До чого ми докотилися…
Блаженніший Любомир Гузар
Конкуренція між Церквами та релігійними організаціями за прихильність вірних – явище, що супроводжує людство здавна. Вона не раз породжувала війни, але частіше – полеміку богословів. Вона безперечно впливала, впливає і впливатиме на рішення й долі мільйонів осіб. І то не завжди негативно: як не крути, але саме ця конкуренція породила середньовічну християнську філософію, потім – реформи в Католицькій Церкві як відповідь на виклики Реформації, потім – оновлення часів Другого Ватиканського Собору…
Так сталося, що Україна ніколи не була тихою гаванню виключно для однієї релігійної традиції. Пристрасті довкола віри у нас вирували завжди. Вже літописні розмисли князя Володимира перед хрещенням України-Русі є відгуком вагань тогочасного суспільства. Стрижневим питанням, довкола якого з розмаїтими швидкостями вирували суспільні пристрасті, завжди було: яка віра правильна? Як відповіді, так і постановку самої проблеми різні люди розуміли порізному. Завдяки всьому цьому ми є спадкоємцями багатогранного пласту полемічної літератури, але й досі несемо тягар переслідувань і нищень за релігійною ознакою. Хіба не Русь нищила Русь? Хіба не ми докотилися до того, що не послухалися ініціативи своїх же пастирів Йосифа-Вельямина Рутського та Петра Могили у XVII столітті про потребу спільного Київського Патріархату в єдності зі Святим Престолом у Римі? Хіба не «щирі українці» презирливо відкинули пропозицію Андрея Шептицького щодо єднання уже в столітті ХХ-ому? Хіба не ми всі стояли спільно в 2013 – 2014 роках і декларували єдність, а тепер дехто з нас шукає способів, як би то її уникнути та ще й звинуватити в цьому інших? Відповіді на ці запитання є очевидними, але є й люди, від яких залежить реальне єднання, які погоджуються з ними чомусь лише на папері. На ділі ж маємо інформаційну війну, яку поважні представники деяких конфесій планомірно десятиліттями ведуть проти тих, кого їхня традиція дозволяє приймати як братів у вірі. Чи не найяскравіший приклад такої церковної політики – діяльність представників РПЦ щодо УГКЦ. Потреба розгляду цієї теми сильно актуалізована постмайданними подіями, особливо дійсною війною на сході нашої держави. Адже політика ця, як виглядає, дієва. І ми докотилися до того, що певна частина громадян зненавиділа своїх ближніх.
«Суха гілляка»
Офіційне ставлення РПЦ та афілійованої з нею УПЦ до УГКЦ і греко-католиків є, м’яко кажучи, прохолодним. Так, обидві українські конфесії входять до Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, очільники їх спілкуються між собою, маємо багато спільних фото. На цьому, як виглядає, поки й зупинилися…
Коли заходиш до храмів УПЦ, на дошках оголошень при багатьох із них можна побачити листівку, де Православна Церква зображена у вигляді могутнього, вкритого листям стовбура, від котрого відчахуються дрібніші сухі гілляки Католицької Церкви і різних протестантських деномінацій. Особливе місце на цьому «шедеврі» належить уніятам – мають свою суху гілляку. Виключно уніятами греко-католиків у деяких православних колах і називають досі, в часи нібито толерантності та взаємоповаги. Уже й сервіси Google на зразок Ngram viewer також дозволяють побачити, що в російськомовних книгах термін «униаты» з 1800 року завжди домінував над термінами «греко-католики», «грекокатолики» «ГКЦ», «УГКЦ».
Зрозуміло, що образ «інших» для православних вірних хтось дуже хоче подати спотворено. Із книгами часів Російської імперії та СРСР все зрозуміло – це була державна політика. Та важко уявити, що речі на зразок графіки із «сухими гілляками» біля храмів вішають без дозволу священства. Понад те, їх ще недавно поширювали в Почаївській лаврі. Там досі не приймають молитви за «униатов и раскольников». . .
