Величезну частину життя українців цього року було «вкрадено» через повномасштабну війну, яку почала росія. Нас накрила лавина важких досвідів та пережиттів. Багато того, що було основою нормального ритму життя, перевернулося або зникло. Зокрема, питання віри потрапило під удар та переосмислення. Віруючі постали перед складним тестом, а невіруючі відкрили для себе нові горизонти буття. Прикметно, що саме в цей непростий час у видавництві «Свічадо» вийшло дві книжки відомих сучасних богословів: чеха Томаша Галіка, священника, професора філософського факультету Карлового університету, пароха празької Академічної парафії, та німця Ансельма Ґрюна, монаха-бенедиктинця, доктора богослов’я, автора понад 300 книг.
Отже, перша книжка, авторства професора Галіка – «Час порожніх храмів» – є збірником проповідей та роздумів на неділі та свята Великого посту і пасхального часу до П’ятидесятниці. Цю книгу автор записував з проповідей, які промовляв у порожньому храмі в часі пандемії у 2020 році. Основне запитання автора: що для християн означає період пандемії та закриті храми в світі.
Наступна книжка – «Життя без Бога» – складається зі статей Ґрюна та Галіка, які торкаються теми атеїзму і віри. Автори досліджують феномен атеїзму і намагаються довести, що діалог між віруючим та невіруючим необхідний. В певних своїх роздумах вони доходять до парадоксальної думки, що деякі атеїсти ближчі до Бога, аніж ті вірні, котрі не намагаються критично осмислювати власну віру.
У своїй рецензії пропоную огляд найцікавіших, на мою думку, моментів обох книг, які можуть стати для багатьох читачів доброю спонукою до переосмислення своєї віри чи невіри.
Не «безбожність, матеріалізм, споживацтво та лібералізм»
У книзі Галіка «Час порожніх храмів» читач проходить частину літургійного року, яка розпочинається у Попільну середу, а завершується у день П’ятидесятниці. Автор не лише аналізує біблійні тексти, які використовують під час богослужіння у відповідні дні. Він також інтерпретує сучасні події, ба більше, намагається переосмислити історію Церкви, не падаючи в апокаліптичні волання та не задовольняючись простими рішеннями. Галік намагається побачити час пандемії як частину Історії Спасіння, як своєрідний тест на дорослішання від Господа для всього світу. Та не всі сучасні християни знайшли дешифратор, щоби прочитати це послання.
У вступі автор нагадує про три важливі стовпи сучасного християнства: довготривалі курси основ віри, постійне поглиблення особистого духовного життя і поєднання споглядання та дії.
Варто звернути увагу на питання пандемії та літургійного життя, яке автор аналізує. Бо в українському середовищі відбулася дискусія щодо онлайн-Євхаристії. Автор представляє практику власної парафії, на якій не було трансляції Служби Божої. І основний аргумент: «для реальної присутности Христа в Євхаристії необхідною є реальна присутність вірних навколо Господньої трапези». На думку Галіка, реальність Євхаристії як бенкету не можна підмінити спогляданням бенкету. І для нього «вимушений піст від Євхаристії» стався «рідкісним проявом Божої педагогіки». Тому в книзі розвинута ідея присутньої відсутності Бога. Час ковіду автор називає «нагодою заглибитися й поставити собі принципові запитання». Для Галіка всі ці події є знаками для «внутрішньої реформи, радикального навернення до Євангелія».
Автор «Часу порожніх храмів» намагається сміливо і критично аналізувати ситуацію в Церкві та суспільстві, не розділяючи їх. І в його словах присутня логіка, коли він стверджує, що «ситуація Католицької Церкви в сучасному світі дуже нагадує період безпосередньо перед Реформацією, перед розколом західного християнства». Дивлячись на активну фазу війни, яку веде росія проти України, видається, що Галік має рацію щодо необхідності реформи в Католицькій Церкві, бо її керівництво не здатне на адекватну відповідь на виклики, які перед ним поставило зло.
