На долю українців випала ще одна війна, яка торкнула кожного з нас, хоч і в різний спосіб. Як нам перетворити травми на корисний досвід, як витривати у цій боротьбі та за яку перемогу ми, зрештою, боремося? Відповіді на ці запитання ми почули в розмові з громадським діячем Романом Кечуром, який є знаним психіатром, психотерапевтом, психоаналітиком, завідувачем кафедри психології і психотерапії Українського католицького університету.
Ми бачимо, що війна по-різному торкнулася українців, ми здобули різні досвіди. Які верстви нашого суспільства вона зачепила найбільше?
Насамперед є люди, які через різні обставини мимохіть потрапили в епіцентр воєнних дій, незалежно від того, які в них були погляди на цю війну. Також є ті, що зробили безсумнівно складний вибір: добровільно пішли воювати, аби захистити країну. Є багато волонтерів і тих, що активно допомагають зі збиранням коштів. Отже, ці люди безпосередньо причетні до війни. А є ті, які, навпаки, втікають від війни. Це біженці, переселенці. Також є багато тих, що хотіли б абстрагуватися від війни і жити звичним життям. І що довше триває війна, то більше таких людей стає. Та загалом усе наше суспільство занурене у війну. Навіть ті, що її нібито ігнорують, періодично або під примусом обставин все одно з цією війною стикаються. Адже кожен із нас має родичів, друзів чи знайомих, які гинуть. Отож, крім відчуття, що це атака на нас як спільноту, є персональні виміри війни. Тобто кожен із нас в різний період часу різною мірою заангажований у неї, а загалом заангажовані ми всі.
Але хтось уже втратив дім, родину, кінцівку. Візьмімо, для прикладу, пораненого ветерана війни в селі, який швидше гамуватиме біль алкоголем, аніж піде до психотерапевта. І ось цьому ветерану сусідить хтось, хто всіма правдами і неправдами зміг уникнути мобілізації. Як нам із такими різними досвідами разом жити і працювати?
Це одвічне питання, на яке нема простої відповіді. Жодна війна не минає так, що всі однаково постраждали чи всі однаково доклалися до неї. Але якщо ми хочемо майбутнього для нашого народу, для нас самих як спільноти, то повинні змінити базис наших взаємостосунків. Нам потрібно збудувати соціально-відповідальну країну. Технологічно це розбудова цілої структури підтримки. Бо, звичайно, до лікаря-психотерапевта чи психіатра прийдуть приблизно пів відсотка людей, які постраждали. А решта, яка потребує допомоги, повинна потрапити під опіку психологів, священників, вчителів, лікарів, соціальних працівників і просто добрих людей.
Технологічне завдання ми вже реалізуємо шляхом підготовки фахівців. Але це ще не все. Ми маємо велику потребу в зміні світогляду нашого суспільства: з так званої філософії конкуренції нам треба перейти до філософії кооперації. Звісно, конкуренції ніхто не скасує. Багато з нас все одно змагатимуться, у кого більша хата, краща машина, більше грошей, престижніший університет, де вчаться діти. Конкуренція і далі буде, але нам потрібна друга педаль у цьому суспільному велосипеді – кооперація. Тобто ми повинні кооперуватися одне з ним і допомагати тим, кому не пощастило. Наприклад, тому, хто втратив ногу чи постраждав психічно.
Але це стосується не тільки ветеранів війни. Тобто якщо ми не почнемо дбати про слабких, про тих, що відстали в цьому життєвому марафоні – хтось назавжди, а хтось тимчасово, то не збудуємо доброї країни для життя.
Зверніть увагу, соціальна відповідальність у нас кульгала й до війни. Ми маємо прошарок людей, які їздять на дорогих машинах і платять малі податки. А пенсіонери, інваліди, малозабезпечені бідують. І далеко не завжди вони винні в тому, що бідні. Бо хтось народився у місті в заможній сім’ї, а хтось у малому селі без можливостей розвитку. І це не через те, що хтось ліпший, а хтось гірший, а через те, що просто пощастило. Ми мусимо це розуміти. Якщо когось батьки відправили в хорошу школу, забезпечили добрим оточенням, то він живе краще не тому, що кращий, а тому, що йому більше поталанило. Я тут не кажу про соціалізм, а про суспільство більшої соціальної відповідальності, тіснішої кооперації, тому що без цього в нас нема майбутнього.
