«Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову, і мову її солов’їну», – ці слова написав Володимир Сосюра в 1951 році. За цю поезію його звинуватити в націоналізмі та перестали друкувати. А чотири століття перед тим, у 1550 році, в польському місті Каліш у міщанській сім’ї народився Себастіян Кленович, котрому судилося стати митцем і автором поеми «Роксоланія», досить близької за змістом до безсмертного вірша Сосюри.
Важко сказати, як батьки Кленовича опинилися в Польщі і чи мали вони взагалі українське походження, але сам Себастіян вважав себе «кленом в руському лісі» і з юних літ пов’язав своє життя з Україною. В молодості він оселився у Львові, потім викладав у академії в Замості (зараз це територія Польщі, етнічно й історично ці землі належали Русі-Україні, а польськими стали тільки після операції «Вісла» в 1946 році), згодом переселився до Любліна – міста на кордоні етнічних польських та українських земель. Під час повстання польського шляхтича Миколая Зебжидовського повстанці взяли Люблін, позбавили Кленовича усіх прав і зруйнували його будинок. Від голодної смерті Себастіяна врятували єзуїти, взявши поета під свою опіку. В єзуїтському колегіумі Кленович помер у 1608 році. У Львівській галереї мистецтв зберігається картина «Смерть поета Ацерна», намальована в ХІХ столітті Вільгельмом Леопольським. Ацерн – це прізвисько, яке обрав собі Кленович, переклавши слово «клен» латиною. На картині поет лежить в ліжку, обкладений книжками, а поруч сидить священик. Ще один варіант картини можна побачити в Любліні.
Найвідоміший твір Себастіяна Кленовича – латинська поема «Роксоланія», присвячена «найщедрішому та найяснішому сенатові славної львівської громади», де автор красномовно, в кращих традиціях античної поезії, оспівує красу Русі, тобто України.
Так уже повелося, що, називаючи себе русинами, а землю свою Руссю, ми аж ніяк не мали на увазі якийсь зв’язок з північними сусідами, котрих іменували московитами або, на латинський манір, мосхами. Роксоланією називали Північне Причорномор’я античні вчені Страбон та Діофант. У середні віки, коли античністю захоплювались понад міру, цю назву застосовували до України. Досить часто й Кленович, вірний слуга латинських муз, наслідував цю традицію. Поема написана елегійними дистихами в стилі урочистих панегіриків і тихих задушевних буколіків. Тут і милування красою природи, і захоплення величчю міст, і зацікавлене спостерігання народних звичаїв, традицій, і все це чудовими латинськими складами – офіційно-урочистими, ніжноособистими, навіть інтимними.
Поема в нього вийшла відносно недовга, легка і красива. Починається вона зі вступу, в якому автор робить короткий синопсис того, що має намір сказати, а потім переходить до опису краси природи, підкреслюючи, що Русь красою своєю аж ніяк не поступається краєвидам, якими милувались Вергілій і Горацій, Карпати не гірші за Парнас, а долини Галичини і Поділля – за аркадські схили:
Музи, співайте про русів, про випаси їх благодатні
Й села, що щастя знайшли в цій життєдайній землі.
Ниви, багаті дарами Церери, оспівуйте нині
Й землю, що наших іще не обманула надій.
Також про славні ліси розкажіть, геліконські богині,
Блага в краю цім вони щедро дарують усім.
Всюди меди дістають із дуплянок: на дубі верхів’я,
Вкрите жолуддям рясним, знизу, в дуплі, жовтий мед.
