Закінчення. Початок у попередньому числі
УГКЦ в Україні чудово відновилася після виходу з підпілля 1989 року. І не тільки відновилася, а й феноменально розвинулася. Вона має своїх вірних на всіх континентах, всебічне сприяння з боку Римської Церкви і може оптимістично дивитися в майбутнє. Реагуючи на конфлікти між православними братами, УГКЦ могла б висловити ритуальну «стурбованість» і знову конфесійно поринути в свої «внутрішньоцерковні» справи не лише українського, а й глобального рівня. При нагоді згадуючи, що, можливо, колись Рим і Царгород об’єднаються, а після них уже й ми – католики та православні в Україні. «Жорна Церкви мелють повільно». Почекаємо…
Епізод 4. Яким є наш спільний шлях? (Qanta еst nobis via?1)
Але мислити так, як сказано вище, означає конфесійно погодитися на власну вторинність, відмовитися від церковної помісності й остаточно – від національної суб’єктності, тобто власної відповідальності за долю своєї Церкви та народу. Конфесійне мислення позначене комплексом уніятської меншовартості: «хтось» колись прийде і наведе лад у Церкві.
Подібно конфесійним, хоча й дзеркально протилежним, є комплекс монархічної вищості у трьох «Римів» (Рима, Царгорода і Москви), стурбованих наполяганням на власній «римській первинності», тобто зверхності. Монархічність Церков не варто плутати з Петровим приматом у Церкві. Кожна монархічна Церква вважає, що тільки вона «найкраще вміє», зокрема адміністративно, навести лад у Церкві. Кожна переконана в цьому сторіччями. Свята наївність…
Прагнучи очолити «екуменічне» об’єднання Церков у глобальному масштабі, монархічні Церкви парадоксально не готові змінити антиекуменічні моделі відносин із українськими конфесіями. Для прикладу, Московська Церква не готова погодитися, щоб УПЦ перестала бути МП, Царгородська Церква – щоб ПЦУ могла мати парафії за межами України, Римська – щоб УГКЦ стала патріаршою.
Жодна з трьох монархічних Церков не готова до сопричастя як із конфесіями Української Церкви, так і до сопричастя з іншими. Кожна розуміє «сопричастя» тільки як підпорядкування собі. Це треба сприйняти як даність. Склалася й досі існує парадоксальна ситуація: українські конфесії – кожна зокрема – канонічні, а всі разом, як Церква Володимирового Хрещення – ні. Тобто конфесійність канонічна, а церковність – ні, монархізм і уніятство канонічні, а помісність та сопричастя – ні.
а) Сопричастя між Церквами київської традиції
Ми не скасуємо конфесійності – спільної травми, завданої Церквам розділенням між ними в минулому. Вона й досі тяжіє над ними та роз’єднує. Проте цю травму можна і треба загоїти. А загоїться вона тільки сопричастям, яке преобразить і уніятські конфесії, і монархічні Церкви у Церкви помісні та відкриє їм шлях до сопричастя між собою.
Для нас це означає, що елементи сопричасні (віровчительні й сакраментальні), які є у відносинах наших конфесій із монархічними Церквами, мають бути збережені, а елементи уніятські (адміністративно ігноруючі своє право [латиною sui iuris] уніятських Церков) усунені. Кожна наша конфесія має зберегти зі «своєю» монархічною Церквою історично сформоване сопричастя. Водночас кожна, ініціювавши сопричастя з іншими конфесіями київської традиції, позбудеться попередньої уніятської залежності від «своєї» монархічної Церкви і почне поступово, прямуючи до власної помісності, долати її наслідки. Цей крок стане першим на нашому спільному православно-католицькому шляху до помісності та сопричастя в Київській Церкві.
Наша помісна мета – встановити сопричастя між УПЦ, ПЦУ і УГКЦ. Ним ми визнаємо себе згідно з історичною правдою Церквами-сестрами однієї Церкви-матері – Київської митрополії. Сестринське сопричастя установимо визнанням існування між нами спорідненості у вірі й благодатності звершуваних нами Святих Таїнств.
Спільну віру ми вже понад тисячоріччя сповідуємо в Символі віри під час Божественної літургії. І саме це потрібно нам визнати. Підставою ж для взаємовизнання благодатності Святих Таїнств є те, що вони вже визнані благодатними у кожній конфесії кожною з відповідних монархічних Церков, Кожна з них також визнала підпорядковану (subordinatum) їй церковну єрархію канонічною.
Сопричасне взаємовизнання єрархій між Українськими Церквами усуне однобокість і частковість їх визнання лише в межах окремих конфесій, практикованого досі монархічними Церквами. Сопричасне взаємовизнання єрархій особливе ще й тим, що воно стане важливим кроком до відродження єдиної в минулому Київської Церкви. Помісність, якої сторіччями не вистачало монархічним Церквам, тут буде досягнута реально: кожна наша конфесія уперше в своїй історії прийме своє суверенне рішення про сестринське сопричастя з іншою конфесією спільної традиції. Не за неї вирішуватимуть, а вона рішенням про сопричастя вирішить також свій помісний статус. Це рішення і вчинить її помісною Церквою.
