«Навіть після того, як над людиною вчинили насилля, вона здатна піднятися на щабель вище у своєму житті, залікувати рани і стати ще продуктивнішою, аніж до цього», – каже практикуючий психолог отець Тихон Кульбака, греко-католицький священник, корінний донеччанин, який у 2014 році пробув 12 днів у полоні «ДНР». Отець хворіє на цукровий діабет, а його поневолювачі спеціально годували його тільки хлібом. Також кілька днів поспіль влаштовували йому «розстріл», щоразу пускаючи автоматну чергу в повітря. Священник від шоку непритомнів, а бойовики реготали. Після звільнення з полону отець Тихон потребував термінової медичної допомоги: відкрилася виразка шлунка і стала прогресувати онкохвороба. Він змушений був пережити кілька операцій. Зараз це усміхнений і впевнений у собі чоловік, який влаштував у Львові духовно-психологічну порадню і допомагає багатьом людям.
А проте зі своїми проблемами йому довелося добряче поборотися, щоб не зупинитися в стані жертви, у якому залишається багато скривджених людей:
«Зараз я маю відчуття абсолютної вдячності Богові за той досвід, який пережив. Але в жодному разі не хотів би пережити це знову. Так само нікому не бажаю пережити подібне. Перші місяці після звільнення з полону я почувався дуже зле на фізичному і психологічному рівнях. Мені довелося довго лікуватися, працювати з психіатром і психологом для того, щоб вийти з того стану. І я, Богу дякувати, вийшов. Як психолог я розумів, що для того є певні базові речі. І вже після всього набув ще одну спеціалізацію в психології, яка називається «віктимологія». Це наука про жертви будь-яких травматичних подій, про супровід цих людей і вихід зі стану віктимності».
Отець Тихон запевняє, що вивчення віктимології допомогло йому зрозуміти, що відбувалося з ним самим. Згадує, як колись вивчав цю тему в інституті, а тепер вона набула для нього актуальності:
«Колись нам давали дуже цікаву інформацію – дослідження Ігоря Кона, відомого з радянських часів психолога. Кон досліджував жінок, які пережили зґвалтування, не пов’язане з фізичною травмою. Тобто жінки пережили тільки психологічну травму, а фізичних травм унаслідок зґвалтування не було (статевий контакт був, але він не пов’язаний з травматизацією – не було подряпин, синців, розривів). За висновками Кона, 30% жінок, які пережили цю трагедію, ввійшли в стан, який ми зараз називаємо ПТСР (посттравматичний стресовий розлад), що потребує медикаментозного, психіатричного і психологічного супроводу. Наступні 30% жінок пережили ПТЗ (посттравматичне зростання). Тобто після цієї події в них відкрилося «друге дихання», вони вийшли заміж, народили дітей, пішли вчитися чи знайшли добру роботу. А 40% жінок нічого не пережили, так ніби нічого особливого не відбулося.
Ці дані шокували Ігоря Кона. Результати ретельно перевіряли, а через роки, коли впала «залізна завіса», що відділяла Радянський Союз від західної цивілізації, з’явилася можливість порівняти дослідження Кона з дослідженнями західних фахівців, і вони збіглися.
Отже, віктимологи твердять, що внаслідок будь-якої травматичної події, яку переживає якась група людей, враховуючи певну кореляцію, 30% мали ПТСР, 30% ПТЗ, а 40% нічого.
Тому питання тут якраз у віктимності, схильності бути або не бути жертвою. Ті, які мають ПТСР після травматичної події, схильні до так званої вивченої безпорадності. Це набута нами властивість психіки – переживаючи травму, впадати у стан жертви. У тих людей, які мають ПТЗ, рівень віктимності дуже низький, у них активується так звана пошукова активність. Тобто коли я опиняюся в некомфортній ситуації, шукаю вихід: що маю зробити, щоб мені стало краще. І це, зокрема, пояснює те, що люди, які були в Донецьку, Харкові, Херсоні, приїхавши до Львова, змогли тут стати на ноги, відновити бізнес, навіть розширити його. А от для 40% людей все, що сталося, є ані добрим, ані поганим. Отож я маю припущення, що ті люди, котрі фізично не постраждали від подій, які ми зараз переживаємо, так само попадуть під цю вибірку: 30% – ПТСР, 30% – ПТЗ, а 40% – нічого».
