У 304 році, в часи переслідувань християн за римського імператора Діоклетіана, у північноафриканському місті Абітині було арештовано групу із 49 вірних на чолі з пресвітером. Їх затримали під час недільної літургії. До нас дійшла стенограма допитів арештованих, зокрема священика Сатурніна і господаря будинку, в якому відбувалося богослужіння, – Еміріта. На допиті в присутності проконсула Ануліна господаря дому запитали, чому він дозволив проведення у ньому забороненої імператором релігійної відправи. У відповідь Еміріт сказав: «Ми не можемо жити без святкування дня Господнього». (Дослівно це звучало дещо лаконічніше: «Оскільки без Господнього ми не можемо (жити)» – Quoniam sine dominico non possumus.) Що означало не просто святкування дня Господнього, а участь у Євхаристії. Після допитів усіх християн було страчено. Серед них був навіть сенатор Датівус, який, незважаючи на жорстокі тортури, не відрікся від факту своєї присутності на зібранні.
«Ми не можемо жити без святкування дня Господнього»! Що ж це за життя, що за нього йдуть на смерть?! Для нас ця історія може виглядати напівміфічною, хоча й не минуло надто багато часу від переслідувань, яких зазнала наша Церква. Абітинські мученики, як і наші, українські, яскраво показують нам місце спільнотної молитви і Євхаристії в житті християнина. Адже і абітинці, і греко-католики, яких переслідували за комуністичних часів, могли залишатись в душі християнами, молитись удома – і мали б набагато менше проблем із державними каральними органами. У наш час, хоч і відвертого переслідування немає, існує чимала кількість людей, котрі живуть саме за таким принципом: «believe but not belong» («вірю, але не належу») і вважають участь у спільній церковній молитві факультативною. Такий настрій, погодьтеся, явно суперечить вчинкові святих абітинських мучеників, які, зібравшись на спільне богослужіння, підписали собі колективний вирок смерті.
Їхній приклад дає нам відповідь на запитання, яке нині можна часто почути: «Навіщо ходити до церкви?». Щоб зрозуміти це, варто пригадати одну давню приказку, що неможливо бути християнином наодинці. Зрештою, Церква, заснована Христом, і є ἐκκλησία, – зібрання, спільнота. І ця спільнота має різні аспекти, зокрема, є молитовною спільнотою. Церковна молитва Вечірньої та Утрені, Божественної літургії багатьма людьми сприймається як «професійне» діяння священиків і монахів. Проте якщо взяти будь-яке богослужіння і поділити його на частини, які молиться священик і вірні, то побачимо, що ці частини майже рівні, а подекуди вірні можуть мати й більшу частку. Тож існує величезна потреба в тому, щоб усі ми якомога активніше пізнавали молитовну традицію нашої Церкви, заглиблювались у неї, приймали її як свою та брали в ній щонайактивнішу участь. Ця участь є одним із елементів буття спільнотою, буття Церквою. Нехай цей номер «Патріярхату» допоможе всім на цьому шляху.
Анатолій Бабинський
