(У 60-річчя єрейських свячень Блаженнішого Отця Йосифа)
У вересні 1969 р. з нагоди посвячення Собору Св. Софії у Римі, миряни Помісної Української Католицької Церкви в ЗСА проголосили «Звернення до сумління проводу Апостольської Столиці, в якому між іншим писалось: «Слухайте скорбного голосу мирян Української Католицької Церкви, яка від 1596 р. добровільно належить до Вселенської Католицької Церкви, одержавши від Апостольського Престолу врочисте запевнення, що її права та привілеї залишаться без змін на всі часи». У дальшому підкреслено, що наша Церква за останнє чвертьстоліття доказала свою вірність Престолові Св. Петра тисячами жертв, які загинули в тюрмах і на каторжних роботах у Совєтському Союзі й досі там караються за віру Христову та Його Церкву. Звернено увагу, що в Римі перебуває законний голова нашої Церкви, ісповідник віри Христа ради, який своїми терпіннями упродовж 18 літньої неволі прикрасив Христову Церкву. Вірні нашої Церкви в новітніх катакомбах і на поселеннях визнають Блаженнішого Отця Йосифа своїм головою і духовним провідником — батьком! Від часу останнього Ватиканського Собору миряни нашої Церкви разом зі священиками та владиками домагаються оформлення Київсько-Галицької Митрополії в помісну Церкву з Єпископським Синодом і Патріярхом у проводі. Одначе Римська Курія не застосовує Декрету про Східні Католицькі Церкви, який Соборові Отці під проводом папи Павла VI схвалили дня 21 листопада 1964 р. і того ж самого дня він був святочно підписаний папою, як обов’язуючий обидві Церкви. Повищі нарікання і жалі були висловлені по році світової подорожі їх Блаженства Отця Йосифа, в часі якої вірні нашої Церкви в Канаді, ЗСА, Колюмбії, Венесуелі, Бразилії, Аргентині, далекій Новій Зеляндії та Австралії ентузіястично зустрічали та вітали Главу та Батька Помісної Української Католицької Церкви. Це була тріюмфальна подорож Блаженнішого Отця Йосифа. Її мета це встановлення наріжного каменя обнови та розбудови переданої Божим Провидінням під провідництвом їх Блаженства Української Церкви, а зокрема її єдности! Ішлося про єдність поміж мирянами, священиками та владиками. Ішлося про єдність духову та організаційну, єдність не тільки на словах, але єдність на ділах, яка проявляється у Шевченковім єдиномисленні та прагненні великого й величного. Про оту так дуже бажану єдність сказав своїм вірним мирянам Блаженніший Отець Йосиф, говорили священики, а також і говорили та переживали глибоко члени усіх Дочерних наших Церков на поселеннях! Бо за рік пізніше у Соборі Св. Софії у Римі всі наші Владики служили Святу Літургію. Це був величній момент. Як стареньку бабусю з Бачки, що зі зворушення заливалась слізми радости, поспитав священик, чому вона плаче, то відповідь була проста: «Це найбільший момент у мойому на схилі віку житті, бо ж усі наші Владики об’єднались»! Так! Тоді всі наші владики, священики та миряни беззастережно та одноголосно висловилися за збереження тотожности рідної нашої Церкви, за її розбудову, за її організаційне усамостійнення в Помісній Патріярхальній структурі. Хоч ця ідея давня, то в ці важливі роки їх Блаженство зактуалізував її до гаряча та очолив змагання за реалізацію цієї святої для нашої Церкви справи. І це робив і робить Блаженніший Отейь Йосиф не зі спонук честилюбства, але для добра нашої Церкви та народу. Аджеж слова Блаженнішого, що «ідеться не про мою скромну особу каторжника, але про Церкву мойого народу», проречисто свідчать про борню їх Блаженства за метові цілі нашої Церкви та народу. Підкреслити треба, що вся праця їх Блаженства за останні роки на так званій «волі» дуже піднесло наші поселення на дусі. Бо по різних чужинах прокидались уже зневіра та заломання, а навіть і відступництво від рідної Церкви. Вже сама поява їх Блаженства серед вірних нашої Церкви розбудила приспані сили виявилось, скільки ще в нас сили та міці, скільки в нас любови та відданости, а найважливіше, що ще не погас вогонь готовости та жертвенности. Так, це великий стряс заіснував у нашому народі з появою незламного, осяяного німбом християнського та національного героїзму, Ісповідника й мученика за Христове вчення, за Київське християнство, а не московське. Бо їх Блаженство приніс нам у вільний світ велику ідею і самий став її живим символом. А це прикмета справжніх Богом післаних провідників.