Галік як священник і католицький богослов аналізує стан своєї країни і говорить про зменшення кількості вірних у храмах. Проте без надмірної емоційності вказує, що причинами цього є не «безбожність, матеріалізм, споживацтво та лібералізм», а «нездатність більшої частини єрархії та духовенства зрозуміти сучасну культуру та суспільство…» . Щодо спроб повернення в «домодерну побожність» або бажання «проводити літургійні святкування в стилі бароко», то вони, на жаль, «породжують, у кращому разі, фольклорні видовища для туристів, однак частіше – прикрий конфуз». А тому автор називає єдиний шлях виходу з кризи: той, про який говорив Бенедикт XVI – «освіта та інтелектуальний діалог з агностичним суспільством». В контексті української ситуації вартим уваги є зауваження про важливість «категоріального душпастирства», а саме «служіння капеланів у лікарнях, в армії, у в’язницях та університетах: вони там мають бути не як класичні місіонери, і не задля « овець зі свого стада » , а для всіх». Щодо аналізу чеського суспільства автор стверджує, що воно не є атеїстичним, але ці люди «апатеїсти», тобто «байдужі до релігії такої, як вони її собі уявляють або з якою коли-небудь зустрілися». Проте найгірше, що вони ставлять багато запитань і «не знаходять відповідей у Церкві – а сьогодні вже навіть їх від неї не очікують». Чи не присутня вже ця ситуація в Україні, чи ми здатні зріло відповісти на цей виклик? Цілком щиро Галік визнає, що побоювався того, що проповідники «зловживатимуть трагедією пандемії та негайно почнуть видавати її за кару Божу, котра врешті втілює їхні сценарії жахів, які насправді є плодом їхньої депресії та відчаю». Причиною таких апокаліптичних сценаріїв автор вважає спокусу «замінити Бога любови, віри та надії мстивим старцем, котрий з потойбіччя переслідує своїх дітей жорстокими карами… Такі проповіді – це гріх зловживання Божим ім’ям». Водночас Галік критикує дії священників, які з Євхаристією в монстранціях або реліквіями їздили у квартали, де живуть невіруючі, щоби вигнати «демона хвороби». І робили це, наслідуючи «російських православних попів, які для цього використовували «кукурузник», і театрально демонстрували регрес від християнства до архаїчного світу магії, не здатні відрізнити акт віри від блюзнірського маніпулювання священним». Уміння аналізувати релігійні та псевдорелігійні феномени і називати їх на ім’я можна назвати сильними сторонами цієї книги. Автор намагається зрозуміти, що буде далі, і говорить у книзі про «світ після коронавірусу», який, на його думку, буде «складнішим, ніж до цієї глобальної події». Цікаво, що наріжним каменем свого богословствування автор називає «ідею resurrectio continua («безперервне воскресіння») – продовження перемоги Ісуса над смертю, над страхом і провиною». Галік у проповідях мислить згідно з літургійними читаннями, які прочитує крізь призму пандемії та актуальних викликів. Наприклад, Попільну середу пояснює не лише через біблійну розповідь сотворення (Бут 1-3), а й використовує філософську парадигму Гайдеґґера та ідеї Юнґа про «життєве дозрівання як сходження від нашого «еґо» до «глибокого Я»». Оце великопісне заглиблення в себе для автора означає «позбутися ілюзій», бо «гординя засліплює й дурить голову», а «смирення відкриває очі й допомагає побачити правду».
«Здорова віра проганяє страх»
На всіх сторінках своєї книги, окрім вищезгаданого аналізу біблійних та літургійних текстів, Галік ставить практичні запитання, як проповідувати під час коронавірусу, і намагається накреслити напрям, який, на його думку, має: «застерегти від паніки та розгублености: здорова віра проганяє страх і створює простір для раціональних, спокійних та відповідальних дій». У наступних розділах автор поглиблює тему закритих храмів, проте дивиться на них через призму біблійних текстів, а точніше пророчих. І бачить у цій ситуації попереджувальний знак: «якщо наша Церква й наша релігійність не зазнають реформ, навернення, поглиблення, то багато храмів незабаром будуть порожніми та закритими назавжди». Навіть чесноту віри Галік переосмислює через новий досвід, кажучи: «віра – це ліки від паніки та страху; страх ще гірша заразна хвороба нашого світу, ніж усі вірусні інфекції разом узяті. Здорова віра – спільник здорового глузду…». Аналізуючи зустріч Христа із самарянкою, автор порушує через епізод зустрічі досить складні питання: ставлення до жінок, меншин, розлучених і вдруге одружених. Йому вдається залишатися в християнській парадигмі розуміння гідності особи, але водночас він говорить про те, що «не можна ігнорувати відкриттів суспільних і природничих наук […] не можна чіплятись за античну, середньовічну, аісторичну концепцію «незмінної природи людини». Відтак Галік бере на себе сміливість стверджувати, що «нинішній спротив щодо гендерних теорій – який не в змозі відрізнити їх важливе справжнє ядро від екстремальних ідеологічних інтерпретацій […] через десять років, очевидно, ми будемо розглядати в Церкві з таким самим соромом, з яким сьогодні читаємо папські документи XIX століття, що засуджують свободу преси, совісти, релігії…».