В одному з виступів ви сказали, що травма – це пам’ять, яка не змінюється. Поясніть, будь ласка, нашим читачам, як можна перетворити травми на корисний досвід?
Гаразд, але спершу я хотів би повернутися до вашого твердження про те, що в селі люди не підуть до психотерапевта, а заливатимуть горе алкоголем. Це ж також наслідок травми. Згадаймо, як радянська влада зруйнувала соціальну структуру і структуру стосунків власності, коли забрала в людей землю, примусово записавши їх у колгоспи, де ті гарували за мізерну платню. Багатьох узагалі вивезла, вбила, депортувала. Додайте сюди ще дві світові війни, і маємо соціальну травму. Надто багато людей намагалися і намагаються зменшити свій внутрішній біль, заливаючи його алкоголем і таким чином руйнуючи себе. Але вони не навчені ходити до священника чи психотерапевта, коли їм зле. Вони не знають, як інакше обходитися із своїм болем. Тобто цей приклад говорить нам про соціальну травму внаслідок руйнування структури життя. А також про те, що ми в цьому умовному селі не збудували досить доброї системи взаємопідтримки й допомоги. Елементами такої системи є Церква, школа, лікарня, бібліотека, просто якийсь волонтерський рух чи щось подібне. А також просвіта й кооперація. Коли цього нема, центрифуга життя викидає слабших або тих, що більше постраждали. Зверніть увагу, часто постраждали випадково.
І алкоголізм у селі є наслідком таких історій. Тобто ми не можемо сприйняти того, що з села, наприклад, вивезли 20% людей. І це травма, яку не оплакали, не обговорили, не описали. Десь у клубі чи в школі нема переліку депортованих людей, нема їхніх біографій, фотографій, історій їхнього життя. Тобто це несформульована біда, яка обертається алкоголізмом.
Отже, треба працювати і з колективною травмою. Не тільки з травмою цієї війни, а й двох попередніх воєн, репресій, цієї всієї несправедливості зі зламом соціальної структури. З цим треба працювати, прописуючи наративи. Бо нерозказана травма залишається у наших реакціях. Ми можемо працювати з травмою тільки тоді, коли її усвідомимо, розповімо про неї історію. Це стосується нас як суспільства і як індивідів. Тому що мало хто з нас може назвати ім’я свого прадіда. Проблемою буде розповісти й про те, чим він займався. А про прапрадіда взагалі не кажу. На жаль, багато хто не розуміє сімейної траєкторії розвитку – звідки ти такий (така) взявся. І це нерозуміння передається, ми отримуємо певні навички, уявлення про життя від наших батьків, дідів і прадідів. Однак більшість людей не розуміють їхнього змісту.
Тому з травмою треба працювати. Хоч зараз спостерігається певна гіперболізація – усе поспіль називають травмою. Авжеж, можна сказати, що життя є травмою, бо закінчується смертю. І це, мабуть, одна з істин, яку важко прийняти. Але, крім того, є справді травматичні частини нашого життя, їх не можна ігнорувати.
Що ж тоді є травмою?
Травма – це нерозділене страждання. Треба розрізняти травму та горе. Тому що коли хтось помирає, когось вбивають чи заподіюють якусь іншу кривду, це страшна біда, горе. І біль тут може бути навіть більший. А травма – це специфічна реакція людини чи групи, над якою чинять насильство. І це насильство не визнається і ніким не розділяється. Як, наприклад, було з Голодомором – його просто заперечували. А якщо ви пережили Голодомор чи походите з сім’ї, яка пережила Голодомор, і вам кажуть, що це все неправда, це наклеп ворогів на прекрасну радянську країну, і якщо ви вважаєте, що Голодомор був, то ви ворог і вас треба покарати. Тоді ви не тільки не можете про це говорити, а навіть думати. Дітям і внукам не можете про це розказати, бо передасте їм таке знання про Голодомор, яке вони не зможуть ні з ким обговорити, і це буде травмою для них.