Блаженніший Отець Йосиф не перериває своєї невтомної праці навіть тепер, коли закінчив 85 років життя, 38 років єпископської служби Богові та Церкві й 60 років священичого служіння. Його направду постать Мойсея на тлі трагічного положення Христової Церкви, а нашої зокрема, не має ні відпочинку, а ні спокою. Чаша страждань є постійно в його руках. Одне гідне справжнього нашого Архипастиря, а саме те, що він молиться, страждає і жертвує себе своїй Церкві та свойому народові. А ці прикмети це символ незломности і вірности найвищим ідеалам Христа та народу. Життєвий шлях Блаженнішого Отця Йосифа це тернистий шлях справжнього священика по чину. Наші владики у свойому історичному посланні на 1-ій сесії Ватиканського Собору II писали між іншим так: «Саме ця вірність Богові, Апостольському Престолові, Українській Церкві та народові, ця жертва, що її приносить своєю особою Митрополит Йосиф Господеві, є нашою гордістю, що нашу Церкву очолює Божий Муж, який не скорився силі зла»! Знова ж аргентинський єпископ Бонамін ось як характеризує нашого Патріярха Отця Йосифа: «Митрополит Сліпий (це в жовтні 1963 р.) був ознакою однієї епохи історії Церкви, якою міг бути св. Атаназій у своїй епосі. Він був свідком християнської вірности правді у столітті страшних зрад, був могутнім голосом Мовчазної Церкви в царстві злоби й нищення. Я слухав його більше з побожністю, ніж з увагою. Я хотів бачити його зблизька, бо то не все можна мати перед собою гори Гімалаї. Його постать пряма, як правда; кріпкий, як стовбур посеред бурі — обличчя гостроумне зі шляхетними історичними профілями. Одначе, передусім його спокійний і глибокий погляд очей, що бачили весь біль, як очі Данте в новому пеклі, що його створили атеїсти, які переслідують Божих дітей. Біль досвідчив його в огні, витесав для мармуру або для бронзи. Отці Собору, кінчає єп. Бонамін, вислухавши промови українського первоієрарха, пізнав ясність і глибину його думок, солідність аргументів, тонке відчуття всіх сучасних пекучих проблем без уваги на моральні і фізичні каторги. Всі переконалися, що це світильник палаючий і блискучий. Він є одним із тих керманичів кораблів, яким Бог, мабуть, призначив переплисти бурхливі моря»! До цієї характеристики непотрібно нічого додавати, нічого віднімати!
Ставимо питання: чому Римська курія не визнає Декрет про Східні Католицькі Церкви? Бо Ватикан дивиться на Східні Церкви, а зокрема на нашу Церкву Мученицю, як на перешкоду в сучасному московсько-ватиканському діялозі. За часів Неронів і Діоклеціянів, себто в часі гонення Христової Церкви, ні один папа не вів діялогу з гонителями Церкви. Бо Христос, як Його спокушував сатана до розмови, мав тільки одну відповідь: «Геть, сатано»! Перед Ісусом Христом усі люди є рівні. Тому й українці хочуть бачити у сучасному Ватикані «політику» Божу, засновану на Божих засадах і на християнській справедливості.
Ключ до майбутнього нашої Церкви є у наших владик. Все, що ділить нашу Ієрархію, священиків і мирян мусить зникнути. Наш Патріярх Отець Йосиф Збагнув одну єдину рятівничу істину, а саме: наша Церква може врятуватись від загину тільки тоді, якщо всі владики, священики й весь народ об’єднано утвердять існуючий патріярхат Києво-Галицької нашої Церкви. Ми глибоко всі віримо в те, що оця велична ідея Блаженнішого Отця Йосифа переможе і, що наш народ піде в мандрівку століть з печаттю Патріярха Отця Йосифа.
На многії літа наш Патріярше!