Також автор намагається зрозуміти пандемію в ширшому значенні: у контексті того, що вона означає для всього світу. Тому характеризує її як «стрес-тест і для вільного світу… Зараз ми проходимо перевірку нашої людської та громадянської зрілости». Крім довготривалих економічних і соціальних наслідків, пандемія матиме й духовні. І автор вважає, що людство має «стримати шалений ритм життя й у споглядальних роздумах шукати іншої, глибшої відповіді», а «криза релігії та потрясіння релігійних інституцій можуть стати зоряною годиною для віри, яка потім знайде власне культурне та релігійне вираження». У своїй книзі богослов вміло поєднує тексти апостола Павла та Ніцше, а потім переходить до пророка Єзекиїла і завершує всі ці роздуми запитанням: як знайти Бога, який змінився до невпізнання, досвідчивши смерть? У контексті Квітної неділі автор роздумує про недоліки душпастирської практики сучасної Церкви, яка полягає у тому, що «побожне оточення намагається втиснути молодь у дитячі черевики віри, з яких вони вже виросли». Також криза віри має своє завдання: очистити віру від наївності, а певні типи побожності мають трансформуватися, тобто «перерости в зрілу форму». У проповіді на Великдень Галік повторює відому істину: «ми, віруючі, не маємо монополії на Христа. Світ шукачів не чекає на класичну традиційну місію [ … ] ми повинні радикально розширити власні ментальні рамки шляхом чесного та уважного діалогу з іншими», а також «ми потребуємо навернення. Навернення від статичного «буття християнами» до динамічного «ставання християнами». У четверту великодню неділю автор щиро говорить про покликання до священства та монашества і запитує: «чому, незважаючи на всі щиросердні молитви, семінарії та новіціяти постійно порожніють?» І веде далі, що «нам треба серйозно сприйняти слова Ісуса про те, що Він відламує сухі гілки, які не дають плодів […] можливо, ця криза покликань є частиною очищення». У завершальній проповіді на свято Зіслання Святого Духа автор роздумує про християнство і припускає, що «у християнстві щось має померти, перш ніж воно зможе воскреснути з мертвих у новій, зміненій формі». Ця нова форма народжується вже сьогодні на наших очах. Галік бачить П’ятидесятницю як свято, що ставить запитання про те, яким є наше християнство нині. Йому йдеться «про вдумливу віру, відкриту, втілену в культурі нашого суспільства, осмислену в діалозі з філософією, наукою та мистецтвом». Загалом у цій книзі читач побачить багато цікавих та глибоких роздумів, які допоможуть розпізнати власні хибні уявлення про Бога і християнство, підштовхнути до їх переосмислення та зміни і водночас націлити на пошук непростих відповідей. Проте зауважу, що книга ця не надається до швидкого читання. У ній автор часто відсилає читача до біблійних текстів, які потрібно перечитати, заглибитися в них, щоби краще зрозуміти розвиток певної тематики. Тому ця книга є запрошенням у подорож, а водночас до іспиту власної совісті на духовну зрілість.
«А в якого саме Бога ти не віриш?»