Слово скажіть і про руські міста, що під небом арктойським, Де понад ними пливе луком Гелíке своїм. Спершу про Львів, те священнеє місто, про звичаї русів, Потім згадайте гладкі стада худоби без вад. Замки, храми високі, і вежі, що вперлися в небо, Й світлі розкішні доми тут возвеличимо ми. Тож, пієриди священні, подайте поетові силу, Шлях покажіть, вас прошу, в хащах безмежних, глухих. Може, земля арголідська приваблює вас своїм чаром, – Знайте, що чари свої має і наша земля, Чи джерело животворне, відкрите копитом Пегаса, Чи до вподоби вам смак Беллерофонтових вод? Є теж джерела у нас, де вода життєдайна вирує, Єсть і такі, де вона завжди холодна шумить. В русів річок не бракує, що широко в’ються полями, Риби всілякої скрізь водиться вдосталь у них. Може, до вас усміхається мило Парнас лавроносний, Тінь посилаючи вам з вічнозелених вершин. Гори Менальські, богине, повір, є й у нашій країні, З подивом дивиться Русь наша на Альпи свої. Глянь на вершинного Лева: гора височить в піднебессі, Й там, на вершині оцій, замок піднявся увись. Завжди, коли дощові чорні хмари затягують небо Й дощ починає густий лити неначе з відра, Наша гора тії хмари густі грозові розтинає Шпилем своїм, і вода з шумом стікає по ній, Блискавки грізні приймає на себе, і гонить всі хмари, І не боїться громів Зевсових зовсім вона. Саме отут, під горою, богині, ви можете жити, Поки призначений шлях пройдемо ми до кінця. Тут Аполлон-покровитель проміння ясне посилає, Також проводить він сам бажані зміни років. Зими та холод не завжди терзають безжалісно русів, Лютий північний мороз – гість непостійний у них. Зникне лиш сніг – аквілони тікають і еври приходять, Блага тоді золоті руська приносить земля. Тож нехай Фама, гігантів сестра лихослівна, замовкне, Зовсім у нашій землі лютих морозів нема. Каже неправду, що ниви біліють від снігу постійно Й сковані льодом лежать протягом року луги. Бреше вона, що від стужі суворої землі не родять, Що перемерзлі поля плугом не можна зорать. Наші плоди і по ріках бурхливих пливуть аж до моря, І по морях їх везем в різні країни чужі, Навіть далека Германія наш урожай споживає, Всюди його океан возить по хвилях своїх. Скрізь на зелених лугах випасають худобу веселу, М’ясо із наших волів в землях далеких їдять. Тож ці дари не приходять з полів, скутих вічним морозом, Блага такі лиш дає сонцем зігріта земля. Ну ж, поспішайте сюди, Мнемозінині дочки камени, Щоб ви самі вочевидь край наш пізнати змогли. Бачу: вже Кліо злетіла до нас сюди з ясного неба, Разом із нею прибув хор геліконських дівиць. Ось ріка Бистриця котить у руслі своїм тихі хвилі, Гребля спиняє лише їх у глибоких ставках. Так в українських лісах Кленович «селить» грецьких німф та богів, на наших полях дують Борей і Аквілон, Карпати подібні на Альпи, погоду вирішують сузір’я, а всю цю красу оспівують «геліконські дівчата», тобто музи, і при цьому всьому періодично починають славити Христа який усе це створив: Музи вагались, чи спершу співать про ліси, чи про замки, Чи то про руських людей, чи то про звичаї їх? Тут Аполлон припинив суперечки та всякі вагання Й голосом божим тоді так він звернувся до них: «Сестри, без сумніву, спершу ліси нам створив Бог всевладний, Духів у них поселив, щоб берегли ці місця, Міст не було ще тоді, на цих землях ліси виростали, Ще і людей не було, всюди ліси вже росли. Ліс тут з’явився раніше, ніж «Русь», цього краю імення, Ліс уже був, а цей край Руссю назвали пізніш. Потім і люди сюди прибули – це кращі нащадки Батька Яфета, і край цей заселили вони. Зви оце плем’я Яфета, як хочеш: бастарни (це назва колишня), Чи іллірійці, чи теж можеш сарматами звать, Чи то оті гамаксобії, що на возах проживали. Можеш назвати і так, не заперечу тобі, Тільки скажу, що від прадідів Русь свою назву виводить, Русів нащадки усі всюди признали її. Отже, і цих, хоча й інші ще є, нам за прикладом предків, Милий читачу, тепер русами слід називать. Прадіди русів пройшли мимо вод Меотійського моря Й сіли в холоднім краю, там, де лютує Борей. Там же, під Воза сузір’ям, оселі свої заснували, Поруч врожайні поля: кожен отримав наділ. Мурами згодом міста укріпили надійно; закони Й звичаї предків своїх ще й зберігають тепер.
Отже, якщо вірити Аполлону, предки наші походять від скіфів і сарматів. Звісно, з цим важко погодитись, але Кленович не вважає себе істориком. Польська шляхта називала себе нащадками сарматів, то чому руси повинні бути гірші? Автор дає в цій поемі не історичний нарис, а міфологічний – так само, як половина європейських народів виводила своє коріння від троянців.