Тому не все горе є травмою. Травма – це коли б’ють і плакати не дають. Ось це класичний опис травматичного переживання. Тож надзвичайно важливо мати право і сміливість говорити про травму. Зараз ми вже можемо відкрито говорити про Голодомор, але є ще багато травм, для окреслення яких ми й досі не знайшли слова. Наприклад, те, що з нами тепер сталося.
Таким чином для нас дуже важливо, коли уряди й парламенти інших країн визнають Голодомор геноцидом. Це означає, що вони визнають наш біль і є на нашому боці. Це необхідно для лікування травми: ти не сам, інші люди, спільноти це визнають. Той же рецепт діє в індивідуальній травмі. Людина не повинна залишатися сама в своєму переживанні. Що менше в нас буде людей, самотніх у травмі, то менш травмоване суспільство матимемо.
Форми розділення травми можуть бути дуже різні: психотерапія, якась спільна творчість чи просто людське співчуття або молитва. Ці форми диктує культура, в якій вихована людина.
Чи можна сказати, що це позитивний ефект негативного явища? Зараз вся увага світу звернена на нас, і ми можемо розказати не тільки про свій теперішній біль, а й про минулий.
Нам допомагає не війна, а те, що ми робимо з цим досвідом далі, а також те, як інші люди співпереживають нам та як ми з ними взаємодіємо. І тут є величезне завдання для всіх нас, бо нам потрібні мільйони комунікаторів. Мільйони українців мають спілкуватися з мільйонами людей із інших країн. Така народна дипломатія може бути дуже плідною, бо ми зможемо розказати правду про те, що у нас відбувається. Війна вмикає цю можливість, і ми маємо її використати, щоби ця важка боротьба не була марною. Тому наше завдання – не пережити ще одну травму, не зазнати ще однієї героїчної поразки, наше завдання –перемогти.
І ті мільйони комунікаторів повинні творити позитивний погляд на Україну і українців. Без такого позитивного погляду важко буде когось переконати надати нам допомогу. Наші партнери мають знати, хто ми, що ми не фашисти, у чому намагався переконати їх Путін. Тому інформаційна війна така інтенсивна. Залежно від того, якою буде інформація про нас, ми отримаємо чи не отримаємо зброю й необхідну економічну допомогу.
Так виглядає, що на даний момент ми перемагаємо на цьому фронті. Але тут не можна зупинятися, розслаблятися.
Як нам бути готовими до того, що шлях до перемоги тривалий? Як уже готуватися до цієї перемоги, коли за ейфорією переможного «ура» ми дізнаємося про масштаби втрат, коли побачимо, що визнання Росією поразки не спрацює як закінчення багатьох казок – «і жили вони довго та щасливо»?
По-перше, треба розуміти, в чому полягає наша перемога. Треба працювати над тим, щоби дійти консенсусу серед людей у цьому питанні. Щоби, попри різні точки зору, суспільство більш-менш розуміло, про що мовиться у цій війні. Я чую сформульовану ідею відновлення територіальної цілісності. І це очевидно й необхідно, хоча невідомо, коли і як нам вдасться цього досягти. Можливо, не так скоро, як хотілося б. І хоч ми не знаємо, яким буде наше майбутнє, нам потрібно добре сформулювати ідею перемоги. На мою думку, в нас триває війна за те, до якої цивілізації ми належимо: до «русского міра» чи до західної цивілізації, де є горизонтальна організація суспільства і життя людини має цінність, тобто її права захищені законом, де є людська гідність, на відміну від гордості за імперію, «большую страну».
Вважаю, що нашою перемогою є приєднання до західного світу. Бо якщо ми відновимо територіальну цілісність, але не приєднаємося до Заходу – маю на увазі не лише вступ до ЄС і НАТО, а про ментальне приєднання, то війна триватиме. На якомусь етапі ми переможемо, а потім вони знову на нас нападуть. І мені здається, що нам треба сповідувати цю чіткість. Це простий і зрозумілий принцип нашої перемоги. Репарації та контрибуції – це вторинне. Первинним є приєднання до західної цивілізації в наших головах. Як окремих людей, так і суспільства в цілому. І про це, гадаю, треба найчастіше говорити. Тому що в нас, ви знаєте, дистанція між перемогою та зрадою – 30 секунд.
Розмовляла Світлана Бабинська
