Тема стосунків з мусульманами для багатьох християн складна і, наважуся написати, часто пов’язана з болем. Тим пекучим болем, який відчувають при звістках про переслідування одновірців.
Почуття несправедливості, а також низка яскравих образів протистоянь з далекої і недавньої історії є чинниками, що формують сукупний побутовий зашорений образ мусульман як «інших», а для декого, визнаймо, досі «чужих». Інформаційне тло християнсько-мусульманських взаємин, формоване масмедіа, впродовж десятиліть лише закріплювало упередження щодо «них» – тих, що колись намагалися «нас» завоювати, брали в ясир. Тих, чиї одновірці, як подають численні ресурси в інтернеті, розгулюють містами, надягнувши пояси шахідів, а то й викрадають літаки, щоб забрати тисячі життів. Для багатьох «вони» є підозрілими навіть тому, що селяться в окремих кварталах, а не розчиняються в «нас».
Через те, що вірні ісламу в Україні є значною меншістю і проживають здебільшого в окремих регіонах, особливо в Криму, знайомство основної маси наших громадян з мусульманами обмежувалося теленовинами, кінофільмами і контактами з продавцями родзинок-кураги-спецій на ринках або чебуреків на вокзалах. От і все: «вони» – як чергова екзотика і потенційна небезпека. Не здивуюся, що хтось міг, дивлячись на тих змучених торговців, подумати: то от вони які – мусульмани. Так ми й жили роками в оболонці зручних стереотипів і спрощень.
Загалом стереотип – вагомий аргумент, що визначає пріоритети діяльності багатьох людей. Він, будучи системою економії ресурсів в процесі оцінювання моделей середовища, не тільки дозволяє берегти енергію. Це ще й потужний гальмівний фактор у розвитку суспільства, особливо якщо він стосується співгромадян. Щоб подолати подібні упередження, потрібен струс надзвичайної сили. В Україні він, як видається, стався: ми втратили Крим, стали свідками окупації частини Луганської та Донецької областей, але отримали вибух українського патріотизму від татар-мусульман і численних біженців-мусульман.
«Згідно з результатами соціологічних досліджень, на заході України тими, кого «не люблять», були кримські татари, араби, євреї і темношкірі; на сході – араби, євреї і жителі Західної Європи… Те, що Президент України на цей Новий рік вітав ще й кримськотатарською мовою, це добре. Але на ставлення одних людей до других це не впливає… Щодо стереотипів у кримських татар, то вони, можливо, й були, але радше позитивні. Адже більшість татар-біженців поїхали до Західної України, а не в Херсонську область, де багато їхніх одновірців – турків-месхетинців, Центральну чи Північну Україну. Звісно, треба враховувати ще й той момент, що біженці прагнули поселитися якнайдалі від Росії. Думаю, негативні стереотипи будуть випрацьовуватися зараз. Бо коли буря емоцій вщухне, а кримський татарин оселиться поряд із місцевим жителем і, візьмемо максимально неполіткоректний вислів, «різатиме барана на Курбан-байрам», то місцевий швидко повернеться до своїх стереотипів», – вважає релігієзнавець, кандидат філософських наук Денис Брильов.
Експерт визнає, що з огляду на події останнього періоду в сфері мусульмансько-християнського діалогу в Україні можуть бути зміни. Адже мусульмани активно вийшли на загальноукраїнський інформаційний рівень.
«Але я скептик щодо того, що 10 000 лайків і 4000 поширень у соцмережі можна конвертувати в повсякденне ставлення пересічного громадянина», – веде далі Денис Брильов.
Оптимістичніше на перспективи кращого взаєморозуміння між християнами та мусульманами уже з 2014 року дивиться муфтій Духовного управління мусульман України «Умма» Саїд Ісмагілов.
«Великий поштовх до того, щоб українці відкрили для себе мусульманську спільноту нашої країни, дала Революція Гідності і наступні трагічні події в Криму та в Донбасі. Мусульманська спільнота країни не торгувала Батьківщиною. Вона встала спершу на захист гідності та свободи, своїх прав, а починаючи з березня – і на захист України. Я вважаю, саме в ці трагічні часи почали формуватися не декларативні, а справжні мусульмансько-християнські взаємини», – каже муфтій.
З його слів, навіть події на зразок тих, що розгорнулися довкола французького журналу Charlie Hebdo, не повинні сильно відбиватися на християнсько-мусульманському діалозі в нашій державі.