Як любитель природи, він починає з опису українських лісів, окремо вказує, що росте у них, і згадує «своє» дерево – клен (такий собі натяк на українське походження). Кленовича лісами «водять» сатири, фавни, дріади та інша напівбожественна компанія. Що ж, доба Ренесансу була часом повального захоплення античністю, коли італійські та грецькі краєвиди, храми, туніки і тоги служили ідеалами краси. На деяких костелах XVI – початку XVII століття можна бачити зображення жертовних тварин у вінках. Отже, порівнюючи Русь з краєм грецьких богів і героїв, автор «Роксоланії» просто підкреслював її красу та велич:
Лісу камени бояться, не радо вступають до нього,
Всі невідомі стежки треба розглянути їм.
Саме в цю мить аркадійський божок, і дворогі сатири
Й гамадріади сюди разом усі прибули: Нам показати хотіли по черзі ліси щонайближчі, Де проживає та Русь, що простягається тут. Ходить по лісі віщун незвичайний, за ним ідуть музи, Русине, подив твої в них викликають ліси. Всюди, куди божества лісові та сатири водили, В густозарослих лісах стежку боги віднайшли. Скажемо спершу: ліси неосяжні займає Русь славна, Ген до литовських угідь землі доходять її, Тягнуться пущі густі до московських суворих просторів, Краю немає й кінця руським безмежним лісам. Різні породи дерев у розкішних лісах процвітають, Всякі в них знайдеш плоди й для будівництва усе: Тут і гіллясті дуби, і багаті живицею сосни, Явір, модрина струнка, всюди ростуть ясени, Часто зустрінеш і клена, – легкі топорища із нього, – (Дерево це і мені прізвище миле дало).
«Заселивши» Україну наядами та дріадами, Кленович переходить до руських міст. Головним українським містом він вважає Львів. Що й не дивно, адже в XVI столітті так і було: це багате торговельне місто дійсно стало найбільшим та найвеличнішим із тогочасних. Автор поеми славить і Львів, зокрема Високий Замок, і розточанські гори, і всі християнські нації, які живуть у цьому місті. Цікаво, що, почавши з русів, тобто з українців, поет швидко переходить до опису представників інших народів, які є на Русі. Особливо милується вірменами (мабуть, саме вони здавались йому найбільш екзотичним, незвичним народом на теренах Русі-України):
Передусім із міст руських здобув собі славу велику Львів, скрізь відомий, святий, руського роду краса, Місто спокою мого, я тобі присвятив свою працю! Давньої віри красо, здрастуй, вітаю тебе! Храми прекрасні, відомі у світі, й обитель святая, Замок і мури, вали й вежі – це сила твоя. Гори високі твої сягають до хмар темно-синіх, Також будівель дахи аж до небес піднялись. Трійцю святу отут вельми шанують у храмі прекраснім, В храмах священних твоїх – царські багатства та блиск. В місті осіли вірмени, свої залишивши оселі, Люди кмітливі вони, талановитий народ. Речі церковні сюди привезли та своїх ієреїв, Церкву, як звичай велить, побудували собі. Також і руси живуть тут, населення грецької віри, І за обрядом своїм храми будують святі. Веж височенних шпилі гостроверхі зірок досягають, їхні ж основи в землі бачать пекельну ріку. Там тихоплинні години рахує годинник на вежі, В стуках постійних його зміни у часі звучать. Важіль годинника крутить усі коліщата зубчасті Й точно вимірює він час, що тікає кудись. Вуха ласкає годинник своїм передзвоном подвійним, Всяк раз нагадує нам: часу частинка пройшла, Наче говорить, що втрачений час повернути не можна, Й завжди повчає, що він – річ дорога для усіх.
