Куди провадить Ватикан 1

На цю тему у видавництві «Піпер і Ко.», Мюнхен—Цюріх появилась на німецькій мові цікава книжка, 300 сторін, Райнгарда Рафальта. Це солідна праця про відносини і політику Ватикану, яка і з нашого боку заслуговує на увагу. Треба, щоби українська громада була хоч в загальному поінформована про обставини і ситуацію, а зокрема про «Східню політику» Ватикану. Запізнавшись з книжкою Рафальта улегшить нам краще побачити й зрозуміти незрозуміле трактування нашої Церкви Апостольською Столицею з папою Павлом VІ-тим на чолі. Тоді ми наявно побачимо, чому нашій Церкві відмовлено піднести її до гідности патріярхату. Причини відмови були як писав папа Павло VI не канонічні, ні пасторальні, але суто політичні, себто «Східна політика» Ватикану, що по сучасному називається «діялог» Ватикан—Москва. Цю тезу сильно підтверджує німецький автор Рафальт, як також Юзеф Мацькевич в своїй книжці «В цєню кшижа» (В тіні хреста) й інші. Твердження, які висував український мирянський рух — причини, що ми не маємо нашого патріярхату є подиктовані Москвою не були безпідставні. Жалко, що українці до сьогодні не спромоглись на солідну працю в тій ділянці, де були б об’єктивно й аналітично представлені ці проблеми, як це зробив Рафальт Ю. Мацькевіч й інші.

Важливим є відмітити, що автор книжки «Куди прямує Ватикан» Райнгард Рафальт не є ні атеїстом, ні комуністом, ні антикатоликом, але віруючим і практикуючим католиком. Довгі роки він перебував у Римі, де був органістом у німецькій церкві «Санта Марія дель Аніма», провадив німецьку бібліотеку у Римі, заснував Римське товариство Баха, їздив до Азії й Африки. Відомий з своїх статтей і коментарів на мистецькі й культурно-історичні теми в баварському радіо. Рафальт студіював музику, філософію й історію. Його студії і життєвий досвід дали йому можливість докладніше приглянутись до політики Ватикану. Його праця написана з болем на серці, що Петрів корабель, яким зараз керує папа Павло VI прямує не туди куди повинен. Він висловлює тривогу за дальшу долю Церкви.

Книжка Рафальта складається з п’яти окремих розділів: «Мої застереження», «Занепад римської традиції», «Гамлєт на святому престолі», «Рим і сусіди християнства» «Гієрархія — в діялектичному баченні» і «Моє заперечення». Автор свою документальну працю назвав загальною назвою «Куди прямує Ватикан» яка є своєрідною парафразою до вислову «Кво вадіс Доміне», себто (куди йдеш пане) ці слова сказав Христос до ап. Петра, коли він хотів покинути Рим, але в дійсності й в основному в ній йде мова про те, куди прямує папа Павло VI. Це мабуть з розмислом так зробив, щоби зразу не насторожувати читача і тим самим не робити у самій назві сензаційности. Він старався подати читачеві широкий, всесторонній і об’єктивний фактаж та аналізу діяльности Павла VI, підходячи до всіх проблем розважно, з зрозумінням і відчуттям. Він дав можливість читачеві запізнатись з широкою панорамою Апостольської Столиці у проводі з папою Павлом VI, робити свої висновки і коментарі.

Спершу наводить біографічні дані папи Монтіні та наголошує його перші кроки на ватиканському паркеті. Як тільки о. Джійованні Батіста Монтіні закінчив теологічні студії був післаний на працю до нунціяту у Варшаві. О. Монтіні ціхувала свідомість післаництва і покора, а рівночасно у нього є конфлікт між його здібністю а намірами. Папа Монтіні виявив велике прив’язання до апостольської Столиці. Автор показує, як о. Дж. Б. Монтіні йшов по ієрархічній драбині на найвищий щабель в католицькій церкві латинського обряду. По смерті Івана XXIII о. Дж. Б. Монтіні стає папою. З вибором його на папу стається в Вселенській Католицькій Церкві зворот до старих, подекуди античних централістичних форм. Все, що старався папа Іван XXIII оживити й надати Церкві усучаснення, папа Павло VI старався все це зупинити і повернути колесо до заду. Звичайно, те, що вийшло з берегів і розлилось по широкому плесі Христової Церкви не можна було всього загнати до старого річища. Народження нового і поворот до старих, віджилих форм створило в структурі і житті Вселенської Католицької Церкви великі непорозуміння, конфлікти і контроверсії.

