Поняття Схід — Захід, скільки разів на наших устах, асоціюються із стільки багатогранними коннотаціями, що просто важко в першій хвилині схопити про який відтінок цих понять ідеться. Як спільне усім відтінкам, включається ота одвічна ворожість, ота споконвічна непримиренність і та непрощенність один одному, хоч і, по-правді, ці поняття як поняття не повинні б включати тих їх з предвіку чварів. У висліді, поняття ці носять на собі стиґмати географічно-іcторичних стосунків, церковно-релігійних зазублень, культурно-історичних інтрузій, світоглядово-духових незбіжностей і ще деякі інші. Навіть у вузькому приміненні цих понять до церковно-релігійного визначення не завжди висловлюють вони одне й те ж. Наприклад, відома праця «Українська Церква між Сходом і Заходом» навіває виразно й виключно історичну, прогулу вже, коннотацію. А от, скільки разів говорите про Українську Католицьку Церкву, то чомусь то з вашої уваги зникає Схід, східній обряд і Східня Церква. І в цьому мабуть і корінь нашої найбільшої трагедії. Можливо, більшість вірних свідома, що Українська Католицька Церква — це стільки, що католицька церква східньої церковної традиції і української християнської духовости. Та що з того, коли, власне, більшість нашого духовенства свідомо, або й несвідомо, а вже ієрархія, то таки з принципу стоїть на становищі, що в окресленні УКЦеркви виключно названня католицька домінує з виразним нехтуванням двох інших суттєвих її атрибутів і то тут з тією кардинальною єрессю, що «католицький» визначає доконче: римокатолицький. Це якраз єретичне ставлення виплекувалось цілими століттями і, на поглиблення обосторонньої трагедії, не зроблено зі сторони Церкви найменшої спроби справити головний корінь лиха й виелімінувати духа, що виразно є проти-Христовим духом. Зовсім випадкові комплікації історії Церкви стали з часом закономірними і правосильними у Христовій Церкві.
Не думаємо писати історичного трактату, а хочемо з’ясувати якраз для істориків теперішніх і майбутніх ключеву і центральну проблему їх писань, дослідів і праць. В найзагальніших обрисах вона така. Христова Церква у перших своїх християнських віках була не «католицька», а вселенська. Дивним дивом ця Христова Церква була зразу фактично східня до тієї міри, що «західня», як така, ніколи не фігурувала і навіть такого названня «Західня Церква принаймні у першому тисячолітті не було. Перший Папа, намісник Господа нашого Ісуса Христа, св. Петро, хоча й помер мученичою смертю у Римі, правив Христовою Церквою і помер за неї не в ім’я Римської Церкви, а в ім’я Христової Церкви. Після нього його наслідники, усі мученики за Христову Церкву, не клали свого життя за «Римську Церкву», а за Вселенську Церкву. Перші отці Церкви були отцями Східньої Церкви. Це однак не перешкоджало аж ніяк, щоб їх навчання затіснялось виключно до Сходу. Перші Вселенські Собори відбувалися з правила на Сході і подавляюча більшість Соборових Отців належала до східніх Церков, а проте ці ж Собори не в меншій мірі зобов’язували й зобов’язують по сьогоднішній день Церкву на Заході.
Приблизно ціле перше тисячоліття проходило в Церкві Христовій без виразного її поділу на Схід і Захід. Велика помилка деяких істориків — це якраз роздмухувати розходження Сходу й Заходу й випереджувати ці розходження на багато віків раніш і при цьому ще дошукуватися їх коріння уже в ранніх віках християнства.