Сопричастя між тепер уже Українськими Церквами усуне конфесійні протистояння, прозелітичні перетягання з юрисдикції в юрисдикцію, сварки за «канонічні території». Сопричастя помісних юрисдикцій, зберігаючи кожну з них, водночас передбачає їх взаємопроникнення (грецькою – перихоресис). Таким воно залишиться і в єдиній помісній Київській Церкві-матері, яка як спасительна реальність і далі перебуває в (латиною – subsistit in) кожній з її українських Церков-доньок. Факт існування Київської Церкви потребує сучасного осмислення й актуалізації.
б) Сопричастя Церков у Київській Церкві та через Київську Церкву
Соборна мета Українських Церков-сестер – відновити помісність Київської Церкви-матері та її сопричастя з Церквами-сестрами Рима і Царгорода. Як стверджують Отці Другого Ватиканського Собору: «(Католицька) Церква є сопричастям помісних Церков» (Душпастирська конституція «Світло Народів», §23). Це означає, що жодна Церква не є вповні помісною без сопричастя з іншими Церквами, і водночас партнерське сопричастя з ними є запорукою зростання помісності цієї Церкви. Шляхом до відновлення повноти наших помісності та сопричастя і водночас актуалізації Київської Церкви має стати обрання єдиного сопричасного її Отця (грецькою – патріарха), яке має відбутися на спільному православно-католицькому синоді, ідея скликання якого є дітищем київського богослов’я ХVІІ століття. Тоді з різних причин не втілена в життя, вона може послужити нам сьогодні. Її переваги у встановленні патріаршого служіння не уніятським очікуванням на «призначення згори», а сопричасно-помісним «обранням знизу». Сопричасність, немонархічність патріаршого служіння полягає в тому, що щодо глав Українських Церков він – не адміністративний глава жодної з цих Церков, а харизматичний Отець сопричастя цих Церков.
Сопричасність обраного патріарха – в його понадконфесійності. Він служитиме українському народові Божому як Отець всієї Київської Церкви. Його отцівське служіння буде ширшим і церковно соборнішим від звужених унаслідок розколів досі конфесійно-юрисдикційних рамок служіння глав Українських Церков. Ці рамки, хоча й стали помісними їхнім соборним рішенням, зберігатимуться й надалі, тепер уже у взаємопроникненні. Адже сопричасний патріархат, на відміну від монархічного, не поглинатиме жодної з Церков-сестер і не творитиме з їхніх помісних юрисдикцій ще
однієї паралельної юрисдикції. Адже будь-які паралельні юрисдикції мають монархічний характер обмеження помісності якоїсь Церкви.
Подолавши сопричасно дотеперішню конфесійну тісноту, спричинену монархічними Церквами всередині Київської Церкви, її Отець може також сопричасно долати конфесійні рамки, які досі ділять Царгород (москву) та Рим. Він осягатиме це літургійно, поминаючи їхніх предстоятелів на Божественній літургії у Софії Київській – храмі-символі нерозділеного київського християнства. Такою соборною за сопричастям була помісна літургія, звершувана київськими митрополитами від Хрещення Руси аж до розколу між Римською та Царгородською Церквами. Таким соборним за характером має стати й сучасний диптих сопричасного патріарх Київської Церкви. Він уже поминатиме Отців Римської та Царгородської Церков-сестер, позаяк його помісність зумовлюватиметься цим сопричасним поминанням. Їхнє ж поминання у відповідь зумовлюватиметься ступенем помісності їхніх Церков. Таким чином, Отець-патріарх з’єднуватиме сопричасно Церкви київської традиції в одній Київській Церкві. Водночас він літургійно з’єднуватиме Церкви Заходу через Римську і Сходу через Царгородську Церкви. Вони, ці Церкви, своє ще не повне сопричастя між собою розвиватимуть через сопричастя з Церквами тепер уже Київської Церкви.
Процес єдності щораз більше унаочнюватиметься в «консенсусі Отців» (патріархів)
цих Церков із Отцем Київської Церкви. Мірою досягнутого соборного консенсусу
вони з монархічних ставатимуть помісними, а Христова Церква щораз більше
виявлятиме свою соборність2. І в цьому полягатиме київський «внесок» у єдність «святих Божих Церков».
Ми розглянули шлях до єдиної Київської Церкви як реально можливий в Україні. Його здійснення прямо залежатиме від ступеня помісної зрілості кожної Церкви київської традиції та українського суспільства в цілому. Можливо, Церкви ще побояться «бути собою» й ініціативно (помісно) діяти. Можливо, за звичкою, боязко (по-уніятськи) оглядатимуться на своїх уявних «старших сестер». Якщо так, то ми неминуче ставатимемо щораз більше златинізованими, згреченими чи змосковщеними та розчленовуватимемо наш віруючий народ. Якщо ж ні, і ми подолаємо страх бути собою, то ставатимемо щораз більш київськими й інтегровуватимемо український та інші народи київської традиції в єдиний народ Божий. Шанс для цього ми маємо. Шкода буде його змарнувати.
о. д-р Мирон Бендик, ректор Дрогобицької духовної семінарії
- Цитата одного з заголовків послання Папи Римського Івана Павла ІІ «Світло Сходу».
- Термін «соборність» уживається в Символі віри до Христової Церкви. Він ширший від терміна «вселенськість», яким характеризувалися Церкви на теренах Візантійської імперії. Він також запобігає звуженому розумінню актуального терміна «католицькість», вживаного переважно до Західної Церкви