Якщо Львів був найбільшим та найвеличнішим містом Русі за часів Кленовича, то древній Київ, хоч і перетворився на невелике місто на кордоні, не забув своєї колишньої слави як столиця Русі:
Києве славний, могутня столице князів древньоруських, Безліч ти бачиш іще пам’яток старовини: Скрізь на левадах тут видно каміння зруйнованих мурів, Залишки давніх руїн травами вже поросли. Ти на плечах своїх, Києве, видержав орди татарські, Відсіч не раз ти давав скиту, що луком гордивсь. Часто ще й зараз на мури твої вороги нападають, Нині гасають кругом орди на нивах твоїх. Ниви і сіє, і жне селянин, не лишаючи зброї, Завжди йому сагайдак з стрілами муляє бік. Знайте всі люди, що Київ на Чорній Русі важить стільки, Скільки для всіх християн Рим стародавній колись. Є на Русі в нас чимало чудес, є й у Києві славнім, Ними гордиться й усім радо покаже він їх. Глибоко там під землею побачиш великі печери, Знайдеш гробниці старі, в них древньоруських князів, Теж Лібітіна останки героїв у них зберігає Там, попід шаром найнижчим цих величезних печер. Жодна вже гниль, нам здається, не може їх тіл розложити, Довгі століття вони в трунах під склом вже лежать. Подив великий у всіх викликають підземні печери, Руки якого митця тут їх зробити могли?
Щодо лаврських печер Кленович також має свою думку: вважає, що вони природного походження, а люди лише трохи пристосували їх до своїх потреб. Що ж, одразу видно, що в Києві він не був – знав його лише з оповідей. Себто не бачив, але дуже любив. Розповівши докладно про Київ та Львів, поет згадує й інші, менші українські міста – Кам’янець, Дрогобич, Луцьк:
Про Кам’янець іще скажем. Хто ж оспівати спроможний Славу, сусідо, твою й мури, цю скелю міцну? Хто замовчав би про Бузьк, що його дві ріки омивають, Буг наш прекрасний його, води розливши, обняв. Тут ще згадаємо Белз, що в страшних болотах потопає, Там воєвода сидить, славний на округ увесь. Славиться в русів копальнями солі містечко Дрогобич, Звідси розвозиться сіль всюди по руській землі.
З великим захопленням автор «Роксоланії» розповідає про традиції та звичаї українців, обряди, які вони перейняли від предків, констатуючи той факт, що Католицька Церква була не проти прийняти в своє лоно українців, але це в неї не дуже виходило. В цій ситуації він, будучи католиком, співчуває православним:
Скрізь на Русі зберігають закони та звичаї предків, Руси і далі ідуть шляхом дідів і батьків, Звичаї ті, що зі Сходу взяли, зберігають ретельно І бездоганно, скажу, віру свою бережуть. Проти порядків таких виступає весь світ католицький, Часто засуджує їх, навіть погрожує він, Саме за те, що нащадки, прості й легковірнії руси, Всім заповітам батьків вірні й виконують їх.
Подиву гідні ті довгі пости, що побачиш у русів, Завжди тверезі вони напередодні всіх свят. В русів братами вважають не тільки споріднених кров’ю, З’єднує їх не лише спільність родинних зв’язків. Вірність у дружбі взаємній єднає їх як побратимів, Вірності клятву дають, руки стискають при тім. Щодо розлучень подружжя, то русин є вільна людина, Рідко розходиться той, хто побратимом назвавсь. Кажуть, що спритну крадіжку вони не вважають ганьбою, Вдасться «відкрасти» назад – вчинком прекрасним назвуть. В русів є звичай, щоб душам небіжчиків їжу носити Й ставити їм на гробах різну гарячу їду, Руси отим, які будуть у царстві небесному жити, Ще на землі, на гробах, роблять, хоч пізно, бенкет. Тим я завершую вже свою пісню про звичаї русів, Тут і кінець я зроблю, друже читачу, прощай!
Шкода, що «Роксоланія» не входить до шкільної програми – вона того варта! Це чудове поєднання українського колориту з античним антуражем. Та й приклад самого Себастіяна Кленовича може стати нам у пригоді. Розуміючи всі конфлікти й негаразди в тодішній Роксоланії, він у своїй поемі не робив наголосу на чварах, просто любив Україну – від Сяну до Дону: степову, лісову та гірську, католицьку та православну. І хоча любов його подібна на захоплення туриста новим містом, куди він потрапив, або на любов дослідника до предмета дослідження, від того вона не менш щира і не менш палка. Принаймні, мало хто в ті часи присвятив нам і нашій землі такі красиві та проникливі поетичні рядки.
В статті використано переклад «Роксоланії» Віталія Маслюка
Віктор Заславський, історик, краєзнавець