Питання про те, як сприйматимуть християн інших конфесій вірні Церкви, яка плекає подібні упередження, риторичне. Але якщо відповідь на нього до подій Революції Гідності та російської агресії була зрозумілою теоретично, то тепер її підтверджує практика. Сотні тисяч людей змушені були втікати із терористичних «ДНР» та «ЛНР» через переслідування, у тому числі й за релігійною ознакою. УГКЦ, як і УПЦ КП і протестанти на окупованих територіях – поза законом.
«В Донецкой Народной Республике первенствующей и господствующей верой является Православная вера (Вера Христианская Православная Кафолическая Восточного Исповедания), исповедуемая Русской Православной Церковью (Московский Патриархат). Исторический опыт и роль Православияи Русской Православной Церкви (Московский Патриархат) признаются и уважаются, в том числе как системообразующие столпы Русского Мира», – читаємо у документі, який «ДНР» вважає своєю «Конституцією».
Ця теза – калька із законів часів династії Романових, коли забороняли і мову, і віру.
Розкручений маховик
«Та годі вже…» – може зітхнути хтось. Мовляв, це погано, що люди змушені були покинути домівки, але це сталося. Тож нехай ті, що залишилися і підтримують терористів, нидіють собі в «Русском мире», а ми заживемо. Наважуся заперечити: маховик інформаційної війни розкручений, а терористам потрібні не «окремі території Донецької та Луганської областей», а вся Україна. І те, що їх стримує українська армія та волонтери, вони сприймають як тимчасовість. Надії покладають на допомогу країни-сусіда, а ще більше – на розклад в Україні та приєднання до себе одновірців на вільних теренах. Для цього й активно працюють, залучаючи численні ресурси. Розгляньмо хоч би їхні повідомлення за післяреволюційний період.
«Конфлікт на Україні дозволив Українській греко-католицькій церкві (УГКЦ) – уніатству, значно посилити свій вплив на суспільство і державну політику. Як повідомляє американська Christen Science Monitor (тут – спотворення назви Christian Science Monitor. – Авт.), УГКЦ активно задіяна в наданні розмаїтого роду допомоги українським військовим на Донбасі. Передусім допомога надходить в каральні батальйони, сформовані з уніатів-уродженців західноукраїнських областей», – читаємо на сайті «Мировой кризис – хроника и комментарии».
Ресурс намагається переконати в тому, що це західноукраїнці-галичани воюють на сході. Він наголошує, що більшість громад УГКЦ зосереджена в Західній Україні. За умов поліконфесійності держави спроби подати конфлікт як релігійний є симптоматичними, а тенденція до подання його ще й як територіального готує свідомість читача до майбутніх пропозицій «вирішення проблеми» – відділення Галичини. Згадаймо карти з інтернету, на яких вказані варіанти поділу України. Як учив Григорій Сковорода, ніщо у світі не з’являється нізвідки і не зникає в нікуди. І ці карти також.
Аби продемонструвати, що подібні декларації – не вигадки, їх творці охоче маніпулюють історією, в якій для них існує виключно «русский» народ у трьох гілках «великороссов, малороссов и белороссов», а всі прагнення українців чи білорусів до самоідентифікації витлумачені як наслідки ворожих підступів сусідів. Українці для них у жодному випадку не можуть бути самостійними. До прикладу, в статті «Униаты против Руси» на «Сегодня. ру» за 5 лютого 2014 року є розділ «Униатские «запевы»: от Ягайлы до Януковича», де події доведені аж до часу, коли з’явився «новий Мазепа – Петро Порошенко».
Показові збіги
Але одна справа, коли подібні речі поширюють неофіційні ресурси (їх може створити будь-хто і назватися будь-ким), а інша – заяви офіційних осіб Церкви. Вони свідчать якщо не про те, звідки ростуть ноги поданих заяв, то на користь односпрямованості борців за «Русский мир». Відзначився на цьому тлі передусім голова відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ митрополит Іларіон Алфєєв. Його активізація збіглася з початком російської агресії проти України.