Але історичною правдою є, що, коли народжувалася Українська Церква, то вона вже й справді знайшлася між Сходом і Заходом. Одна й друга сторона оформилась уже тоді в дві, ривалізуючі з собою, Церкви; обидві монополізували свою первоначальність, домінацію над другими Церквами, свою апостольськість і єдиноспасаємість. Правдою є теж, що всі рації церковного верховодства були таки по стороні Римської Церкви, але ж виключно і тільки з уваги на те, що, власне, Римська Церква мала між собою намісника Ісуса Христа, Папу! А проте ж сама по собі Римська Церква, як друга вітка тієї самої виноградини і як Церква римського строю та латинського обряду, ніколи правно не могла покликатися на свою першість. А втім Папи першого тисячоліття не всі були латинського обряду і що ближче перших віків християнства, то число Папів з-поміж ієрархії Східньої Церкви навіть дуже значне.
Справжній розкол Церков Сходу й Заходу (абстрагуючи від церковного роздору) наступив з тією хвилиною, коли Римо-католицька Церква, отже Церква Заходу, присвоїла собі виключне право називати себе Католицькою. До речі, сам термін грецького походження і означає стільки, що вселенський. Цей термін затіснено з часом до всіх норм, дисципліни й духовости, що устабілізувалися в Римо-католицькій Церкві, Партикулярній Церкві. А що Папа, як Голова Вселенської Церкви, виходив завжди з-поміж ієрархії Римо-католицької Церкви, то тим самим Римо-католицька Церква змонополізувала і вселенськість Христової Церкви. Із основного цього лиха, що Папа, замість стояти понад обряди і географічне положення Церков, зв’язав себе виключно з латинським обрядом, пішли, як по похилій площі, всі інші лиха.
Україна стояла завжди силою обставин часу непорочною душею між Сходом і Заходом. Якщо хочемо бути об’єктивними, то душею Україна більше і щиріше хилилася до Заходу; тільки з рації географічного свого положення і з рації політичних ускладнень. Україна віддавала свій трибут Сходові. Ні одна і ні друга сторона її ніколи всієї до себе не привернули. Віра України була завжди католицька і правовірна; ніколи не заплямили України ні схизма, ні єресь, а церковний роздор пронісся понад головою не заторкнувши її. З Сходу однак прийняла Україна найцінніше — свій обряд. Обряд цей скоро набрав притаманно українських рис і став для України тим найдорожчим скарбом, що увібрав у себе всю її ідентичність, усю правовірну українську душу, усю її віру, надію і любов. Як правовірна, Україна брала участь у Вселенських Соборах з 1245 і 1439 pp., а з Апостольським Престолом удержувала тісні зв’язки просто від часу коли на Київських Горах возсіяла Божа благодать!
Живучи однак поміж границями Сходу й Заходу, падала Україна безпереривною жертвою наїздів так Сходу, як і Заходу, аж врешті татарська навала залишила її в попелищах і в повній руїні. Церкви опинилися у крайному запустінні, а архикатолицькі польські спекулянти викінчували ще й те, що з них залишилося. Рятуючи себе від тих християнських і зовсім нехристиянських хижаків, Україна поклала свої надії на Апостольський Престіл. 1596 р. Україна прийняла офіційно Унію (Берестейську Унію), але не скорше, аж домоглась своїх передумов: їі обряд залишається недоторкальним, права її Церкви, як Східньої Церкви, залишаються повністю непорушні, як теж права її ієрархії мусять бути респектовані польською (тоді католицькою) короною.
Ніколи Римська Церква не була свідома того, що її обряд і традиція у своїй більшості перейняті зі Сходу і перемодульовані тільки на свій власний кшталт та й у закостенілий ритуал, що на всякий випадок не промовляє до східньої і української душі. А всі войовничі латинізатори не здають собі справи з того, що перевертаючи первісний правопорядок і насилуючи перводжерело до своїх відносно нових інновацій, творять щось богопротивне, а з людського становища щось несумісне і мерзьке. Не кладеться бо старе вино у нові міхи, а у старі!!! Такий вирок є вироком нікого іншого, а Господа нашого Ісуса Христа.
