12 серпня зустрівся з чікаґською публикою гість з Голяндії, проф. Мирослав Антонович, на приємному вечорі, присвяченому українській церковній музиці і співу. Користаючи з перебування в Америці гостя, що відомий насамперед як довголітній диригент складеного із голяндців «Візантійського Хору», Літературний Фонд ім. Франка та місцеве товариство «Бойківщина» запросили проф. Антоновича на зустріч і доповідь. Хоч це був гарячий літній сезон, проте, на швидке повідомлення зібралося близько 50 осіб до залі СУМА, щоб вислухати доповідь, а також наспівану із звукозапису Візантійського Хору вечірню.
Справжній релігійний концерт попередило слово гостя, якого представив брат, дир. Адам Антонович від організаторів. Антонович, дириґент і музиколог говорив про великі скарби, які ми маємо в церковній музиці відомих і безіменних композиторів. Через те, що українська сторона не ставиться з належною пошаною до власної музичної спадщини, нераз ці скарби стають відомі світові, як російські, у представленні й виконанні московських одиниць. Збільшений інтерес до українських церковних композицій подиктований так нашими релігійними потребами, як і вимогами розвитку і плекання старовинної культури.
Однак, насамперед, обрядові потреби, окраса і вокальне поглиблення Богослужбових функцій кажуть нам звернути свою увагу на старовинну церковну музику. Іноді ми самі не знаємо — твердив доповідач — яким багатством диспонуємо. Ним захоплюються західні християни — католики й протестанти. Яскравим прикладом цього був виступ голяндського хору в Антверпені цієї весни з концертом-вечірнею перед чисельною публикою, в тому й фахівцями. Цей виступ відбувся в рямках голяндського музичного фестивалю. Українська вечірня, виконана хором і солістами в формі повного Богослуження, бо з священиком (о. декан Павло Когут з Франції), зробила велике враження на людей різних прошарків: фахівців і звичайних учасників, що в церковній мельодії намагалася знайти надхнення до священного, Божеського. І саме ця східня вечірня, проспівана церковно-слов’янською і українською мовами, створила такий настрій. В ній бо сильно зв’язалися елементи східної релігійної музики з елементами грецькими та слов’янськими, розвинутими вже на українському ґрунті.
Проф. Антонович зробив деякі практичні натяки на нинішній стан у нас церковного співу. Він риторично запитував: чи багато в нас ще церков, де співають утреню, вечірню чи інші рідкі і так зворушливі богослужбові відправи?! Наші люди роками вже не чули співів, що їх знали й чули в молодості. Молодь набирає враження, що ми й не маємо церковної музичної культури, а як десь на концерті чи з платівок щось подібного почують, готові в комплексі меншевартости приписати це нашим північним сусідам. А дехто з священиків чи й дяків вдоволяється кількома перейнятими від латинників дешевенькими церковними мелодіями і текстами пісень, залишаючи старовинні скарби на забуття.
Ціла доповідь і дискусія після неї, це був крик до нашого збірного сумління зберігати й відновити нашу рідку й цінну спадщину церковного співу. І то не пише у виступах хорів на концертах, але насамперед у церкві, яка й призначена для цих святочних мельодій. Йдеться головно про відновлення наших старовинних відправах — вечірні, утрені, літії, парастасу, параклису, яких ні музично, ні текстуально не заступлять приноровлені для нашої церкви суплікації чи упрощені молебні до Найсвятішого Серця.
Один дискутант заявив, що відродження церковної музики повинно б початися від дяківських курсів, які вже не відбувалися в Америці понад тридцять років. Інший висловив побажання, щоб наші Владики взяли собі цю справу до серця і дбали про церковний спів, як важливу частину обрядової культури. Самі молоді священики мусіли б мати можливість опанувати церковну музику ще в семінарії, чого, на жаль, немає. Більшість із молодих священиків, які дбають про обряд, вчинили це з власної спонуки, а не було це частиною семінарних вимог. Одна пані заявила, що свідома частина вірних і парафії повинні б створити стипендії на те, щоб здібні молоді люди могли ще навчитися співу та й пізнати глибше нашу церковну музику від ще живих спеціялістів, таких, як пров. Павло Маценко у Вінніпегу.
Крім проф. Антоновича, згаданого вже Маценка, а далі Гнатишина, Соневицького, Цепенди не багато вже залишилося спеціялістів української церковної музики. Навіть між священиками, справжніх знавців і любителів можна б порахувати на пальцях двох рук. Тому існує велика потреба, щоб ще живуче покоління могло передати свій досвід і знання іншим, а ті щоб спопуляризували його серед вірних і богомольців. Наша Церква і церковний обряд перестануть бути тим, чим вони повинні бути, без справді українського і високомистецького давнього українського співу й церковної музики. Наші храми й парафії, наші священики, півці і вірні знов повинні славити Бога, як це робили наші предки, чого нам чужі завидували і від чого ми так легко відмовляємося.
