15 липня 1977
У зв’язку з статтею п. Лева Шанковського в «Патріярхаті» з червня ц. р. під нагол.: «Примарні Блукання Роздвоєних Душ», присвячену моїй особі, прохаю в ім’я правди, християнської моралі і згідно з кодексом журналістичної етики, помістити наступне спростування.
Центральною мабуть «тезою п. Шанковського у відношенні до моїх «Затрачених Вимірів» є його твердження, що: «Брехня-лож, — це частий інструмент у філософічному трактаті автора». Цю тезу він підбудовує цілим рядом «доказів».
Нижче зіставляю поруч те, що написав п. Шанковський і те, що написав я:
У п. Шанковського є: «Він цілком легко каже, що всі» (це підкреслення і всі наступні, додані мною — О. Ф.) «сини священиків у Галичині були атеїстами, чи агностиками…»
Відповідаю: Так, це — уживаючи власних слів п. Шанковського — брехня-лож, але її сказав він, а не я, бо в мене є інакше.
У мене є: «Вже назад, до дому, до приходств — де найскоріше повинні зроджуватися покликання — вертаються із студій деякі сини позитивістами, агностиками» і аж на кінці додано, «не рідко атеїстами». Я не збираюся окреслювати як в технічній, фаховій термінології називається така заміна мною ужитого слова, словом іншим в моїм тексті-документі, на якому спирається засуд, але воно ясно, що тут ідеться про щось куди більше, ніж про сказання неправди, як наприк., у випадку, коли ми твердимо про щось, що в нашому переконанні є правдою, а на ділі це — показується — неправда, помилка. Навіть якщо б я був написав: «до приходств… вертаються із студій сини позитивістами» і т. д. то все таки, тут є місце для «деякі». Ба навіть, якщоб я написав «багато», то це не означає «всі». Але коли сказати «всі», тоді вже немає місця для «деякі», а тільки місце для самосуду.
І щоб приготовити таке місце, в тій же манері йдуть інші «докази».
У п. Шанковського є: «Тут» (тобто, у моїй статті — О. Ф.) «безскрупульно кажеться про Патріярхат УКЦ» (що кажеться? — О. Ф.) «і пятнується його як інтригу українських секуляристів».
У мене: «Свій погромницький похід на життя Віри сформулював він» (тобто секуляризм — О. Ф.) «і зактуалізував під сьогодні ’славетним’ гаслом: «Змагання за Патріярхат, це малі маневри за українську державну самостійність». Тут отже не критикується Патріярхат, а критикується те, що робиться кругом нього.
Пан Шанковський пише: «Для О. Федорики проявами українського секуляризму є листопадові, чи січневі молебні».
У мене є: «Наказує він» (тобто секуляризм — О. Ф.) «вмаршовувати на листопадові, січневі молебні, що для нього» (не для О. Федорики — заміт. О. Ф.) «є нічим іншим, а тільки політичною маніфестацією».
У п. Шанковського є: «Для О. Федорики проявами українського секуляризму є участь в панахидах за героїв».
У мене є: «Цей наш секуляризм замовляє рік річно панахиди по українських політичних діячах, що за життя заявляли себе агностиками, чи атеїстами». (Ніде не писав я про панахиди за героїв, ні не писав про сл. п. Романа Шухевича, ні про пластунів. — О. Ф.)
Пан Шанковський твердить, що для мене проявами українського секуляризму є «молитви перед бенкетами і по бенкетах».
Я писав: «Він» (тобто секуляризм — О. Ф.) «каже проказувати собі молитви.»
Пан Шанковський пише, що для мене проявами українського секуляризму «є каплички і церковці в етнічному стилі по наших курортах».
Я писав: «наш секуляризм милується… капличками і церковцями…, бо В ЙОГО переконанні» (не в переконанні О. Федорики — заміт. О. Ф.) «вони побудовані на те» і т. д.
Пан Шанковський пише, що для мене проявами українського секуляризму «є мистецькі хори і відправи при повному бракові атмосфери молитви».
Відповідаю: Подані вище в знаках наведення і приписані мені п. Шанковським, слова, не є моїми словами. Вони взяті п. Шанковським з довшої цитати Є. Маланюка, яку я навів в моїй статті. Ось у цілості ця цитата, де являються ті слова: «Характерне оповідання о. К. про вражіння чужинця-священика з служби в нашій церкві: ‘Чудовий хор, може аж надто мистецький, занадто мистецька відправа, багато декорацій, багато різних для молитви мало істотних додатків. Але брак атмосфери молитви і дуже мало справді молячихся. Як бачимо бракує ‘дрібнички’. Бо ж ніби ‘все’ є. У ризах і мітрах з дикіярами і трикіярами. Але в осередку того всього стоїть підсвідомо настрашений власним блюзьнірством Іван Іванович Енко, чехівський півінтелігент, малоросійський куркул і — що найважніше — нерідко ‘натуральний атеїст’». (Є. Маланюк: «Щоденник»).
У п. Шанковського є: «і врешті, спільні Богослуження українських католиків, православних і протестантів, що для автора є ніяким виявом екуменізму, а тільки політичною демонстрацією».