«У нас стосунки між мусульманами та християнами дуже відрізняються не лише від французьких реалій, але й від становища майже в усіх країнах Західної Європи. Мусульмани України, по-перше, не є мігрантами і давно інтегровані в українське суспільство. По-друге, в Україні немає таких радикальних угруповань, здатних до схожих тяжких злочинів. У нас, навпаки, всі об’єдналися задля захисту Батьківщини від агресора та зовнішнього ворога, що прагне знищити нашу спільну країну. І на цьому ґрунті згуртувались і мусульмани, і християни», – запевняє фахівець із шаріатських питань.
Понад те, тепер на сході воюють як місцеві мусульмани у лавах Збройних сил України, так і мусульмани-іноземці. Багатьох вразили кадри з якимись бабусями в Донбасі, які хрестять-благословляють кадировців з Чечні, більшість з яких – мусульмани. Багатьох вразила і загибель за Україну чеченського бригадного генерала Іси Мунаєва, командира Міжнародного миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва. Його побратими досі борються, бо, на переконання багатьох, без вільної України ніколи не буде вільної Чечні. Тут, як видається, зайве пояснювати, що конкретно-історичні події та обставини в Україні руйнують численні шаблони християнської «більшості» щодо мусульман.
«Насправді релігійних конфліктів між християнами і мусульманами у нас дуже мало. Ті, що трапляються, як правило, ресурсні. Якщо послухати наших націоналістів, то можна почути, що «ці емігранти заберуть нашу роботу». Справді, часто емігранти з мусульманських країн мають менше поганих звичок, аніж місцеві, вимагають меншу платню, а тому є конкурентнішими на ринку праці. Щоб легітимізувати свою позицію у цьому конфлікті, певні сили ховаються за благородними гаслами віри, релігії тощо», – аналізує актуальний стан речей Денис Брильов.
На переконання філософа, ключовим завданням для підтримання діалогу є відійти від загальних суджень.
«Для діалогу дуже важливо зрозуміти, що для кожного означає те чи інше поняття. Ми всі зараз мовби повторюємо одні й ті ж речі. Але водночас помиляємося, коли думаємо, що інші бачать їх так само, як ми. От є проблема Криму. Він, м’яко кажучи, був покинутий. Він був просто предметом «дерибану». Не було виховання того, що хоча, наприклад, ви росіяни, але й українці водночас, – тлумачить фахівець. – Промовистими були призначення керівників автономії, які представляли татар як людей, що тільки й прагнуть захоплювати землі. А вже через рік татари стали для українців патріотами… У нас усюди, де тільки можна, є подвійне дно. Ми в суспільному діалозі не знаємо, хто чого насправді хоче. І на моїй рідній Донеччині люди абсолютно нормально ставилися до київської влади, Росія їм була абсолютно байдужа. Але після хвилі розмов, що он там – терористи, а основна маса тих, що залишилися, – «болото», ситуація змінюється».
Відповідаючи на питання про те, чи власне релігійні відмінності є визначальними перешкодами для співпраці, Денис Брильов застерігає, що в цій сфері досі сильно даються взнаки наслідки радянізації ісламу та християнства. Дослідник має на увазі, що релігія для багатьох людей перейшла зі сфери віри у сферу традиції, що національне в них домінує і швидко підкоряє релігійне. Сильною в Україні є небезпека примітивізації бачення світу внаслідок військових дій.
«Релігійні відмінності, звичайно, важливі. Проте, як і раніше, люди мають справу не так із релігійними догмами, як з їх інтерпретаціями, – дає відповідь на це ж питання публіцист, правозахисник та віце-ректор Українського католицького університету у Львові Мирослав Маринович. – На цих «розломах» і танцює бісеня непорозумінь. Натомість якби адепти монотеїстичних релігій хоч раз вдумалися в те, у що вони начебто вірять, а саме: що Бог – один, то це радикально змирило б людей з наявністю відмінних (часом навіть суттєво інших) уявлень про цього Бога».
Визначальним для діалогу, акцентує Мирослав Маринович, є те, як ставляться представники обох (і всіх) релігій до проблеми істини.
«Якщо вони переконані, що абсолютна істина «в них у кишені» і їхня справа лише навертати в цю «кишенькову» істину інших, тоді, власне, діалогу нема і не буде, – каже він. – Якщо ж, навпаки, ми всі почуватимемося паломниками на важкій дорозі пізнання Істини, якщо смиренно усвідомлюватимемо обмеженість людини пізнати Божу Істину в усій її повноті, то наші відмінні досвіди будуть взаємно цікавими й помічними. При цьому кожен має право бути переконаним, що саме його віра є правильною, інакше ми поринули б у безоглядний релятивізм».
