При кінці вересня і початку жовтня 1977 р. у Вічному Місті — Римі відбудуться ювілейні святкування з нагоди шістдесятиріччя єрейських свячень одного з найбільших сучасних християнських світочів Вселенської Церкви, Глави Помісної Української Католицької Церкви, Патріярха Києво-Галицького і всєї Руси Отця Йосифа і Кардинала Сліпого. На ці торжественні й урочисті святкування з’їдуться до Вічного Міста українські прочани з усіх місць українського поселення, щоби своєю безпосередньою участю гідно та достойно відмітити історичного значення ювілей і підкреслити нашу беззастережну синівську відданість та пошану Дорогому Ювілятові, їх Святости, Патріярхові Йосифові.
В ці дні у Римі відправляться у наміренні Патріярха Йосифа торжественні архиєрейські Служби Божі та відбудуться: ювілейний бенкет, святочний концерт, наукова конференція українських богословів, конференції та наради зорганізованого мирянства на пошану їх Святости. Крім цього напевно будуть різні спонтанні вияви прочан для відзначення ювілею Патріярха Йосифа.
Нажаль, не всім мирянам Помісної УКЦеркви, які бажали б взяти безпосередньо участь у цій унікальній, історичного значення прощі, дозволять на це обставини, щоби разом з іншими велично відзначити шістдесятиріччя священнослужіння Патріярха Йосифа. Але в ці дні ювілейних святкувань у Римі всі ми, миряни у розсіяні думками перенесемось туди, до Вічного Міста, до їх Святости Патріярха Йосифа і злучимось разом з нашими прочанами та спільно занесемо наші щиро-сердечні молитви до Всевишнього Господа Бога і Пречистої Діви Марії, дякуючи за те, що нам післали українського Мойсея — Патріярха Йосифа для обнови нашої Церкви Страдниці до її історичних форм і за те, що держали нашого Каторжника, Ісповідника Віри під своїм всемогучим омофором, а поруч з тим гарячо проситимемо, щоби і на далі Всевишній Господь зберігав і держав нашого Патріярха Йосифа у своїй безмежно-щедрій опіці та нагородив Його довголіттям, щоби прожив у кріпкому здоров’ю на славу Божу й добро Помісної УКЦеркви й українського народу.
Говорити, чи писати про ювілей шістдесятиріччя священнослужіння Патріярха Йосифа, це ніщо іншого, як говорити про найновішу історію Помісної УКЦеркви. Незаперечним залишається те, що наш ще неоцінений Ювілят все і всюди діяв і працював, як Глава нашої Церкви, чи це було на засланні, чи тут у вільному світі. Він користувався правом, яке прислуговувало і прислуговує Києво-Галицькій метрополії, яка була верховним архиєпископством. (Дехто думає і так склонний принимати, що верховне архиєпископство нам наділив Папа Павло VI, що не відповідає правді, цей титул наша Церква мала у минулому і тепер її тільки на прохання Патріярха Йосифа привернено.)
Роздумуючи над шістдесятиріччям священнослужіння Патріярха Йосифа, в історії нашої Церкви можна його методи і працю порівняти з верховним апостолом Павлом. Історики Вселенської Христової Церкви у своїх аналізах підкреслюють, що роля св. ап. Павла у Христовій Церкві надзвичайно вагома. Вони твердять, що Вселенська Христова Церква без ап. Павла напевно існувала б, але без найменшого сумніву вона, себто Церква була б іншою. Трудно сказати й окреслити, як іншою вона була б? Відповідь на це питання не дає ніхто, бо вона випливає з настанови й творчого вкладу праці ап. Павла у розбудові Христової Церкви.