Рафальт підкреслює важливий феномен у о. Монтіні, який серед багатьох ватиканських прелатів був найяскравішим антифашистом, а рівночасно його симпатії були по стороні соціялізму. Звідси випливають його добрі відносини з тодішним провідником італійських комуністів Толіяті. Папа Павло VI показує себе з двома різними обличчями, з одної сторони, у політичній площині — поступовий, а з другої, коли ж ідеться про церковні питання є найбільшим консерватистом. Тут можна згадати голосну справу целібату, яка широко дискутувалась, зокрема у клирикальних кругах, а яку папа відкинув. Це надзвичайно суттєва проблема, якої не можна так з легкої руки вирішувати. Цей поворот або спроба задержання старих форм виразно виявилась на Евхаристійному Конгресі 1972 p., де папа Павло VI говорив про те, що католицькі громади чекає сумна доля, вони будуть згублені, як Господній народ, коли дальше будуть змагати до сепаратизму, незалежности, плюралізму і схизми. Це рівночасно обвинувачення й осторога, підкреслив папа Павло VI. Це в першу чергу відносилось до Голяндської Церкви і всіх тих церков, що намагаються бути самі собою і діяти у рямках постанов Вселенського Собору Ватиканського II. Папа перестерігав ці течії і загрозив.

У розділі «Упадок римської традиції» автор розглядає цілий ряд питань, що були тісно пов’язані з латинською практикою. Розглянено уведення живих мов у Літургію, проти яких висувались аргументи — латинська мова є милозвучна і надається для Літургії. Наводить цілий ряд італійських священиків, які висловлювали свої погляди, твердячи, що сьогодні церква стала для багатих. Рафальт взяв під сильний критичний обстріл римських прелатів на чолі з папою Павлом VI за те, що вони інші думки, які не йдуть по їх лінії називають єресю чи схизмою, а цих дотичних осіб засуджують.

Після Собору Ватиканського II у нашій Церкві не зайшли такі колосальні зміни, як в Римо-католицькій. Латинська Церква знайшлась в критичній ситуації. До Собору все мовчало, на всіх проблемах церковного життя були повішені замки — доґми, яких, не можна було рушити. Процвітала централістична система. Вселенський Собор Ватиканський II приніс відпруження. Це дало можливість вільніше висловити думки проти віджилих, неприродних перегодок у церкві. Наступило шукання найбільш вірного зразка Церкви, як містичного тіла — людського і Божого, відкидаючи мертві букви закону. Священики висловлювались, що римська традиція в церкві є зайвою. Христос не створив церкву, щоби тільки розвивати одну римську, чи італійську культуру. Рафальт підкреслив, що на престолі Петра хочеться бачити його наслідника, але не цісаря. Щоби церква осталась такою, як її оснував Ісус Христос, а не імперіяльно-феодальною.

В розділі «Гамлєт на святому престолі» проводить аналізу постановки праці і розуміння проблем Церкви папою Іваном XXIII і Павлом VI. Наводить дату 7 березня 1962 p., коли Іван XXIII прийняв на авдієнцію зятя Хрущова А. Аджубея з його дружиною Радою, як початок діялогу Ватикан—Москва. Поруч того автор підкреслює, що Іван XXIII діялог з комуністичним світом не трактував, як ціль, але як середник для порозуміння з православними. Наводить факти, як проходила підготовка до Собору та евентуальна участь православних у ньому.

Рафальт в аналізі проблем, ретроспективно сягає до XI століття, часів Курилярія і роз’єднання Церкви на Східню і Західну. Вказав, як упав Константинополь, і як формувався Рим, як осередок Західньої Церкви та позиція і становище російської Православної Церкви, в якій формувалась ідеологія третього Риму. Тоді говорилось: «Два Рими впали, третий (себто Москва М.Г.) стоїть, а четвертому не бути», (стор. 147). Поруч того автор подає історичний розвиток російської церкви її боротьбу з царами, які також були володарями у церкві. Це приводило до спорів і серйозних непорозумінь. Такий стан тривав аж до приходу більшовиків, які церкву забороняли і нищили. В 1939 році в цілій Росії було 4225 відкритих церков і 5665 священиків на волі. (Статистика дуже вбога.)