Денис Брильов тут застерігає, що мусульманам дуже і дуже часто відмовляють у тому, що вони можуть мати іншу мотивацію, окрім релігійної.
«Якщо мусульмани виступають проти карикатур, це одразу трактують через релігію. Але ж коли, приміром, європеєць, який ніколи не демонстрував свою приналежність до ісламу, вбиває людину, то ніхто не пояснює його дії приналежністю до певної конфесії, – говорить філософ. – Коли мусульмани протестують, це не означає, що вони проти карикатур. Вони – проти подвійних стандартів. Зрештою, карикатура на Ісуса і Мухаммада для мусульман однаково образлива. Один мій знайомий так і сказав: «Я не хочу бути професійним мусульманином». Тож якщо ми не будемо використовувати подвійні стандарти, то зрозуміємо, що мотивації людей незмірно багатші».
Діалог і співпраця між християнами й мусульманами в Україні можливі передусім на індивідуальному й інституційному рівнях, що доводить дійсність, зазначає Денис Брильов.
«Незважаючи на догматичні розбіжності, є певні речі, які неприйнятні для будь-якої релігійної людини або такої, яка вважає себе релігійною. Це те, що християни і мусульмани розглядають як спільне зло: проституція, аборти, корупція… Поки у сфері співпраці не постають питання місіонерства, питань не виникає, – каже він. – В Україні місіонерство ще не є проблемою, але її можна простежити на прикладі Росії. Маю на увазі роботу з емігрантами із Середньої Азії, якою впритул почала займатися РПЦ. Мусульмани розглядають активність РПЦ як спробу провести місіонерську роботу з мусульманами. І це болісна точка. Враховуючи світові тенденції до посилення міграційних процесів, подібна проблема може спіткати й нас».
У будь-якому випадку не варто плутати релігію і тих, що хочуть заробити на ній. Зокрема, приписуючи ісламу якусь особливу агресивність.
«Це від самого початку помилкове формулювання. У відносних чи абсолютних цифрах, але більшість загиблих і зниклих у конфліктах на Близькому та Середньому Сході – мусульмани, – аргументує Денис Брильов. – Саме мусульмани, які стояли на інших позиціях, аніж ті, що їх переслідують. Треба розуміти, що гинуть не лише християни та юдеї, якщо ми вже говоримо цією мовою. Ті, що знищують християн і мусульман, стоять на радикальних позиціях. Отож, зло – це не мусульмани чи християни, а люди, які нетерпимі.
Історія показує, що часто за правителів-мусульман перші особи держави були християнами».
У Північній Африці навіть були періоди, коли за правителів-мусульман християнських храмів будували більше, аніж мечетей, пояснює він.
«Якби, люди, які говорять про нездатність мусульман до діалогу, були праві, то до початку ХХ століття на Близькому Сході не залишилося б жодної християнської громади. Зрештою, хто є хранителем ключів від Храму Гробу Господнього? Мусульманин. Системні проблеми почалися в ХХ столітті через те, що західні держави проводили в цьому регіоні кордони як бажали. Ще додалися етноконфесійні конфлікти у регіоні з появою Держави Ізраїль, – уточнює релігієзнавець. – От у нас, в Україні, нема суто релігійних конфліктів, хоча є намагання зробити наявний конфлікт таким. І тут скажу, що нарешті нам стала зрозумілою позиція жителів Близького Сходу. Нам теж кажуть, що там – суто релігійний конфлікт. Ми на собі переконалися, що таке подвійні стандарти Заходу».
Мирослав Маринович же нагадує, що були часи, коли християни також демонстрували значну нетолерантність.
«Така риса поведінки властива (або була властива) всім без винятку релігіям, тобто це не є виключно мусульманською характеристикою. Був час, коли християнство було більш ексклюзивне, ніж іслам. Або інший приклад: як правило, протестантські громади ревно обстоюють принцип релігійної свободи, проте в деяких африканських країнах, де вони є панівною більшістю, в певний час проявився феномен релігійної нетерпимості щодо конкурентів, – каже він. – Цікаві спостереження можна зробити, скажімо, і щодо міри релігійних упереджень греко-католиків у Галичині, де вони в більшості, і, до прикладу, в Одесі чи на сході, де вони в меншості».
Тому проблема радше в тому, якою мірою релігійні люди приймають чи не приймають реалії модерності, ніж у тому, до якої релігії вони належать, зазначає Мирослав Маринович.
