Сьогодні, як ніколи раніше, Україна стоїть перед історичним викликом збереження своєї ідентичності, суверенності, незалежності і приналежності до великої «старої» європейської родини, яка без застережень поділяє загальнолюдські фундаментальні принципи свободи, міжнародного рівноправ’я, в центрі якої завжди є людина. А для цього необхідна поява непересічної особистості, яка своїми діями, своєю поставою спонукала б суспільство до об’єднання як на релігійному, так і на політичному рівнях і в той же час не представляла якийсь певний клас чи групу, а всі його прошарки.
Українське суспільство споконвіку жило ідеєю збереження самобутності, власної ідентичності та державності. Ці якості, нарешті, в 1991 році дали свої плоди, але, на жаль, політична, економічна і соціальна кон’юнктури не дозволили в повній мірі втілити ці ідеї.
Наприкінці 2013 року українці висловили своє невдоволення тим фактом, що їхнє майбутнє опинилося під загрозою бути розколотим старою тоталітарною системою, що прагнула радше знищувати, аніж об’єднувати націю навколо моральних та культурно-духовних цінностей.
Без сумніву, для слов’янських народів, особливо для українців, визначним фактором об’єднання навколо шляхетної ідеї завше була і є Церква – гарант свободи та гідності. І це усвідомлювали апологети тоталітаризму, які намагалися маніпулювати через неї народом, використовуючи у власних цілях довіру та сентиментальність українців. Через цей фактор у душі та в голови людей була вкладена думка про ідентичну та релігійну тотожність з російським народом і Церквою, що насправді для нас є природно чужорідними. І сьогодні наше суспільство прозріло, упізнавши в уособленні УПЦ (МП) дуже небезпечний, надійний інструмент Москви для державного розколу та послаблення почуття власної національної гідності українців. Це ми можемо довести, аналізуючи її публічну антиукраїнську діяльність. Власне саме інструментом Російської Церкви, тобто «устами священнослужителів» стало нав’язування ідеї «Русского мира» для малоросів, аби будувати якусь там «Новоросію» на сході України – народ без історичного минулого, а значить і без майбутнього.
Нація, яка прозріла і усвідомила всю небезпеку цього підступного плану, дала йому об’єктивну оцінку своїми діями, чітко сказала сама собі, що далі так бути не може і що вона сама задля свого збереження повинна реально сприяти утворенню єдиної, помісної, соборної, проукраїнської Церкви, яка б відстоювала переконливо духовні та національні інтереси українців. Але для здійснення цієї великої ідеї мусить відбутися її внутрішнє очищення, зняття масок, «АТО» на церковному рівні, щоби спонукати єрархів, священнослужителів та вірних усіх конфесій до покаяння, навернення та відкинення назавжди «кесаревого» заради церковної єдності, якої бажав сам Христос і яка була б сильним поштовхом до морального та національного відродження, без якого немислиме наше майбутнє. Це наш святий обов’язок conditio sine qua non, це наша відповідальність перед Богом, народом та історією.
На мою думку, це може відбутися завдяки обдуманому й свідомому прагненню вірних, усіх християн, які відчувають відповідальність за відродження та збереження єдності нації. Саме вони, віряни, стануть поштовхом до переосмислення та об’єднання заради цієї великої мети, здобувши її мирним шляхом, що засвідчила Революція Гідності, у якій взяли участь представники всіх прошарків суспільства, особливо молодь (Майдан 2013 – 2014рр. ) і яка триває донині.
Чому саме в Україні Церква може і має бути гарантом об’єднання всіх прошарків нації? Якщо заглянемо в наше історичне минуле, то зауважимо, що завжди різні політичні рухи ставили собі за ціль руйнувати або деформувати моральність та свідомість нашого народу, що відбувається й тепер. Саме тому Церква, яка є берегинею здорової моралі, може дуже ефективно сприяти оздоровленню нації, підняти її із втраченого рівня, не маючи при цьому прихованого змісту, адже центром навчання і проповідування є Христос, а не чиїсь власні політичні інтереси чи неоімперські амбіції.
Не можемо стверджувати, бо не маємо на це права, що це відродження нації є теперішнім явищем і що до цього всі релігійні рухи в Україні мали за мету донести свої власні інтереси чи погляди. Адже в історії нашого народу були постаті, які своєю діяльністю прагнули звершити таку ціль. Наприклад, Боже провидіння дало в ХХ столітті для Церкви та народу вихователя і форматора Митрополита Андрея Шептицького, який вплинув своїм навчанням на свідоме творення нації і почуття. Церква, якою він керував майже півстоліття (1900 – 1944 рр. ), ототожнювала себе з народом, який шукав крок за кроком утвердження своєї національності і права на вільне висловлення і самовизначення своєї приналежності до європейських народів як у внутрішніх, так і в міжнародних відносинах. І також своїми діями та дипломатичними заходами на початку 30-их років невтомно сприяв у Європі та поза її межами визнанню країни, її нації як самоствердженої. Чи ідеї Митрополита Андрея та його дії були далекоглядні?
Цей галицький архиєрей у своїх пастирських посланнях (а їх налічується близько двохсот п’ятдесяти) і в повсякденній діяльності завжди торкався тематики різного рівня. Так, до прикладу, в посланнях відстежуємо питання побудови здорової і свідомої християнської родини, виховання молоді в духовному, інтелектуальному та патріотичному дусі, соціальний захист найбільш зубожілого прошарку населення, а також проблеми інтелігенції – церковної та світської. І головною метою його праці було формування єдиного духу народу для утвердження нації як єдиної держави, центральною точкою єднання якої є Бог, здорова моральність та висока інтелектуальна позиція на світовій арені.