Як далеко й не йшли б тепер і в майбутньому намагання тих що хотіли б за всяку ціну злити ввесь християнський дух, усю животрепетну ментальність, усі ортодоксальні богословські вчення, усю різновидну мозаїку древніх культур і мистецтва в один упривілейований обряд, то це може статися тільки на антихристиянських засадах по трупах і руїні того, що досі було єдино боговгодне, правильне, закономірне і всебічно будівне.
На папері Україна стала католицькою, в душі завжди такою була, тільки ж такою не стала ні в очах архикатолицьких поляків, ні в очах Риму.
Не будемо тут детально приводити сотні фактів перевершення шкереберть торжественно даних запевнень. Більше того хочемо навіть виправдати, на чому всі ті нехристиянські (дуже ласкаво сказавши) лиходійства засновувались. Скажемо коротко: все те виводилось виключно з фальшивого розуміння, або й спритної інтерпретації одного однісінького терміну: католицький!!! «Католицький», «католик», «Католицькість» на Заході розумілось завжди — Римо-католицький і то не в відношенні до віри, а головним чином і особливо до обряду. Усі ті тисячолітні традиції, усі ті древні і освячені довгими віками, або й самими апостолами та їх безпосередніми учнями, практики, неперевершена релігійна духовість і всі ревниво-побожні надбання Сходу, не то що не находили на Заході зрозуміння, але ставили ще й за привід винищувати все те і розцінювати як відступство від усього законного і єдино-правильного, яким, очевидно, могло бути тільки Римо-католицьке.
Тим то ми в устах поляків і зокрема усієї польської ієрархії були з правила «схизмати», в найкращому разі «уніяти», але ніколи католики! У Римській же Курії були ми: «привернені брати», «З’єднані з Римським Престолом», а звичайно, вже без ніяких конвенансів — просто: «рутени».
Коли сьогодні говориться про «католицький», то вже не фігурально, як бувало колись, а виключається явно українців і Українську Церкву з цього концепту та ще й очевидячки хочеться знівелювати обряд, священну традицію, тисячолітню церковну духовість, повсякчасну нашу самобутність й ідентичність нашої Церкви, а заступити все те своїм «католицьким», тобто у своїй власній і фальшивій інтерпретації — на Римо-католицький.
Чому обряд така важлива справа, а, власне кажучи, справа життя і смерти Церкви?
Уся наша душа пронизана і напоєна наскрізь цим нашим святим обрядом і, прийнявши інший, щонайвище може стати гібридом, ніколи ж уже більше тією повноцінною сама собою, а нормально тільки покидком, що втратив своє рідне коріння, свій рідний ґрунт, свої притаманні властивості і свій природний зліт до висот, до неба і вдосконалювання. Оформлювалась бо наша душа за споконвічними законами спадковости, у нашому випадкові тієї багатющої, автентичної і першоджерельної для всієї Христової Церкви спадковости. Складалось з нашою Церквою (як власне, з Церквою Сходу) так, що свята Літургія, яка є сьогодні нашою власністю, походить у прямій лінії від перших священних творців християнсько-церковної Літургії: від св. Василія, від св. Івана Золотоустого і від св. Григорія Богослова. Всі три Літургії практикуються у нашому обряді, але в більшості віддається першенство тому, хто раз-у-раз прилюдно повторяв: «Те, чого ми сьогодні придержуємося — так ціла Церква думає!».
І всі богослови Вселенської Церкви однозгідні в тому, що щонебудь і колинебудь св. Григорій висловив не можна заперечити, щоб одночасно не заперечити віри взагалі.
Не можна собі ніяк уявити, щоб наша душа могла з тією самою спонтанністю і природністю молитися в якому-небудь іншому обряді, як у своєму рідному, який вона співтворила століттями, надихала своєю українсько-християнською духовістю, озвучувала непорівняльною музикою своєї душі, своїми кантами, кантатами, своїми таки піснями, своїми древніми напівами, своїми молебнями, своєю творчістю, своєю християнською культурою, своїм рідним мистецтвом, своєю красою і величчю.
