з німецької преси
Під повищою назвою появилась стаття у німецькій мові, у газеті «Райнішер Меркур», (Rheinischer Merkur) за 11 лютого 1977 р. автором якої є Роберт Гоц (Robert Hotz). В статті поданий загальний короткий нарис Української Католицької Церкви у ретроспективі. Тут згадаємо тільки важливіші думки і перебіг статті.
Автор починає свою статтю від пам’ятної Берестейської Унії 1595/96 й Ужгородської Унії на Закарпатті 1646 р. Він підкреслює, що наша Церква знаходиться під винятково щасливою звіздою і так залишилась по сьогодні Церквою між двома стільцями, себто між Москвою і Римом. Для Російської Православної Церкви Українська Католицька Церква вважається, як роз’єднаного брата, що зрадила. З другої сторони цю Уніятську Церкву стараються латинізувати. Вона немає належного зрозуміння і визнання. Коли з цього погляду дивитися то вражає з якою терпеливістю все це спринимає більшість мирян і вірно служать Римові.
Звичайно, Українська Церква все була осколкою в оці Російської Церкви. Автор описує, що було з нашою Церквою, коли більшовики прийшли в 1941 році на Західну Україну. Більшовики показались добрими наслідниками царату. Тоді на чолі Української Католицької Церкви стояв «Батько українського народу», визначна особистість ґраф, митрополит Андрей Шептицький, який на цьому пості був від 1901 року. Митрополит 1865 року народження був для комуністів, своїм маєстатичним виглядом, досвідом із своєю Церквою, що нараховувала. 3.5 мільйона вірних з 2275 священиками недоторкальним. За першої окупації західних земель України комуністи забрали на заслання 40 священиків. Автор підкреслює, що Митрополит Шептицький держався далеко від німецької окупаційної влади на Західній Україні, за що мусів був бути респектований комуністами в 1944 році, коли вони знову прийшли до Галичини. Коли Митрополит помер то більшовицька влада дозволила на величавий похорон. Комуністичну владу на похороні репрезентував, ідучи на чолі похорону Нікіта Хрущов. В той час Йосиф Сліпий народжений 1892 р. не міг рівночасно, як ще невідомий наслідник померлого Митрополита перебрати обов’язки.
Тоді ще більшовики вели боротьбу проти українських партизан, застосовуючи, відомий принцип — «хто не з нами той проти нас» й на основі цього вони виступили проти Української Католицької Церкви називаючи її сепаратистичною.
В квітні 1945 р. всі українські Владики, що були під більшовиками були арештовані, а в 1946 році відбувся над ними процес. Владик судили, як «зрадників», за «співпрацю» з ворогом. Після цього закрили богословські семінарії у Станіславові тепер Івано-Франківськ і Львові. Все це сталось згідно з укладеним пляном. Рівночасно комуністи покликали до життя т.зв. «Ініціятивну Групу для воз’єднання Української Католицької Церкви з православною Церквою» під керівництвом о. Гавриїла Костельника. Для цього велась сильна пропаганда, щоби священики приєднувались до ініціативної Групи. Ті, які відмовлялись вступати були арештовані і післані на заслання. Даремно 1 липня 1945 протестувало священиків у Молотова проти такої практики режиму, що примушувано священиків приєднуватись до Ініціятивної Групи.
В заключені відбувся від 8-10 березня 1946 т.зв. Львівський собор на якому уневажнено Берестейську Унію й УКЦеркву прилучено до московського патріярха. Характеристичим було те, що Собор відбувся при участі 216 священиків і 19 мирян, а у відсутности 90 відсотків уніятських священиків. (До цього слід додати, що не було ні одного єпископа. У статті про це немає згадки).
Костельник назвав цей Собор «поворотом до матірної церкви». Офіційно Уніятська Католицька Церква у Галичині перестала існувати. Після цього ті що робили собі обіцянки були гірко розчаровані. У вересні 1948 р. був убитий Костельник, а через рік пізніше у жовтні 1949 р. був замордований Я. Ґалан. Комуністи дальше проводили свій плян. Тепер прийшла черга на уніятську Церкву на Закарпатті де було 461.000 вірних і на Словаччині. Спершу більшовики, 1 листопада 1947 року замордували у автомобілевому випадку єп. Ромжу, а в лютому 1949 році прилучено уніятську Церкву на Закарпатті до московського патріярха і рівночасно уневажнено Ужгородську Унію з Римом.
Якщо комуністи думали, що Українська Католицька Церква є вже зліквідована то вони дуже розчарувались. Уніятська Церква офіційно була приведена стати мовчазною, але вона живе не тільки на еміграції, але також на Україні, як Підземельна Церква. Тепер є, як і перед тим уніятські священики, які служать своїм вірним. Стаття кінчається таким підзаголовком: «одна пересторога». Тут автор наводить слова митрополита Філарета, який в одеській семинарії остерігав нових священиків: «Деякі з вас підуть на духовну працю у західні сторони українського екзархату. Там після 30-ти років існує Українська Католицька Церква. Для цього ви, як пастирі повинні працювати проти них і бути добрими православними…» Ваше місце не повинно бути десь між православ’ям і католицизмом. Православний священик може себе розуміти тільки як православний. Безперечно, що ми живемо у добі екуменізму, де проходять зв’язки між різними християнськими церквами у напрямі позитивної розв’язки… Екуменізм не називається відмовою правдивої віри, відмова традиції за якою православна церква стежить і на протязі 2000 років зберігає. Я наголошую це тому, щоби ніхто не міг покликатись на екуменізм, що в дійсності православна позиція «хоче» залишитись на призволяще».
«Така мова є ясною, коли в Західній Україні все ще є живучий сильний вплив католицизму. Вона показує також що уніятські християни є, як пробний камінь дійсного екуменізму з яким, як каменем зудар напевно відбудеться. Шкода, совість католиків заступає подібне становище, де вони звичайно забувають, що Собор Ватиканський II не без причини створив екуменізм, але також проголосив один Декрет про свободу релігії. І на основі цієї свободи релігії ставлять домагання гноблені й переслідувані католицькі вірні на Україні.»