В час другої світової війни Сталін закликає Російську Православну Церкву до боротьби з гітлеризмом. З всіх полиць позникала вся антирелігійна література. Автор виявляє знання про історію російської церкви. Під сучасну пору вона, російська православна церква є на услугах вождів Кремля. Для підтвердження своєї думки наводить відомого листа в справі Православної Російської Церкви А. Солженіцина, який писав, що патріярх Пімен є на услугах вождів СССР. Нажаль в тій ситуації папа Павло VI не бачить іншої дороги, як пожертвувати себе більшовицьким плянам. Так відписали Українську Католицьку Церкву, яка стояла на перешкоді у політичній махінації Москви. Подібна постава Ватикану і по відношенні до Литовської Церкви. Наводить факт, як один литовський студент, на протест переслідування католицької церкви спалив себе. Нажаль, Ватикан на це не звернув уваги.

Автор проводить докладну аналізу російської церкви, ідеологічні наставлення Достоєвського та месіянство російського народу на церковному полі. Месіянські ідеї Достоєвського про російське православ’я підхопили кремлівські вожді. Сьогодні російське православ’я більше не є зрадою, але залучене до політики у напрямі до осягнення «святої Росії» (стор. 154) «Всі люди мусять бути росіянами». Так писав Достоєвський, «всі речі будуть російськими». Достоєвського ідея російського месіянства добре підходить до марксистсько-ленінської системи. Папа Павло VI повинен глибше запізнатись з історичним пов’язанням цих проблем, а не спиратись тільки на доґматичних основах.

Рафальт у аналізі церковних проблем не поминає Української Католицької Церкви, якій присвячує належну увагу. Підмічує, що для папи Івана XXIII діялоґ з комуністичним світом не був метою, лише засобом, для порозуміння з православ’ям. Іван XXIII в той час кликав Собор і йому йшлось про те, щоби на Соборі були учасниками не тільки з Константинополя, чи Атен, але інших країн, а зокрема з СССР. Треба було шукати дороги до православних, що живуть у більшовицькій дійсности. В першу чергу йшлось про російську православну церкву. Тут наявно показано, як російська православна церква вихитрила грецького патріярха Атенаґораса. Росіяни повели агітацію проти Собору і участи в ньому. Всі православні це потрактували, як спільне домовлення і на основі того патріярх Атенаґорас надіслав до Ватикану відмовну телеграму. Незалежно від цього російська церква вислала своїх представників на Собор. Тут у хронологічному порядку Рафальт подав розвиток подій, а саме телеграмне листування, з якого виразно видно, як лявірувала Москва, чим і підкреслила, що переговори з православ’ям треба робити тільки через Москву.

Ватикан для продовження «східної політики» приносив великі жертви. Найбільше потрасаючою жертвою була, яка щойно осенню 1971 року дійшла до прилюдного відома, а саме, коли радив Папський Синод. В другій частині нарад Синоду дискутовано про «справедливість і мир». Тут був поставлений наголос протикапіталістичної тенденції, але в той же сам час нічого не сказано про мучеництво і переслідування у більшовицькій дійсності, підкреслює автор. Тут наводить виступ Митрополита Максима Германюка, який сказав: «Для мене є незвичайно несподіванкою читати в елябораті та в основному рефераті про всякі можливі форми несправедливости — політичні, господарські і міжнародні, а не про жалюгідну для християнина несправедливість — про переслідування Христової Церкви. В цілому документі ні разу не приходить вислів «переслідування Церкви». Не було навіть відваги покликатися на знаменитий декрет Другого Ватиканського Собору про релігійну свободу… Митрополит продовжує… «Ця* Церква є зв’язана з Римом триста п’ятдесят років. Всі її єпископи, сотні священиків, тисячі монахів, сотні тисяч вірних, чоловіки і жінки, були оскаржувані і засуджені за їхню вірність Святій Столиці. Багато з них, мучені і по-нелюдськи ув’язнені, вичерпані примусовими роботами… Двадцять п’ять років тому проголошено Українську Католицьку Церкву, як нелегальну інституцію».