У мене є: «В тій… екуменізуючій пресі вже покликано до життя одну «українську Церкву» з (вгадайте!) … трьома обрядами: ‘В неділю 12 лист. ц. р. СКВУ започаткують торжественні Богослуження… в трьох українських обрядах: православному, католицькому і протестантському» « (sic!!!), («Свобода», 7 лист. 1967 р.)
Тут за допомогою sic з трьома окличниками зверталось увагу на неправду і тут була висловлена критика не екуменізму, а «екуменізму», бо католицизм, православ’я і протестантизм не є українськими обрядами одної Церкви, але віровизнаннями трьох різних Церков.
У п. Шанковського є: «Ця картина до краю викривлена, для автора кожний обяв, — ‘це кричуща неправда’, навіть, коли його з високого місця впевняють, що ’(Патріярха Йосифа) слово лунає і слава сіяє по всім світі’».
У мене є: «коли з високого церковного місця нас впевняють, що ‘Його слово лунає і слава сіяє по всім світі’!». Чому п. Шанковський наводячи цитовані мною в тім тексті слова, підміняв слово «Його» вставленими ним в дужки своїми власними словами в той час, коли — як це ясно виникає з написаного безпосередньо і перед тим і потім, де говориться, що ‘з історії світу зникають дві дійсності: Бог і людина’ — заїменник «Його» відноситься до іменника Бог?.
Одною з характерних метод «полеміки» п. Шанковського є виривати з мого тексту мої поодинокі слова, чи фрази; подавати як мої слова і фрази, які не є моїми і все те з своїм коментарем разом спрепароване лучити в одну «цілість», як моє власне.
Як один з прикладів такої операції подаю наступне. У п. Шанковського є таке речення: «На думку шановного автора ’партикулярність’ і ’помісність’ якоїсь церкви є несумісні з католицизмом, бо через них наступає ’розтеч’, ’занепадає віра й натхнення’, заперечуються ’правди і вартості, що держали вкупі церкву’, ‘атомізується і хаотизується віра’ (Усе в дужках подається п. Шанковським як мною написане — О. Ф.).
У мене є: «Під його» (тобто зсекуляризованого світу — О. Ф.) «повільним, але упертим напором, колись спільна релігійна віра людини слабне, поодинокі народи, що держались укупі цим натхненням розчленовуються у свою природну сепаратність, у партикулярність, у свою льокальність, помісність». (Тут мова отже про народи, а не про «якусь церкву» — О. Ф.). «У цьому регресі, у цій центрофуґальній розтечі, вони, звичайно, продовжають жити, навіть «прооперують», але те спільне, — віра і натхнення — що творили цивілізацію пропадає… У результаті, цілість життя, що держалось укупі спільно визнаваними правдами і вартостями, розщеплюється, атомізується і остаточно хаотизується в релятивізмі і субєктивізмі». (Немає отже тут мови про католицизм, про держання укупі церкви і немає мови про те, що «хаотизується віра» — О. Ф.).
Дальше, характерним для «аргументації» п. Шанковського, що поки будьяке «доказування» почалося, є відвертати увагу читача від аргументу, а «переконати» його «аргументом» «ад перзонам». Щоб зробити аргумент нешкідливим, треба унешкідливити опонента. Як це зробити? Найкраще непрактикованою в цивілізованому світі методою «психушки».
І до тієї методи вдається п. Шанковський. Він звертається до читача з такою інвокацією і з таким проханням: «Просимо зрозуміти, що погляди автора відзеркалюють тільки його українофобію» (підкреслення п. Шанковського — О. Ф.), «яка, як кожна фобія, є хворобою, що може мати джерело в емоційних захворюваннях, неврозі, іноді перевтомі, іноді в психічних зворушеннях. З цього погляду нашому авторові належиться наше співчуття, а не наш насміх. Погляди автора на «український секуляризм» можуть мати також джерело в душевній роздвоєности людини».
Осмішити другого, легко, але осмішити себе самого в момент, коли думаємо, що тріюмфуємо — інша справа. Перше осмішення, умовне; друге, абсолютне.
Такими і подібними перекрученнями, підставлюванням своїх власних слів на місце моїх, суґеруванням мені мотивів, яких я ніде не висловив, підбурюванням опінії проти мене, особистою лайкою і наругами — переплетені всі рядки виступу п. Шанковського проти моєї особи.
У «Затрачених Вимірах» я нікого особисто не торкав, нікого не лаяв, не понижував, не засуджував, не називав нікого злим, а займав моє критичне становище до явищ нашого життя, до людських постав, дій, ситуацій, до подій, потягнень, деклярацій.
Не пощадив п. Шанковський і мого минулого, щоб знайти в ньому щось проти мене. І як деінде, так і тут: він підробив, для своїх цілей, мою біографію. Бо це неправда, що на Маківці «О. Федорика справно зманіпулював релігійні і церковні справи для суто політичного маневру і зробив бешкет, за що його польська поліція арештувала і поставила перед суд». Натомість правдою є що я ніколи не зчиняв бешкетів на Маківці і не був за це арештований. Про мій арешт правдива інформація є у книжці: Петро Мірчук: «Нарис Історії ОУН», стор. 412.
Що ж до «Декалогу», то це так, я його вивчав і досі пам’ятаю — особливо тут — його сьому заповідь: «Не завагаєшся виконати найбільший злочин, копи цього вимагатиме добро справи».
Усе те я відкинув, а відкинення погубних заповідей не вважаю українофобією.
О. Федорика
