Розпочинаючи мову про структуру УГКЦ на теренах Центральної України з її центром у Києві, хочеться пригадати слова із Заповіту Патріарха Йосипа Сліпого, зокрема останнє його бажання: бути похованим у крипті Собору Святої Софії у Києві. Ці слова водночас і пророчі, і історично виправдані, адже йдеться про просту річ, яку нам варто не упускати з очей: християнство Русь прийняла, коли воно було неподіленим і таким маємо його зберегти – неподіленим. Повернення до цього «неподіленого» стану відбувалося неодноразово і то за активної участі саме Київських митрополитів, спершу митрополита Петра на Ліонському соборі (1274), згодом митрополита Ісидора на соборі Флорентійському (1439). Ці спроби повернення до «неподіленого» християнства з різних причин не були успішними, але вони красномовно свідчать про те, що Київська митрополія має в «генах» закладене прагнення бути «неподіленою» Церквою. Врешті, підписання Унії Берестейської (1956) повернуло Церкву України до її початкового стану, стану єдності. На жаль, це не сталося у повній мірі, але тут не варто забувати пророчого аспекту заповіту Патріарха Йосифа…
Офіційна історія Київської Митрополії, об’єднаної з Апостольським Престолом, на землях Центральної та Лівобережної України починається ще з моменту підготовки до підписання Берестейської унії, адже до цього процесу залучили не лише духовних осіб: численні шляхетські родини та інтелігенція заздалегідь були обізнані з наміром руських єпископів увійти в єдність з Апостольським Престолом і підтримували цей намір. Саме тому, логічно, стали основою унійних громад Києва та інших тодішніх воєводств.
Через декілька років після підписання Унії, а саме 1600-го, в юридичне володіння унійного Київського митрополита Михайла Рогози перейшов Софійський собор та Видубицький монастир, а також кілька інших храмів, серед яких і храм Миколи Доброго на Подолі, який сьогодні знову є діючою греко-католицькою парафією. Слід зазначити, що ця передача майна відбулася без спротиву православних містян і духовенства Києва. Попри те, пізніші роки принесли чимало лиха греко-католикам. У лютому 1618 року козаки вбили ігумена Видубицького монастиря Антонія Грековича, а в 1622-ому ті ж козаки разом із православними вірними, підбурені митрополитом Йовом Борецьким, ув’язнили кількох ченців-василіян (отців Олександра Школдицького та Ігнатія Шопоровича, братів Кирила та Гедеона), котрі прибули до Києва, щоб заснувати при соборі святої Софії монастир та утверджувати на цих землях Унію. Ще один погром відбувся в 1625 році (тоді вбили отця Івана Юзефовича). Відтоді діючим унійним осередком в Києві залишився тільки Видубицький монастир та й то ненадовго – до 1634 року, коли православний Київський митрополит Петро Могила не почав активної боротьби за витіснення греко-католиків з міста.
Поза тим нечисленні групи греко-католиків на Київщині та Житомирщині все ж існували далі. Були це переважно представники шляхти. Упродовж Визвольної війни 1648 – 1657 років шанси на подальше існування Унійної Церкви були мізерними, але таки були використані. Вже у середині XVIII століття місто Радомишль на Житомирщині стало резиденцією унійного митрополита Атаназія Шептицького, а загалом на Київщині налічувалося понад 800 парафій. Друга половина того ж XVIII століття стала етапом зміцнення позицій Унійної Церкви на Правобережній Україні.
За статистичними даними 1831 року, в Київській губернії налічувалося 22 унійні церкви (в самому Радомишлі – понад чотири тисячі вірних), в Овруцькому та Виговському деканатах – десять і сім церков відповідно та більш ніж 12 тисяч вірних.
Як уже писав «Патріярхат» (№4(437), 2013, с. 17 – 19), греко-католицька парафія діяла в Києві з 1915 до 1929 року.
Потім було підпілля. Але навіть тоді священики приїздили до столиці, щоби служити по квартирах своїм вірним. В 1991 році у Вишгороді почалося будівництво храму УГКЦ (Собор Вишгородської Богородиці), до якого тепер віряни здійснюють щорічне паломництво. А вже 1992 року в Києві, на Подолі, було офіційно передано греко-католицькій громаді дзвіницю храму Миколи Доброго.
Київська Архиєпархія стала правонаступницею Києво-Вишгородської Екзархії, утвореної 2 квітня 1996 року декретом Верховного Архиєпископа УГКЦ Мирослава-Івана кардинала Любачівського. Її територія на той час була чимала: до складу Екзархії входила 21 область, міста Київ і Севастополь. Згодом, у 2001 році, з її складу виокремили Донецько-Харківський та Одесько-Кримський екзархати, а в 2008-ому створили Луцький екзархат, до якого відійшли Волинська та Рівненська області. Згодом ці екзархати зазнали змін і тепер об’єднані в Київську Митрополію (Донецький, Одеський, Луцький, Харківський та Кримський екзархати).
Десять років тому, 21 серпня 2005-го, було проголошене перенесення осідку глави УГКЦ до Києва.
Сьогодні до Київської Архиєпархії входять п’ять областей: Київська з містом Київ, Чернігівська, Черкаська, Вінницька та Житомирська. Територіально вона поділена на сім протопресвітерств – Київське, Вишгородське, Вінницьке, Білоцерківське, Житомирське, Черкаське і Чернігівське.
Архиєпархія зараз є, мабуть, найбільш динамічною, адже поряд з існуючими парафіями багато громад очікують виділення ділянок під будівництво храмів, інші храми на стадії створення. Діє семінарія.