Згадує про вибір нового російського патріярха Пімена, який негайно підкреслив в присутності кардинала Віллебрандса, що немає «Української Католицької Церкви». На це Вілебрандс ні під час патріярших торжеств, ні після в Римі не зробив жадної заяви і до сьогодні ніхто з ватиканських чинників не зареаґував. Рафальт зі знанням справи наводить Берестейський договір і підкреслює, що Сліпий має це право, що прислуговує патріярхам, себто номінувати нових єпископів і скликати синоди. Згадує про Синод УКЦеркви і листа українських владик до папи Павла VI, щоби підніс УКЦеркву до гідности патріярхату і його відмовну відповідь. Пише про прибуття Блаженнішого Кир Йосифа до Риму і всю його діяльність. Пригадує його промови на Папському Синоді, промову з приводу 80-ть ліття про скликання Архиєпископських Синодів УКЦеркви і подає хронологічний перебіг подій навколо нашого Патріярха й УКЦеркви.

Таке трактування Апостольською Столицею по відношенні до УКЦеркви не є випадковим. Слід пам’ятати підкреслює Рафальт, що папа Павло VI провів два десятки років у Ватикані і куріях за папи Пія XII. Папа Павло VI переконаний, що майбутній світ може бути тільки соціалістичний. Звідси випливає виразніше, чому у ватиканських колах є таке сильне антикапіталістичне наставлення. Не було для папи Павла VI іншого виходу, як ціною жертв наблизитись до більшовицького наставлення. Наша Церква була перешкодою в цих махінаціях. «Москва знищила українську католицьку Церкву і з задоволенням ствердила, що Ватикан тягнув за той самий шнурок…» (стор. 157). Поруч того Рафальт наводить ще таку деталь: «При іменуванні єпископів у литовсько-католицькій церкві він (себто папа Павло VI, М.Г.) погодився на більшовицькі пропозиції, хоч йому мусіло бути відоме, що іменованих призначено більше для нагляду, ніж для душпастирювання литовців.

В стосунках з СССР папа Павло VI мав дві основні цілі: з’єднання православ’я з Римом і мати посередництво у конфліктах велико-держав до миру у світі. Обидві цілі не знайшли належного зрозуміння в СССР і є не до осягнення. Папа старався злагіднити антикомуністичне наставлення у сателітних державах. З цією метою стягнув до Риму антикомуністичних кардиналів, спершу кардинала Берана з Праги, а згодом кардинала Міндсенті з Буда-Пешту. Наводить факт зустрічі папи Павла VI з Тітом, яка тривала дві з половиною години. Напевно якесь домовлення зроблено, але яке воно мало значення для Церкви? Ми були свідками, як це відбилось на хорватському кардиналові Степіначу з Загребу з сторони югославських комуністичних властей.

Автор ставить питання: «Де є ще сьогодні католики, які без вагання ішли б на смертну кару за свою віру?» — «Там де Церква переслідувана…» Нажаль, таких трудно знайти в «Церкві прелатів» — пише Рафальт. Хіба ж це не іронія, що одним вільно бути переслідуваними, терпіти і вмирати, а другим торгувати й домовлятись.

У час «Празької весни» ватиканське радіо зверталось до чехо-словацького населення такими словами — людина може бути добрим комуністичним громадянином і рівночасно ходити до церкви. Чи справді воно так? Ось під час великої травневої паради у Москві двіста молодих людей з Європи і Америки роздали сто тисяч релігійних летючок. Три четверті цих осіб були арештовані. Про це мало писала західня преса. Це було наявним показчиком як стоять релігійні справи в СССР. Незалежно від багатьох ударів і поразок, які зазнав папа Павло VI у своїй східній політиці, дальше прямує до своєї утопійної цілі. Нажаль, він всі ці удари зрозумів неправильно. Вже постала своєрідна лєґенда, мовляв папа Павло VI є тільки м’ячиком у руках реалізаторів східної політики, що в жадному випадку не відповідає дійсности, а тим більше коли йде мова про східну політику, твердить Рафальт. Він підтверджує цілим рядом фактів і відмічає, що засяг східної політики папи Павла VI дуже широкий, а що найболючіше, що в основі цієї політики немає християнських елементів.