Як повідомляв 3 червня 2014 року сайт «Православие и мир», цей владика у переддень Європейського православно-католицького форуму в Мінську, заявив, що уніати на відміну від УПЦ, яка об’єднала людей по різні боки барикад, чітко асоціювали себе з однією зі сторін конфлікту, а також агресивно висловлювалися проти канонічного православ’я. Жодних прикладів таких висловів, звісно, наведено не було, як і про батюшок, які благословляли «Беркут» на атаки, чи владик, які запевняли у своїй вірності Януковича. Наступного дня, 4 червня, з’явилося інтерв’ю владики Іларіона на православному «Християнському оглядачі» про те, що «унія – спецпроект для навернення православних в католицтво». А 30 червня на «Православие.ру» в інтерв’ю голови відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату було задекларовано, що «випади уніатів проти Росії та Руської Церкви не сприяють діалогу між нашими Церквами». Мовилося про діалог з усіма католиками. Як виявилося, все це було тільки підготовкою до справжньої релігійної атаки на уніатство: в серпні 2014-го Патріарх Кирил написав листа, в якому назвав АТО «наступом уніатів на православних».
«Уніати та розкольники, що приєдналися до них, намагаються здобути перевагу над канонічним Православ’ям», – йшлося у документі. Далі був заклик до Константинопольського Патріарха «возвисити… голос на захист православних християн сходу України, які в умовах зростаючого насилля з боку грекокатоликів та розкольників живуть у щоденному страху за себе і своїх близьких, боячись, що якщо їх гонителі візьмуть владу, православні будуть принуджуватися до відмови від своєї віри і піддаватися жорстокій дискримінації».
Лист згодом зник, але показовим є те, що агітація РПЦ знову ж таки наростала синхронно з російською агресією на сході і з наступом терористів.
Наступним піком абсурду в інформаційній війні РПЦ стала скандальна заява митрополита Іларіона Алфєєва під час пленарної сесії ІІІ Надзвичайної генеральної асамблеї католицьких єпископів у Ватикані 16 жовтня 2014 року. Під час події, присвяченої пастирським проблемам сім’ї в контексті євангелізації владика знову взявся за уніатів.
«З початком бойових дій уніати і розкольники, отримавши в руки зброю, під виглядом антитерористичної операції почали здійснювати пряму агресію проти духовенства канонічної Української Православної Церкви на сході країни», – заявив він.
Ці слова викликали обурення, бо світова спільнота виявилася обізнаною з дійсним станом речей. Як і з тим, що серед духовенства УПЦ є ті, що коригують вогонь терористів, освячують їхні дії.
Після таких ідеологічних невдач запал речників політичного православ’я дещо ослаб, але не зник. Спроби радикалізувати і вульгаризувати образ греко-католиків тривають. Ці дві тенденції інформаційної війни проти УГКЦ, веденої силами, котрі називають себе «канонічними православними», були помітні й раніше.
«Тягнибок, Ярош, Фаріон – найзамітніші уніати на поприщі сучасної України. Їх дикі русофобські випади, расистські замашки – все це органічно втягнула в себе УГКЦ. Згадайте відео, де карателі з батальйону «Айдар» у молитвах замість Бога поминають Шухевича і Бандеру! » – подавав у 2014-ому вже згаданий «Мировой кризис…», видаючи очікувану сакраментальну фразу. – Ось воно, українське уніатство!».
В березні 2015 року сайт «Русская весна» назвав хресну ходу за мир у Тернополі подією, під час якої «В Тернополі бойовики «АТО», уніати і розкольники влаштували шабаш «за мир» на Україні». Загострення ситуації у селі Стінка на Тернопільщині, де греко-католицька меншість домагається права на почергові богослужіння в православної більшості у храмі, який звели греко-католики, російське агентство «РИАновости» і «Православие.ру» на початку квітня 2015 року подали як спробу тих же уніатів захопити силою церкву. І таких прикладів десятки, якщо не сотні. Ситуація розвивається динамічно, і ми повинні усвідомлювати, що живемо в світі, де не всі хочуть добра сусідам. Інформаційні війни проти «інших» для багатьох спільнот – вже не тільки виправдання власної агресії назовні, але й та небезпечна пожива, якою вони годують свого «внутрішнього дракона». У наших силах вирішувати, чи відповідати їм тим же. А поки виглядає, що ми тримаємося як належить.
Володимир Мороз, релігієзнавець, журналіст