Вдумливо вчитуючись у послання цього великого архипастиря, відчуваємо, як сильно він ототожнював себе зі своїм народом – бідним, обкраденим, одуреним, терплячим, але не безнадійним. Листи пастиря просочені любов’ю та християнською надією на те, що життя народу можна змінити на краще завдяки постійній праці та його об’єднанню навколо єдиної великої ідеї і мети.
Єдність та підняття нації Андрей Шептицький розумів як спільну працю всіх без винятку її верств задля відродження національного духу (учитель у школі, лікар у лікарні, батьки в родині, священик у громаді, політик у політиці). І тепер, дивлячись на сучасний стан нашого народу, поставимо собі запитання: чи не потребуємо ми і чи не полягає справа відродження нашої держави у зціленні всіх тих прошарків і рівнів населення, на яких так наголошував Митрополит Андрей? Чи не є актуальним для нас наново відкрити для себе та переосмислити вчення архиєрея, аби знайти той ключ, яким ми змогли б в єдності та спільній ревній праці відкрити двері до світлого та великого майбутнього, що, по суті, є в наших руках всеукраїнським завданням, і ніхто, окрім нас, цього не зробить. Адже послання Митрополита Андрея актуальне і для сьогодення. Ми не можемо сказати, що такі поняття, як справедливість, чесність, ревність, посвята, діалог, любов та повага до ближнього, прощення є тим, що проминає. Навпаки, це ідеали і цінності, які ніколи не підлягатимуть девальвації чи інфляції. Вони є ознакою цивілізованого народу та запорукою його нормального, здорового і успішного розвитку.
Щоби висвітлити постать Митрополита Андрея як католицького пастиря, якому довелося в нелегкі часи (дві світові війни) жити і діяти, вивчати його послання як універсальної людини, сповненої любові до всіх, яка не боялася викликів часу, потрібно ґрунтовно, в контексті епохи, у якій він жив. Вступаючи на митрополичий престол, він проголосив головний девіз свого служіння – «Любов приношу до мого стада і бажаю щирою працею й жертвенністю заслужити собі любов цілого народу».
Андрей Шептицький у певному сенсі випередив вчення Другого Ватиканського собору про те, що євреї є «старшими братами у вірі», він був непересічним знавцем Святого Письма. Приязнь Шептицького до єврейської громади Галичини, його шанування історії, культури, мистецтва та релігії цієї великої цивілізації була широко знаною, хоча становила радше виняток, аніж норму для української та польської спільнот міжвоєнної Польщі. У кожній людині бачив і любив ближнього свого. Своє ставлення до нацистської політики цілковитого винищення єврейського населення в часи Другої світової війни Митрополит Андрей остерігався висловлювати однозначно з огляду на ймовірні негативні наслідки для очолюваної ним Церкви. Але в той же час разом зі своїм братом – блаженним Климентієм – переховував євреїв у монастирях своєї єпархії.
Митрополит Шептицький не був байдужим до долі українців і в радянській Україні, особливо в роки Голодомору, які мільйонами гинули голодною смертю на такій багатій землі. Старався привернути увагу світової спільноти до цієї трагедії, підняв на ноги увесь цивілізований світ: звертався по допомогу до Ліги Націй, Міжнародного Червоного Хреста у Відні та в своїх листах до Папи Римського Пія ХІ, до українських організацій у діаспорі, створив у Львові волонтерський Комітет допомоги голодуючим в Україні.
Перш за все Митрополит Андрей Шептицький був людиною миру, діалогу, порозуміння, злагоди та компромісу, дуже добре знав, що будь-який конфлікт, війна не є засобом вирішення проблем. А тому сьогодні нова демократична влада України мала б докласти всіх зусиль, щоб у «постсовєцькім» суспільстві залучати й заохочувати всіх людей до порозуміння й діалогу. Митрополит Андрей був людиною винятково харизматичною і відважною. Сьогодні в Україні є потреба саме в такій не скомпрометованій, самопосвяченій і неконтестатованій людині для морального відродження і державотворення. Сильного морального провідника, який міг би спонукати до національного порозуміння і об’єднання народу. Андрей Шептицький, напевно, взявся б за проведення такого загальнонаціонального діалогу. Ще на початку минулого століття, коли Україна поставала з вогню Першої світової війни, уряд молодої держави у Києві пропонував Митрополитові Шептицькому очолити українську Церкву як Патріарх, що безумовно могла б створити перспективу об’єднання не тільки на церковному, але й загальнонаціональному ґрунті, на що він погодився при умові, що його не затверджуватимуть, а будуть обирати як православні, так і католики. Щоби Церква постала при збереженні канонів Східної та Західної Церков як єдина помісна, соборна, автономна, у повному сопричасті з Римом та Константинополем на рівних. Це й стало, на жаль, каменем спотикання для політиків. Була подібна пропозиція і в 40-ві роки, але також через незгоду політиків не досягла бажаних результатів.
На мою думку, такий беззаперечний моральний авторитет, яким був Андрей Шептицький, з його досвідом дипломатичної місії з благословення понтифіків Бенедикта ХV і Пія ХІ, з його дуже добрими міжнародними зв’язками є надзвичайно великим джерелом досвіду для сьогоднішніх українських політиків. Україна не в змозі вирішити (подолати) проблеми сама – ними треба зацікавити світ.
о. д-р Августин Баб’як (Італія)