Розгра політичних впливів Ватикану не обмежувалась виключно навколо Москви, але всі нитки збігались там. Все якось так ставалось, що Ватикан старався в якийсь спосіб задовільнити політичні апетити кремлівських вождів. Чи це йшла мова про Китай, чи Середній Схід. Тут автор розгортає понуру картину римо-католицької церкви у Китаю. Цікаво, що чомусь Ватикан на чолі з папою Монтіні менше турбувався долею католицької церкви в Китаю, а більше політичними справами, включно з тим, як китайських комуністичних вождів звести разом з імперіялістичною Москвою. Для цього з сторони Ватикану використовувались різні дипломатичні дороги. Відбулись препаровані зустрічі ватиканських чинників з червоними китайцями у Югославії і Албанії. Нажаль у всіх тих ходах не йшлось про Церкву, але створення т.зв. «миру», а в основному, щоби злагіднити конфлікт Москви з червоним Китаєм.

Автор присвячує окрему увагу монашим чинам, зокрема одному з найстарших — чинові Францішканів. Хвиля переоцінки церковних законів, які на протязі віків були незмінними, а навпаки все більше уштивнювались захопила й монаше життя. Приходить злам у настанові і розумінні монашого життя. Вимагають змін у формах, як також у змісті. Показується, що ці на вершку монашого життя, що ним управляють живуть не поаскетичному — розкішно у віллях з необмеженою свободою рухів. На чоло прогресивних сил висувається Дон Джіованні Францоні, який вказує і гостро засуджує капіталізм у церкві. Дальша доля Франціоні була незавидна.

В листопаді 1972 р. на одному монашому з’їзді промовляв папський представник, єзуіт Дж. Данільо, який говорив про декадентизм всього монашого життя. Твердив, що в ім’я фальшивої секуляризації людина зрадила монаший ідеал і переставила себе молитись Богові політичною активністю. Генерал єзуїтського чину П. Аррупе заатакував виступ кардинала Данілльо, грозячи навіть розколом. Поставали нові й серйозні суперечки навколо монаших чинів. Велике число монахів покинули манастирі. Під тим оглядом найбільше потерпів єзуїтський чин. Поруч того також подає інформацію про вбоге життя деяких монаших чинів, де монах не має свого плаща, а користуються всі одним. Монаший чин Трапістів належить до суворих. Вони встають у другій годині ночі. Моляться шість годин денно. Постять шість місяців на рік і мовчать ціле своє життя, їх голос можна почути, коли співають під час Літурґії Давидові псальми. До трапістів вступив американський пілот, що кидав атомову бомбу на Гірошіму.

Кардинал Данільо старався в деяких монаших чинах задержати існуючий стан, а в тих, що вже були пішли дорогою природнього уліпшення привернути до старих форм. Тут зустрівся з протиакцією вже згаданого єзуїта Аррупе, а крім цього з Ернестом Бальдучі, що є духовним провідником поступового крила священиків у Італії. Бальдучі використав нагоду і міцно вдарив по аргументах Данільо, який обороняв консервативні позиції. В цій боротьбі папа Павло VI став по стороні Данільо.

Ще раз окремо підкреслює факт приїзду до Риму кардинала Міндсенті та всі куліси навколо нього, відмічаючи, що він також був одним з тих, що стояв на перешкоді у «східній політиці» папи Монтіні. Що ж в кінці для тієї утопійної східної політики не робиться, але нажаль, вона жадної користи для Церкви не принесла і можна з певністю сказати, що не принесе. В тому ж самому контексті розглядає папські номінації на єпископів, що відбувались проти волі вірних, а зокрема їх свячення, які відбулись в церкві св. Петра в Римі, під час яких папа спрепарував так, що голяндський кардинал Альфрінк буй заставлений бути співсвятителем голяндського єпископа проти якого протестувала голяндська Церква. Також наводить факт свячення українського єпископа Є. Кривого, що відбулось в латинському обряді, підкреслюючи, що Верховний Архиєпископ Сліпий, який живе кілька кроків від церкви св. Петра не був присутній під час свячень. Автор підмічає, що місце, де під час таких церемоній, звичайно сидять дипломати й журналісти, яких не можна було бачити, зайняли шість прелатів з московського патріярхату. Дещо пізніше після тих свячень Верховний Архиєпископ Сліпий сказав: «я пригадую собі один випадок під час мойого совєтського арешту, коли я був засуджений на кару смерти, але в Римі, я деколи переживав гірші хвилини». Ці свячення записано в анналах не як вияв Божого благословення, але як вияв царя, чи цісаря. Вони були проти волі народу.