Коли взяти до уваги настанову ап. Петра у ранніх роках християнства, де він бажав Христове вчення обмежити до старозавітніх ритуалів ізраїльського народу, очевидно, це обмежувало Христові слова: «Ідіть же, навчайте всі народи хрестячи їх во ім’я Отця… (Мат. 28, 19). Проти цього рішучо й гостро запротестував св. ап. Павло, який Христову віру й вчення бачив у широкому — вселенському значенні так, як Христос сказав. Це один з дуже важливих фрагментів, який наочно показує, що Христова Церква була б іншою. Але основним у ап. Павла є те, що він у той час був найбільш освіченою людиною і його можна вважати головним ідеологом у ранніх роках Христової Церкви. Вчення і Божі правди, які залишив для нас Ісус Христос ап. Павло розпрацював і дав своє глибоко-змістове розуміння. Павло унапрямлював і формулював богословську думку. Якщо тільки взяти і простудіювати всі послання ап. Павла то побачимо суть його впливу на розвиток й формування Христової Церкви. Хоч би взяти його розуміння — любов до ближнього, де ап. Павло говорить, щоб ми не робили, якби ми себе не посвячували, навіть посвятились на спалення, але коли любови не маємо — то нічого неварте. Тут воно знову має глибоке Христове підложжя, бо ж Христос в любови до нас дався розп’яти. Отже незаперечним остається твердження, що без ап. Павла Вселенська Католицька Церква була б сьогодні іншою.
Якщо ми приглянемось до того, що вже зробив і дальше продовжує діяти наш Патріярх Йосиф то непомилившись можна сказати, що наша УКЦерква без Патріярха Йосифа була б іншою. Це незаперечний факт. Звичайно нам сучасникам трудно дати всесторонню й всеохоплюючу оцінку того, що створив і творить Патріярх Йосиф. Знаємо, що Патріярх Йосиф посідає широке знання не тільки з теологічних предметів, але також з літератури, історії, мистецтва й інших суспільних наук. Має широкий погляд на багато різних проблем, а зокрема церковні, що йому дало можливість відкрити не одне забуте й припорошене. Цей факт багато заважує на сучасний розвиток нашої Помісної УКЦеркви.
Пригадаймо собі, як наша Церква виглядала до приїзду на волю Патріярха Йосифа. Вона поволі затрачала своє окремішне обличчя, її уподібнювано до латинської Церкви, а з часом вона мала розплистись у латинському морі. Така була візія ватиканських нівеляторів. Це не значить, що сьогодні всі ці симптоми зовсім зникли, вони ще є і з ними треба нам боротись. В такій ситуації Патріярх Йосиф немов нас збудив з летаргічного сну. Вказав нам, що ми не є безбатченки, що наша Церква має своє виразне історичне минуле. Вказав на ці ціннощі історичного минулого — права якими наша Церква користувалась. Іншими словами можна сказати, що Патріярх Йосиф приніс нам, — це — «євшан зілля», яке нас збудило до власного, окремішнього життя, яким являється Помісна УКЦерква. Мало цього, Патріярх не тільки нам вказав на ці факти, але й сам став на чолі в змаганні за їх відзискання. Це є те найбільш суттєве, бо ж у хвилину коли наша Церква — Матір на Україні юридично перестала існувати і є поза скопками закону то де на Заході з’являється Божий Післанець, Патріярх Йосиф й оживляє до нового життя Дочерні Церкви у діяспорі. З цією хвилиною наша Церква у діяспорі, немов почала нове життя, вона почала себе обновляти. У лоні нашої Церкви з того часу голосно заговорив третий складовий чинник Церкви — мирянин, який був на протязі довгого часу зведений виключно до пасивної ролі. Сьогодні мирянин заговорив, як рівновідповідальний за долю своєї Церкви. Це факти важливого значення, які впливають і дальше будуть впливати на хід подій у нашій Церкві. З певністю можемо сказати, що цією обновою Патріярх Йосиф продовжив життя нашої Церкви у діяспорі. Волі, чи по неволі про нашу Церкву були примушені заговорити по той і цей бік залізної занавіси. Були хвилини, що про проблеми нашої Церкви заговорив світ.