Книгу статей Ґрюна і Галіка «Життя без Бога» добре характеризує редактор Вінфрід Нонгоф, кажучи, що в ній «вміщено також досвід ніжної, дбайливо висловленої краси віри». Кожна стаття в цьому виданні аналізує парадокс віри та невіри з різних боків. Перша стаття авторства Галіка називається промовисто – «Пролог. Померлий Бог. Промова божевільного» і починається ніцшеанським текстом. Основне питання, яке озвучує автор: «куди подівся Бог?» У відповідь він цитує того ж автора, що «Бог помер». Далі Галік розвиває ідею, що безумець намагається насправді спровокувати атеїстів, зруйнувати «їхній безпроблемний і непроблематизований тотальний атеїзм». Тобто, на думку автора, «божевільний [ … ] приносить зі собою діагноз атеїзму. Він показує його трагічну сторону та його сумні наслідки». Водночас Галік ставить важливе питання всім невіруючим: «а в якого саме Бога ти не віриш»? і вважає, мабуть, справедливо, «якщо Ніцше – критик християнства, то ця критика може бути для самих християн корисною». Наступна стаття належить Ґрюну і називається «Душа знайома з атеїзмом». В ній автор описує власний релігійний досвід. Він був дитиною, що виросла у релігійній сім’ї, проте сумніви щодо існування Бога торкнулись і його. І таким місцем став монастир, а також заняття психологією. Автор не боїться вербалізувати власний сумнів: «чи не є все це просто уявою? Чи не вигадав я собі Бога?…» Він звертається до досвіду Паскаля, його припущення щодо існування Бога. Також роздумує про атеїзм, який йому доводилося зустрічати. Цікаво, що Ґрюн застерігає людей, які говорять про Бога, від того, аби «привласнити Бога», тому наше завдання «ставити запитання: а ким насправді є цей Бог?» Автор не лише говорить про виклики, але й пропонує певні кроки для порозуміння. І одна з пропозицій щодо атеїзму серед молоді – це «особисте засвідчення того, що для мене означає Бог». Водночас він розуміє, що «суто інтелектуальні аргументи тут не допоможуть». І варто пам’ятати те, що «про Бога неможливо говорити суто теоретично, тут потрібна небайдужість». Наступна стаття Галіка називається «Обійняти атеїзм». У ній запропонована контраверсійна ідея, що «існування атеїзму та атеїстів може привести деяких людей до роздумів про Бога і врешті до порога віри». Шлях віри автора проходив через буддизм, після розчарування в якому він відкрив для себе Ґерберта Кіта Честертона, Клайва Стейплза Льюїса, Джона Генрі Ньюмена, які представили «християнство як релігію парадоксу». І аж тоді Галік зацікавився Біблією, а якщо конкретніше – псалмами. Що важливо, він визнає, що «віра та сумнів з часом подружилися» і між ними триває діалог. Для кращого розуміння християнської віри, і водночас закликаючи до її поглиблення, Галік згадує про відомих богословів (Карла Ранера, Йозефа Ратцінґера, Ганса Кюнґа, Іва Конґара, Романо Гвардіні, П’єра Теяра де Шардена) та філософів (Габріеля Марселя, Мартіна Бубера, Еммануеля Левінаса, Блеза Паскаля, Серена К’єркегора), які вплинули на його формування, додаючи до списку психологів: Карла Густава Юнґа і Віктора Франкла. І на наступній сторінці одразу додає, що «критичні запитання й сумніви не раз виникали на шляху моєї віри. [ … ] а дещо з того, що я вважав для себе вирішеним, знову поринає у темряву». Важливо, що автор аналізує стан Чехії в 1990-ті роки, виклики, які стояли перед Церквою, переосмислює те, що ставалося, і розуміє, що певні виклики вдалося подолати, а певні перетворилися на тривалі конфлікти. І всі ці події автор осмислює через пасхальну драму, що містить і темряву Страсної п’ятниці, і зойк полишеності.
Діалог із атеїстами та пошук Бога
Наступна стаття, теж Галіка, «З гіпотезою Бога чи без неї» досліджує, окрім питання атеїзму, феномен апатеїзму, тобто байдужості. Автор розпочинає аналіз на прикладі Чехії, в якій назвати себе атеїстом означає сказати «я нормальний». Богослов, який пережив часи комуністичного режиму, ставить діагноз комуністичній шкільній освіті, «що замість ґрунтовного знання у галузі релігії пропонувала лише ідеологічні лозунги», наслідки чого бачимо донині. Цікаво, що деякі аналогічні феномени щодо віри та духовності можна бачити і в Україні: наприклад, «в колективному несвідомому міцно вкоренилося багато світоглядних стереотипів, і вони успішно пережили крах комуністичного правління». На наступних сторінках Галік аналізує феномен агностицизму в Європі, переосмислює досвід своєї сім’ї, а також настрої після Другого Ватиканського Собору, коли були вимоги до Папи Римського: «скасування безшлюбності, демократизація Церкви, введення до літургії народної мови та реабілітація Яна Гуса». Проте все це було відхилене, що спричинило відхід вірних та священників, ба навіть створення Чехословацької гуситської церкви. Далі автор цитує промову Бенедикта XVI , який обґрунтовує думку, що «сучасна світська культура не стане толерантнішою та розумнішою, якщо відкине віру як законного партнера для діалогу, а, навпаки, стане вразливішою».
