Усупереч нашій наївній вірі, усупереч широким, посиленим кампаніям більше й більше молиться за священичі покликання, не сподобиться Богові вислухати цих наших молитов, принаймні в теперішній час і за сучасних умов нашої Церкви. По-перше: Бог не тільки предобрий, але й всевидючий. Власне з тієї і цієї рації Бог не може прийняти наших молитов. Як предобрий Бог, Всевишній любить нашу Церкву і вирізняє її перед всіма іншими незліченим числом святих, праведників, мучеників і ісповідників. До цього ж благословляє видимо стійкість цієї виняткової Церкви всецілою відданістю її вірних, їх справжньою християнською свідомістю, але … у сучасну хвилину прийняти молитви за нові покликання таки не згоджувалось би з БОЖОЮ ВСЕВИДЮЧІСТЮ. Адже це ясно, що які б ідеалісти ці молоді кандидати й не були б, то, ставши священиками, вони були б тільки холодним інструментом на знищення тієї Церкви, для якої мали б номінально працювати. Припустимо такий випадок: коли б у сучасну хвилю кожний з наших єпископів одержав по двадцять нових священиків, то так, як сьогодні владарствують наші єпископи, немає сумніву, що цих 300 нових священиків стали б свідомо, або й несвідомо екзекуторами приватних, зовсім нехристиянських амбіцій своїх єпископів. І той ворожий дух до нашої Церкви, до її освячених Церквою традицій і до її канонічних прав, що винесли б ці кандидати з богословських авль, тільки утвердивсь би в них, ба, й набрав би ще й застрашаючих розмірів під юрисдикцією сучасних наших єпископів. Понадто кожний з цих єпископів, які все таки сьогодні мусять рахуватися з більшістю своїх священиків, між якими є й високоавторитетні і Божі люди, власне сьогодні ці єпископи мають ще якось в’язані руки, а ось дайте їм по 20 молодих, вишколених обов’язково в римських установах, то побачите, що той стан, який запанував покищо в Англії, раптом стане щоденним явищем у всіх наших єпархіях. І даремна побожність наших вірних; особливо їхні пожертви та фундовані ними святині стануть жировищем єпископів, яких ми звикли називати нашими. Зостанеться тільки глум і сарказм, мовляв, «Церква належить до єпископа і він тут владика кого хоче, впустить до церкви, а кого, то й поліцією виведе з неї». Та не тільки храми знайдуться в їх руках, але й безсмертні душі будуть плентатись десь у засвітах шляхами своїх владик …
А припустімо, що ці нові кандидати попадуть між певні кола знаних нам священиків. Не можемо собі сьогодні уявити, який наслідок дав би цей контакт із цими «працівниками у Христовім винограднику». На всякий випадок усі ті, що ще сьогодні якось скриваються зі своїми «переконаннями», найшли б завтра своїх однодумців і довірених друзів.
І як всевидючий і водночас справедливий Бог, Господь не може у сучасний час благословити нас новими покликаннями, бо ці покликання за сьогоднішніх умов були б скорше, чи пізніше змарновані, — що більше — шкідливі для нашої Церкви. Вже й так у нашій Церкві верховадять не ті, що Божого духа, а якраз навпаки! Що більше безхарактерні, що більше негідні, то й більше «авторитетними» вони в нашій Церкві. Щоб не вираховувати їх, розкрийте церковний шематизм і тільки покищо віднотуйте ім’я того «всесвітлійшого», що поставлений на другому місці після єпископа. Далі вже самі прослідіть його «заслуги». А скільки в цьому шематизмі усяких Сполітакевичів, Рудачеків, Вівчаруків, Дзвоників, вже не згадуючи повного збору певних чинів і згромаджень!?
СПРАВА ПОКЛИКАНЬ ГОСТРА НЕ ТІЛЬКИ В НАШІЙ ЦЕРКВІ, АЛЕ Й В УСІХ ЦЕРКВАХ, ОСОБЛИВО Ж В РИМОКАТОЛИЦЬКІЙ ЦЕРКВІ.
І якщо Римокатолицька Церква сьогодні знайшлася в найбільш критичній ситуації, то це завдячує вона тільки САМА СОБІ. Вона створила своєю власною і своїми власними зусиллями цю проблему і тепер мусить вона нести усі невблаганні наслідки цих своїх заходів. Ніщо тут не допоможе. Навіть молитва безсильна, бо МОЛИТВА БЕЗ ПОКАЯННЯ НІЧОГО ТУТ НЕ ВДІЄ.
Бог нас, українців, ще настільки благословив, що по-людському говорячи, не тільки сьогодні, але за десять років від сьогодні не буде ще ніякої катастрофи у нашій Церкві. Правда, ряди наших священиків дуже проріднуть за той час, можливо не кожне велике місто матиме священика. Ну що ж? Доведеться вірним їздити до збірних пунктів. Можливо наші єпархії стануть місійними територіями з одним — двома священиками … Та важливе буде тоді не кількість парафій, а якість і дух. Певним є однак, що позбудемося тоді всяких тепер існуючих «харизматистів», памфлетистів, наклепників, проспекторів на нову політику в Церкві, словом того всього, що не переводиться під сучасну пору за теперішнього хаосу, бо ті, що мусітимуть виконувати обов’язки священика не матимуть ні часу, ні можливости шукати себе і своїх вигод. Напевно силою обставин вони стануть зовсім не тими, що були досі. Отож не молімось за покликання і не взиваймо Божого імені надаремно! А МОЛІМОСЬ, ГАРЯЧО МОЛІМОСЬ, ЩОБ БОГ НАВЕРНУВ НАШИХ ВЛАДИК І ВЕЛИКЕ ЧИСЛО НАШИХ СВЯЩЕНИКІВ; ЩОБ ІЗ САВЛІВ ЗРОБИВ ПАВЛІВ, ЩОБ ТЕПЕРІШНІХ ШУКАЧІВ ЗЕМСЬКИХ БЛАГ І АМБІЦІЙ БОГ ПЕРЕМІНИВ НА СПРАВЖНІХ СВЯЩЕНИКІВ, ГІДНИХ ПРАЦЮВАТИ ДЛЯ СПАСІННЯ ЛЮДСЬКИХ ДУШ.
А покликання пошле нам Бог відповідно до цієї переміни.
* * * * *
І, може, у якусь годину
Воскресне в житьньому стеблі
Єднання Сонця і людини,
Єднання неба і землі.
Микола Руденко
