситуації були й в інших місцевостях тільки вони не мали таких драстичних наслідків. Без сумніву, це йшло по лінії ватиканської політики, уподібнити нашу Церкву до латинської, а згодом зовсім знівелювати. В наслідок нерозуміння цих справ постали окремі парафії, які стали твердо на основах старого, григоріянського календаря і української чи староцерковної мови. Тут можна назвати крім згаданої парафії у Чікаґо, Клівленді, Філядельфії, Вашінґтоні.
Повернімось до нашого основного питання цієї статті, а саме переходу з староцерковної, чи української мови на інші у наших літургійних відправах. На цьому місці дозволимо собі поставити твердження, що вина за перехід на англійську мову в наших церквах паде в першу чергу на наших священиків, як також єпископів, які дають дозвіл на такий перехід. Тут не важне, чи це дозволяється тільки на одну Службу Божу правити англійською мовою, чи всі. Це є початки кінця. Знову ж тут приходиться повторити те, що священики не старались вияснити вірним, що це не корисне для нашої Церкви, що при переході на інші мови наші літургії втрачають всю красу і затрачуються властивості обряду. Ми в попередніх наших числах журнала писали про наш обряд і про його значіння. Ми вказували, що сьогодні навіть в більшовицькій дійсности звернули увагу на обряд і стараються наш церковний обряд підмінити своїм безбожницьким, комуністичним, марксо-ленінським. Значить, обряд є важливим фактором, яким слід дорожити Не кидаймо неоцінених церковно-обрядових перлин під ноги.
Ми мали нагоду бути на Службі Божій, яка від початку до кінця відправлялась в англійській мові. Для уточнення назвемо, що це було у Детройті на Гемтремку, у парафії о. Інокентія Лотоцького ЧСВВ. Нажаль ця Служба Божа нічим не різнилася від римокатолицької, за виїмком, що св. Причастя відбулося під двома видами. Замість органів грали, якісь інші інструменти, в роді дзвонів. Ми не мали вражіння, що ми були в українській Церкві східнього обряду. Чи ви думаєте, що хтось о. І. Лотоцькому і тим іншим парохам, що відправляють по англійськи, сказав це робити? Напевно ні! Хто сказав поставити так звані органні дзвони? Кому це потрібно? З одної сторони часто підкреслюється патріотизм, а зокрема, коли ж ідеться про гроші, а з другої сторони угроблюється своє рідне.
Українська церква де правиться Служба Божа не на староцерковній, чи українській мові не заслуговує ні на нашу увагу, ні на нашу піддержку. Краще тоді іти до латинської церкви, бо ж різниці майже немає, на іншому місці, в англійській секції передруковуємо статтю з «Вестерн Католік Ріпортер» о. Баррі Ґлендінінґа, який пише про красу східніх Церков і в тому нашого обряду. Здається, що ми іноді не відчуваємо цього, ба що більше не знаємо, які ціннощі ми маємо.
Тут на свою оборону отці парохи видвигнуть аргумент, що мовляв вони ідуть на зустріч вірним. Чи це справді так? Мабуть ідуть на зустріч, коли це відповідає певній лінії. Гляньмо, скільки наших вірних просять деяких священиків, отців Василіян, отців Редемтористів, щоби вони поминали нашого Главу Церкви Отця Йосифа патріярхом — немає успіху, бо це не є по лінії Ватикану. Отже, чому в одному випадку так скоро ідеться на зустріч вірним, а в другому є непроходима стіна? Стараймось це бачити відкритими очима.
З амвон не раз доводиться слухати казки, але ми не чули проповідей, чи наук на теми обряду в загальному, а українського зокрема, щоби вірні знали, що це таке і чому нам це треба зберігати. Варто б при тому сказати, що ми взяли від латинян і що не належить до нашої Церкви. Цим ми не хочемо сказати, все, що латинське то погане, а все що наше то гарне. Для римокатоликів є добре їх, а для нас наше. Варто б також колись вірним вияснити, чому ми дещо приняли з латинської Церкви, що був час, коли латиняни не довіряли нашим молитвам, мовляв вони не були адекватними тому їх підмінювали, чи до них додавали латинські. Це належить до історії, але було б добре, щоби наші вірні цю історію знали. Чиїм це обов’язком повинно бути, як не священика? Якщо б наші священики і єпископи повели в цьому напрямі працю по церквах — парафіях то напевно не було б серед вірних, які бажали б слухати Службу Божу в англійській мові. Не за все треба обивнувачувати Ватикан, але також наших священиків і владик. Постараймось всі разом, але в першу чергу наші отці парохи відпорошити наші обрядові ціннощі і показати нашим вірним їх властивість і значення для Помісної УКЦеркви.