Відома американська психотерапевтка єврейського походження Едіт Еґер, яка в підлітковому віці потрапила до концтабору в Аушвіці, у своїй книжці «Вибір» пише про те, що ми самі обираємо, чи бути «жертвою», чи «вцілілою». Про те, що ми спроможні робити такий вибір, говорить і отець Тихон Кульбака, розповідаючи про те, що віктимність значною мірою є набутою схильністю:
«Віктимність складається з трьох чинників. Перший – генетичний, який змінити не можна, бо тут мовиться про наш темперамент, який є річчю фізіологічною і генетичною. Другий чинник – це батьківський досвід, або так зване вікарне навчання, яке кожна дитина переживає до дванадцяти років, коли підсвідомо прописує модель поведінки своїх батьків. Зауважте, модель поведінки, а не слова, які говорять тато чи мама. Бо, наприклад, якщо тато курить і каже: «Синку, ніколи не кури, це дуже шкідливо», то син, найімовірніше, повторюватиме поведінку батька, а не йтиме за тим, що той казав. І третій чинник – це оточення, в якому людина перебуває до дванадцяти років чи навіть до підліткового віку. Ось три чинники, які впливають на віктимність. Якщо вважати, що кожен із них має однакову частку, то змінити не можемо умовні 33%, а 67%, які набуті, можна переписати. Тому будь-яку віктимність можна зменшити. Вивчену безпорадність можна перетворити на пошукову активність».
Зі слів отця Тихона, найефективнішим засобом у цьому випадку буде психотерапія, де спеціально навчений фахівець допоможе людині, що пережила кривду, подолати травму і віднайти у собі ресурс, аби жити далі повноцінним життям. А проте в нас ще мало людей звертається з психологічними проблемами до відповідних спеціалістів. Далеко не всі сприймають психологічні травми так само серйозно, як фізичні. А без усвідомлення того, що ти маєш проблему, лікування й одужання не розпочнеться. І знову ж таки отець Тихон знає це з власного досвіду:
«Доки ми на фізичному рівні, через своє тіло не відчуємо розміру тієї катастрофи, в якій опинилися, нічого не зміниться. Знаю це по собі. Я дуже добре пам’ятаю 2018 рік, коли в моєму житті настали кардинальні зміни. Чітко пам’ятаю той день, коли я прокинувся зранку, сів на ліжко і зрозумів, що фізично розвалююсь. Я сказав собі: «Та мені лише 46 років. Я молодий чоловік!» І в мене виникла така злість і огида до того стану. Не до себе, не до когось, а до того стану. А злість і огида – це емоції, які можуть дати нам феноменальну енергію для змін. Тому, відчувши один раз цю злість і огиду, плекаючи їх, я за рік пережив чотири колосальні операції із загальною анестезією. І це після інфаркту і багатьох інших болячок. Я витратив багато часу, аж доки в Естонії знайшов лікаря, який погодився мене оперувати. Я заходив до операційної й усміхався, і лікарі дивувалися, що я не мав страху. А я їм казав, що просто розумію, як може змінитися якість мого життя після тієї операції.
Ось так у мені ввімкнулася пошукова активність. І все почалося з того, що мені став огидним мій стан. Це так само, як залежний від алкоголю чи наркотиків – поки не опиниться на вулиці без дому, без засобів для існування, поки до нього не прийде усвідомлення, чому він там опинився, він не почне шукати виходу із ситуації.
Звісно, є частина людей, які раціонально можуть спонукати себе до того, щоб не бути жертвою. Можуть сісти й прорахувати переваги і недоліки статусу жертви. Сальдо там завжди буде негативне. І розуміння цього негативного сальдо може спонукати людину подумати про те, в якій халепі вона опиниться в найближчому часі. Але зазвичай, доки людина не впаде на саме дно, вірогідність того, що раціональні доводи вплинуть на стан віктимності, мала».