«Зрозуміло, будуть охочі використати мусульманське питання в Україні. Поспекулювати на релігійних цінностях завжди знайдеться охочий. А тому повинна реагувати держава, яка має делеговане право на насильство», – підсумовує Денис Брильов.
Володимир Мороз, релігієзнавець, журналіст
У яких сферах можлива співпраця мусульман і християн в сучасному світі і як вона виражається?
Муфтій Саїд Ісмагілов: «Вважаю, що співпраця можлива в трьох напрямках. Морально-етичне вчення між двома світовими релігіями дуже схоже. Тому першим напрямом може бути проповідування та захист таких чеснот, як чесність, справедливість, патріотизм, порядність, вірність шлюбу, засудження корупції тощо. А також спільне пропагування здорового способу життя, засудження наркоманії, алкоголізму, проституції. Другим напрямом може бути соціальне служіння, що вже розвивається. Коли обидві релігії будуть об’єднувати свої сили для допомоги біженцям, пораненим, нашим військовим, сиротам, постраждалим у війні та через окупацію. Як у християнстві, так і в ісламі соціальне служіння є невід’ємним обов’язком вірних. Третім напрямом співробітництва може бути те, що вже сталося на Майдані. Тобто спільний захист прав і свобод громадян. Неможливо забути, як церковні єрархи спільно не раз прагнули донести до влади, що чинити насильство над народом – це гріх і злочин. Церкви та релігійні об’єднання мають великий авторитет і підтримку громадян в Україні, і в складні часи саме голос релігій може звучати і як голос совісті, і як голос примирення».
Що заважає бажаному рівню діалогу мусульман і християн в Україні?
Муфтій Саїд Ісмагілов: «Можна сказати, що раніше діалог був не на часі. Усі 23 роки кожна релігія переймалась своїми справами та відроджувала своє релігійне життя після часів войовничого атеїзму, «придивлялась» одна до одної. Майдан і війна прискорили зближення всього українського суспільства й актуалізували потрібність міжрелігійного діалогу. Тому зараз він актуальний як ніколи. І доречний. Потрібно починати діалог та спільні проекти на користь українського суспільства».
У яких сферах можлива співпраця мусульман і християн в сучасному світі і як вона виражається?
Мирослав Маринович: «Як на мене, в кожній релігії є сьогодні проблеми з інтерпретацією глибинних засад віри. Їхні давні та, здавалося б, вічні інтерпретації зазнають тепер щораз більшої корекції. Від цього страждають етичні системи, які мають релігійне підґрунтя. Так, у ісламі гостро стоїть проблема узгодженості мусульманського тероризму із засадами цієї віри. В юдаїзмі «повисла» пророцька модель Стражденного Слуги, який без спротиву, ніби ягня, дає себе заколоти. У християнстві також є свої фундаменталістські течії, які суттєво віддалилися від Нагірної проповіді Христа. Тому перед усіма релігіями стоїть нагальна потреба уточнити, а може, й узгіднити, свої етичні системи. В Україні – те саме. Цього року відзначаємо 1000-ліття жертви Бориса і Гліба – наших перших давньокиївських святих. Як у наших очах виглядає їхня жертва (що ідентична жертві Стражденного Слуги) на тлі нинішньої війни з Росією? Чи не сприймаємо ми Нагірну проповідь Христа як максималістську програму, яка так і залишиться гарною утопією? Нинішній світ стоїть на порозі руїни, і серйозність цієї кризи змушує його відкидати «утопії» та діяти «реалістично». Проте, видається, саме цей «тверезий реалізм» і штовхає всіх у бік прірви. І було б цікаво порівняти, як осмислюють це сповзання в прірву українські християни та мусульмани».
Що заважає бажаному рівню діалогу мусульман і християн в Україні?
Мирослав Маринович: «На перешкоді християнсько-мусульманському діалогові в Україні стоять передусім стереотипи, нав’язані нам ззовні. Скажімо, в усьому світі відносини між двома релігіями переживають певну напруженість, і на цьому тлі цілковито недооцінюється український досвід співпраці. Адже яким дивовижним, воістину Божим змістом сповнений жест мусульман під час окупації Криму, які запропонували православним Київського Патріархату в разі переслідувань з боку окупаційного російського режиму молитися в мечетях – і публічна згода на це, висловлена архиєпископом Євстратієм Зорею! Та ми можемо всьому світові дати фору, якщо цінуватимемо те, що маємо, і не надто оглядатимемося на те, що робиться нині в світі»