Шістдесятиріччя священнослужіння Патріярха Йосифа, це для нас нагода приглянутись на його пройдений життєвий шлях, який не належить до легких. Від закінчення богословських студій і прийняття єрейських свячень наш Ювілят все мав візію майбутнього. Він відмінно від багатьох нас, що часто живемо минулим все дививсь і дивиться у майбутнє. Цю непересічну рису скоро завважив Слуга Божий Андрей, який поручив о. д-рові Йосифові відповідальні становища. Спершу покликає його на професора богословії до Греко-католицької Богословської семинарії у Львові, а згодом стає її ректором. Отець Йосиф основує Богословське Студійне Товариство і започатковує видавати журнал під назвою «Богословія», якого був першим редактором. В нього була не тільки візія, але конкретні пляни, щоби Богословську Академію у Львові перемінити на український університет, в якому навчались би не тільки теологи, але всі студенти. Нажаль, цей плян перебила друга світова війна.
Мабуть, Слуга Божий, Митрополит Андрей не міг зробити кращого вибору на свойого наступника на Львівський престол, як номінувати Отця Йосифа, який на цьому відповідальному, Божому пості виявився неперевершеним і став гордістю всієї Вселенської Христової Церкви. І якщо ми зачисляємо Патріярха Йосифа світочем Вселенської Христової Церкви то це не пуста фраза, але факт, який є спертий на довгому й безприкладному життєвому шляху. На цьому ж довгому, встеленому терням шляху приходилось нашому Дорогому Ювілятові переживати не тільки фізично, бути позбавленим найбільш елементарних людських потреб, бути зведеним до якогось лагерного номера, але також і душевно. Важко сказати, що є більше болючим фізичне знущання, чи душевний біль. Свого часу Патріярх Йосиф сам зробив визначення, зачисливши душевний більш куди тяжчим й більш болючим за фізичний. Пригадаймо собі його ствердження з приводу 80-ть річчя з дня народин, коли він сказав, що йому було легше переносити фізичну неволю на протязі вісімнадцяти років заслання, як душевний біль у т. зв. вільному світі.
Цей довгий тернистий шлях Патріярх Йосиф переносить не для своєї слави; він же її не потребує, але він це робить для нашої Помісної Церкви й українського народу. Отже не ідеться про його особу, що Патріярх неоднократно підкреслював на різних публічних форумах, як також це сказав Папі Павлові VI, але про установу — патріярхат, який нашій Церкві історично належиться.
Здається немає слів, якими можна б ґльорифікувати нашого Патріярха Йосифа. Яких би ми не вживали прикметників у суперлятивному значенні то вони ніяк не можуть перевищити тих всіх досягнень і надбань Патріярха Йосифа. Гляньмо на нашу Помісну Церкву, згадаймо воздвигнений храм Святої Софії, відкуплення й оновлення церкви святих Сергія і Вакха, що зараз являється патріяршим двором, побудова Українського Католицького Університету з його філіями та багатою видавничою діяльністю і т. д. Поруч того слід згадати, що Патріярх Йосиф своєю появою, а опісля своєю поставою і працею сколихнув світовою опінією, чого нам на протязі нашого побуту на поселеннях не вдалося досягнути.
Ми в цій статті зробили тільки маленькі натяки на ці, незрівняно великі надбання для нашої Помісної УКЦеркви й українського народу Патріярха Йосифа, для записання яких треба буде цілі томи книг. Його непересічне знання історії Вселенської Католицької Церкви, а української зокрема підказало Патріярхові, після довгих старань і різних спроб, щоби Апостольська Столиця піднесла нашу Помісну Церкву до гідности патріярхату, які не знайшли позитивного відгуку, рішитися прийняти титул патріярха, бо патріярші права мав, як Верховний Архиєпископ. Так наша Церква йдучи хрестною дорогою остаточно стала патріяршою.
З одної сторони наша Помісна УКЦерква Переживає важку хрестну. дорогу, але з другої Всевишній Господь післав нашого, українського Мойсея, Патріярха Йосифа, видержливого, загартованого, який на протязі шістдесятиріччя не зійшов з праведної Христової путті, навіть в найчорніші хвилини життя. Присутність між нами Патріярха Йосифа є незаперечним чудом. Такі особистості, як наш Патріярх Йосиф появляються рідко, приходять раз а може і більш, як на сотню років. Так в нашу добу живе наш Перший Патріярх Йосиф, що є гордістю не тільки українського народу, але Вселенської Католицької Церкви. Просім Всевишнього Господа Бога, щоби нагородив нашого Патріярха довголіттям.