Отець Тихон як душпастир також застерігає віруючих людей не плутати душевні проблеми з духовними. Не варто шукати «спеціальних» молитов у питаннях, які потребують наших особистих рішень і конкретних вчинків. Бо це притаманне незрілим, інфантильним людям, які прагнуть уникнути відповідальності за своє життя і перекласти на Бога всі свої проблеми. Маскуючись під людей глибокої побожності:
«Свого часу апостол Павло сказав: «Спочатку душевне, а потім духовне» (1 Кор 15, 46). Душевне грецькою мовою – «психологічне». Тому я вже сам себе навчив, коли до мене звертаються як до священника, я одразу кажу: «Якщо ви вважаєте, що у вас є духовні проблеми, то спочатку розберіться з душевними, психологічними».
Напрямок психотерапії, в якому я працюю, називається «схема-терапія», яка розглядає моделі поведінки людини у вигляді моделей поведінки дитини, батька і дорослого. Щоб не вдаватися в подробиці, скажу, що інфантилізм є характерною ознакою вразливої дитини або жертви. Багатьом віруючим дуже вигідно бути інфантильними. Тоді вони з чистим сумлінням можуть сказати: «Ну, така Божа воля» або «Най ся діє Божа воля». Що означає: я нічого робити не буду, хай Бог вирішує за мене. Або: «Ну, я там щось зробив, а далі робити не хочу і перекладаю відповідальність на Господа Бога». Але дивіться, ми нещодавно переживали прекрасний різдвяний час. Я дуже люблю цей час, бо втілення Христа з точки зору психології, завжди розглядаю як запрошення Бога до того, щоб спілкуватися з Ним не як жертва і вразлива дитина, а як дорослий з дорослим. Бог зійшов до нас, щоб говорити з нами на одному рівні. Відбулося те, що християнські богослови називають кенозисом, Божественним самоприниженням Христа через прийняття людської природи аж до розп’яття і смерті.
Апостол Павло також говорить: «Брати, не будьте дітьми розумом. Щодо зла, будьте дітьми, а щодо розуму, то будьте зрілі» (Кор 14, 20). Зрілість – це стан дорослого, мовою схема-терапії. Це єдиний нормальний стан спілкування з Богом. Про це каже і Авва Доротей – що кожен християнин на своєму духовному шляху має пройти три стадії: раба, наймита і сина. Раб стосовно господаря будує свої стосунки на страхові покарання. Наймит з господарем має бізнесові стосунки: ти – мені, я – тобі. Я тобі десять вервечок, а ти мені те, що я потребую. Я замовлю 12 Служб Божих у різних церквах, а ти виконаєш моє прохання. Я тобі на церкву 100 гривень, а ти мені в бізнесі тисячу. Авва Доротей радить нам пройти всі ці етапи, але довго в них не залишатися. Бо єдиний довершений стан, це стан сина. Але це не інфантильний син. Це син, який уже вийшов з-під батьківської опіки, який самостійний, здобув освіту, в нього є власна справа, сім’я, діти. Цей син вже не чекає від батька ні грошей, ні захисту, ні маєтків. Ба більше, він це все вже сам може дати батькові. Єдине, що потрібне синові від батька, це любов, прийняття та присутність. Це стан, який переживають апостоли на горі Тавор: добре нам з тобою тут бути. Вони не кажуть, як раніше: дай нам можливість сидіти праворуч-ліворуч тебе в майбутньому царстві. На Таворі їм потрібне одне – бути з Ісусом.
І це мова про дорослість і зрілість. Повторю, цього можна досягти. Доказом цього є мої друзі і знайомі зі сходу України, які приїхали до Львова без нічого, але демонструють таку резильєнтність (життєстійкість), що це мене надзвичайно надихає. Вони не озлобилися, зуміли подбати про себе і допомагають іншим.
Образ і подоба Божа в людині – це можливість свободи вибору, розумність, здатність творити. Тобто є в нашому житті речі, які залежать винятково від нас, а є речі, які залежать винятково від Ісуса, є також те, що потребує синергії, співпраці – моєї та Ісуса. Отож має бути так – робимо максимально все, що можемо, і аж тоді кажемо: «Господи, я зробив усе, що міг, а тепер Ти».
Підготувала Світлана Бабинська