У своїй статті «Поміж релігійною нечутливістю й духовними пошуками – мандрівний образ атеїзму» Ґрюн аналізує різні виміри атеїзму: починає від тих, що байдужі до питань про Бога, говорить про атеїстів у пошуку і завершує представлення войовничими, які обвинувачують віруючих у інфантилізмі. На наступних сторінках розглядає ідеї щодо походження атеїзму, його виміри, беручи за основу праці таких відомих богословів, як Карл Ранер і Бернгард Вельте.
Далі Галік у статті «Невіруючий у мені – мій друг» роздумує про парадокс віри та надії. Цікавим є спостереження автора щодо апостола Петра та його собору в Римі. Він пригадує, що в головній базиліці Католицької Церкви зроблений золотий напис: «ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву» (Мт 16, 18). Проте Галік признається, що даремно шукав продовження, яке присутнє в цьому уривку від Матвія: «Геть, сатано, від мене! Ти мені спокуса, бо думаєш не про Боже, а про людське» (Мт 16, 23). І додає: «для багатьох наступників апостола Петра в історії Церкви ці слова могли би стати хорошим застереженням». В світлі українських подій здається, що багато християн пам’ятають лише першу частину слів, сказаних Христом, і зовсім забувають про другу.
У наступних статтях Ґрюн і Галік намагаються переосмислити питання пошуку Бога і те, які чинники впливають на людину, щоби вона почала шукати божественне. Справді оригінальним можна вважати останній розділ книги, написаний у формі діалогу, в якому Нонгофф ставить запитання, а автори відповідають на них. Справжня мета такого літературного прийому – зробити читача учасником цього діалогу і дати йому слово.
Підсумкові думки
Коротко про те, чому кожна зі згаданих книг варта уваги.
«Час порожніх храмів» Галіка – це запрошення до переосмислення часу пандемії та її наслідків. Автор ставить питання щодо храмів, які порожніють, як заклик до переосмислення місії християн, Церкви. Також він пропонує шукати нові способи пояснення віри сучасній людині. Ця книга присвячена переосмисленню досвіду ковідного періоду через феномен Великого посту, в ній присутня спроба побачити в часі пандемії приготування до Воскресіння, а також до Зіслання Святого Духа. Бо власне з цієї події в Новому Завіті починається місія апостолів, їхня проповідь. Щодо слабких сторін книги, то Євангелії недільного дня, якими починається кожна проповідь, до кінця проповіді зникають з поля зору, і автор переходить на інші теми або феномени, не завжди показуючи їхній зв’язок із біблійним текстом. Тож у певні моменти читачеві може здатися, що логічний зв’язок між частинами проповіді втрачений. Але тому, хто знайомий з творами Галіка, ця книга стане продовженням його попередніх критичних рефлексій над питаннями віри крізь призму Святого Письма, що може стати основою здорової духовності.
Книга Ґрюна і Галіка «Життя без Бога» інша за жанром. Вона нагадує розмову двох богословів-інтелектуалів на філософські та богословські теми. Читач має нагоду відкрити для себе імена богословів, розширити знання богословської термінології. Однак кидається у вічі те, що хоч автори і використовують ті чи ті поняття у своїх текстах, не завжди їх пояснюють, вважаючи, що читач перебуває з ними «на одній хвилі». Сильна сторона книги полягає у тому, що допоможе зламати стереотипи щодо сучасної культури, яку називають безбожною, а також щодо атеїзму як феномену загалом. Цей текст є своєрідним закликом до діалогу і того руху, який Христос назвав «відплисти на глибину» . Бо насправді сумніви щодо Бога та його Провидіння в цьому світі виникають у багатьох християн. Проте не всі вони готові роздумувати над ними, а тим паче шукати відповіді. Також автори книги намагаються виявити точки порозуміння між тими, що вірять, і тими, що відкидають віру. І, як показують автори, спільних моментів для співпраці між віруючими та невіруючими достатньо. Щодо критичних зауважень, то жанр збірника статей не дозволяє вповні зрозуміти глибину аргументації авторів. Натомість читач змушений самотужки «пристосуватися» до кожного з них і шукати внутрішню логіку поєднання статей у збірнику. Мені особисто було б цікаво прочитати окрему книгу того і того автора про сьогоднішні Церкву та християнство. Вміння Ґрюна і Галіка бачити реальний стан справ, аналізувати та пропонувати нові розв’язки допомогло б багатьом християнам не втратити найцінніше – віру і довіру. Тож запрошую до читання обох проаналізованих видань кожного, хто готовий шукати відповіді й отримувати нові запитання.
о. д-р. Роман Островський