Звичайно декому важко погодитись з дійсністю, а зокрема правлячим у Ватикані консервативним колам на чолі з папою Монтіні, що час великого римського керування Церквою невідклично проминув. Сьогодні голосно ставлять питання чому все мусить бути найбільше італійських кардиналів і переважно папу обирають італійця. У зв’язку з тим автор наводить різні пропозиції, які висувались в цій справі. Були такі, що заступали, щоби папу обирати на чотири роки, а інші на сім. Поруч того висували різні реформи. Папа Павло VI висловив своє становище в якому він обстоював, щоби і на далі забезпечити стару практику, себто залишити її непорушною, а з другої сторони він збільшив майже подвійне число кардиналів. Ці проблеми незалежно від їх перерішення не перестали бути актуальними, бо вони в дійсності не вирішені згідно з принятими постановами Собору. Про них дальше говориться і дискутується. Це питання часу.

Також було висунене питання, яку участь і які права в конкляві повинні мати католицькі церкви східнього обряду, зокрема їхні патріярхи? Була пропозиція, щоби їх зрівняти у правах кардиналів. Проти того виступив мелхітський патріярх, який сказав — кардинали є папські креатури, а патріярхи такими не є і не бажають бути.

Автор окремо звертає увагу, що на одному Папському Синоді було дві треті синодальних отців, які ставили далекойдучі автономні вимоги. Ця подавляюча більшість синодальних отців була готова піддержати протикапіталістичну політику папи Монтіні, але за певну ціну: 1. знесення целібату і 2. щоби Папські Синоди мали зобов’язуючі рішення. Звичайно ці справи не могли пройти. Тут належну ролю відіграли отці з папського консервативного крила.

Під кінець завважує розмови і підписання протоколу домовлень, яке сталось 15 червня 1973 р. в Загорську між римо-католицькою і російсько-православною Церквами. З ватиканської сторони підписав один з п’яти ватиканських учасників Патер Джан Лонґ, голова канцелярії папського секретаріяту для Єдности Християн. Рафальт ставить запитання, що це домовлення дасть для римо-католицької Церкви? Він подає таке завваження до цього документу американського єзуїта, який говорив плинно російською мовою: «Так розмови є, можна робити непорозуміння і непорозуміння побороти, ми сподіваємось, це буде з Божою допомогою і в будучому вдасться також ще й останні перешкоди усунути і осягнути повну єдність». У четвертому пункті підписаного документу є написано: «Обидві Церкви усвідомили собі це, що у багатьох частинах світа є сильна тенденція до «відомої форми соціалістичного існування». В розмовах російські теологи доказували, що у соціялістичних країнах мораль стоїть вище, як у капіталістичних. Нажаль, в розмовах атакувала російська сторона тоді, коли римська поступалась і то не в одному, але багатьох випадках. Коли ішла мова про православний світ — Царгород, чи Єрусалим то російська православна церква ставила себе на перше місце, підкреслюючи, що домовлятись з православ’ям треба через Москву. Рафальт закінчує свою книжку такими словами:

«Дякую Богові, що католицька Церква є дещо інша, як сума її священиків. Тому залишаюсь католиком. Чи правдою є те, що я думаю, буду знати після моєї смерти. Тим часом схиляюсь перед старою мудрістю: «Господь пише просто — також по кривих рядках».

До повищого не доводиться нічого додати. В останніх рядках автора підкреслена його глибока й непохитна віра. Його праця написана з болем серця за долю Христового Корабля, яким зараз управляє і ним керує папа Павло VI, серед бурхливих та різних суспільно-церковних, політичних й економічних течій і хвиль та втрачає Христову простоту. Христос через Голготу йшов до воскресіння, через смерть народжувалось нове життя — доба християнства, де правда перемагала над брехнею, а світло над темрявою.

З працею Рафальта повинні б ближче запізнатись наші духовні особи, як також миряни тоді іншими очима вони розглядали б нашу Церкву. Свідомість тієї дійсности, яку подає німецький автор Рафальт, чи польський автор Юзеф Мацькевіч в своїй книжці «В цєню кшижа» (В тіні хреста) повинна поставити нашу Церкву на її призначене історичне місце, щоби в одності Церкви задержала та підкреслила свою різнородність, ось цей плюралізм про який була мова на IV Папському Синоді 1974 р.

Поділитися: