Історія Церкви – це не тільки історія видатних понтифіків, патріархів і митрополитів, не тільки аналіз відносин між Церквою та державою чи розповіді про проведення вселенських Соборів і помісних синодів. Історія Церкви – це й життя та доля парафіяльного духовенства, єромонахів, ченців і черниць, простих вірян. УГКЦ може похвалитися великою кількістю достойних духовних осіб, які активно працювали у своїх парафіях, однак ми знаємо про них дуже мало. Тож розповідь про отця Августина-Климента Цебровського, довголітнього пароха в селі Черепин на Львівщині, є спробою заповнити «білу пляму» в нашій історії. Його історія життя – не тільки про Церкву, але й про народ, про його право мати свою мову, культуру, традиції, державу.
Отець Августин Цебровський народився 4 лютого 1888 року в Романовому Селі на Тернопільщині у селянській родині. Середню освіту здобув у тернопільській гімназії, згодом вступив до Львівської духовної семінарії. Перші два роки навчався нормально, але завершити навчальний заклад завадила Перша світова війна. Після закінчення семінарії одразу ж одружився з Олександрою Пелех (1898 – 1944 рр.), донькою отця Пилипа, пароха у Товщеві Винниківського деканату (тепер Львівський район). Пресвітерські свячення отримав у Львові в соборі Святого Юра 9 січня 1922 року і відразу ж був скерований на служіння в Розділ Миколаївського деканату. Там пробув як сотрудник один місяць і був переведений на Золочівщину, в село Ушня. Однак душпастирював у ньому лише чотири місяці і 15 вересня 1922 року отримав посаду завідателя (адміністратора) в селі Черепин Винниківського деканату. Попередній парох, отець Ігнатій Слободян, перейшов на посаду пароха у Товщів. Назагал Августин Цебровський як новопресвітер не міг сподіватися на призначення парохом, але отець Теодор Кутний, який отримав канонічну інституцію (офіційне призначення) у Черепин із невідомих причини відмовився. Врешті-решт Митрополичий ординаріат прийняв прохання отця Цебровського і подав його кандидатуру на пароха в цьому селі. Саме з призначенням отця Августина сталася «мовна» колізія. Патроном парафії у Черепині й Давидові (дочірня парафія) був римо-католицький конвент отців-домініканців у Львові. Тобто вирішальну роль у призначенні греко-католицького священника на парафію відігравали ксьондзи, переважно польського походження. У Центральному державному історичному архіві України у Львові зберігаються документи, що стосуються справи призначення отця Цебровського в Черепин. У них можна прочитати: на два листи від Митрополичого ординаріату про вибір пароха керівництво Конвенту відповіло, що в монастирі нема жодного знавця «рускего янзику», і просило писати наступні листи латиною, польською або ж італійською. Ординаріат вирішив наполягти на своєму і прийняв відповідь отців-домініканців як відмову від своїх коляторських прав і тому призначив отця Цебровського. Державна влада визнала вибір отця Августина на пароха, і римо-католицький монастир мусив із цим погодитися.
На прикладі цієї бюрократичної тяганини та «мовного питання», пов’язаного з призначенням отця Цебровського, можна говорити про складні політичні й міжнаціональні стосунки, які мали місце в Галичині після поразки українців у національно-визвольних змаганнях. Поляки, яким вдалося відновити свою державу на руїнах Австро-Угорської імперії, не бажали вдовольняти вимоги українців щодо незалежності чи автономії Західної України, всілякими способами утискали права українського населення на освіту, працю, використання своєї мови в документах і в школах. Очевидно, УГКЦ залишалася найбільш вагомим форпостом українства, а священники – легальними і найвпливовішими представниками народу. Про це свідчать документи з польських судів, в яких часто судили греко-католицьких священників за неповагу до польських державних свят, представників влади, за так зване фальшування метрик, коли священники вписували прізвища, покликаючись на українську вимову, а не польську. Тому влада Польщі застосовувала проти духовенства репресивно-каральні заходи. Польські суди притягували священників до адміністративної відповідальності та призначали великі штрафи, а деяких навіть ув’язнювали. Перед початком Другої світової війни кілька отців потрапили до табору «Береза-Картузька». У вересні 1939 року від рук польських жандармів загинув отець Роман Божейко із села Надітичі Миколаївського деканату. Очевидно, тут також треба згадати про тогочасну проблему внутрішньоцерковного життя, а саме застарілу процедуру призначення на парафію священників. Остаточний вибір проводив патрон чи колятор (поміщик), який в умовах Галичини був зазвичай польської національності та римо-католицького віровизнання. Це створювало додаткову напругу в українському середовищі. Греко-католицький єпископат намагався на державному рівні усунути цю середньовічну традицію, яка в умовах Галичини ще більше загострювала міжнаціональне протистояння.
Прийшовши на парафію, отець Цебровський застав тут під оглядом релігійним і
національним певну пустку. В своєму звіті до управи Товариства «Просвіта» у Львові він пише, що село за попередніх парохів було москвофільським. Найбільшою проблемою цієї парафії було те, що попередники отця не хотіли працювати для добра народу, а «шукали чогось ліпшого» – кращу парафію. Августин Цебровський стверджував, що він прийшов сюди «не шукати чогось іншого», і тому взявся до активної праці. Зокрема, розпочав щоденну роботу серед парафіян. Найперше звершував у церкві всі богослужіння, закликаючи людей не пропускати недільних літургій. Хрестив дітей, сповідав хворих, шлюбував молодят. Зі спогадів його парафіян, ніколи не вимагав плати за треби, дуже часто біднішим парафіянам уділяв їх безкоштовно. Анна Ковтун (1930 р.н.), народжена в Черепині, згадувала, що одній бідній дівчині, жительці Черепина, дружина отця Цебровського допомогла вишити сорочку і подарувала нову спідницю, а нареченому священник позичив свій піджак на шлюб та допоміг організувати весільну гостину. Отець Августин не залишав поза увагою й просвітницький напрямок у житті села. З його ініціативи та його коштом вдалося побудувати двохповерхову читальню Просвіти. Йосиф Наконечний (1921 р.н.), народжений в Черепині, згадував, що за іронією долі будинок читальні був зведений на місці, де перед тим була корчма. Читальня в Черепині стала місцем національно-просвітницького і культурного життя села. Тут часто відбувалися лекції, урочисті академії, театральні вистави. Саме отець Цебровський відігравав важливу роль в діяльності читальні, будучи її головою і секретарем, що не подобалося місцевій польській владі. Священник намагався залучити молодь до активного культурно- громадського життя. Для прикладу, в Черепині була організована спортивна організація «Луг», драматичний і вокально-танцювальний гурток, учасники якого навіть їздили з концертами у сусідні села. Також отець посприяв купівлі духових інструментів для сільського оркестру. Яскравим спогадом для черепинської молоді стала участь на святі «Українська молодь – Христові» в 1933 році. Крім того, отець залучав студентську молодь до освітньої діяльності в селі. В читальні провадили лекції студенти Львівського університету, яким парох допомагав матеріально, а двом юнакам платив за навчання в духовній семінарії у Львові. Однак їм не судилося стати священниками. Один із них, Андрій Парис, в часі війни долучився до націоналістичного підпілля і наприкінці 1944 року був арештований радянськими органами держбезпеки і страчений в Бібрці.
Очевидно, Августин Цебровський працював у школах в Черепині й Давидові, навчаючи українських дітей релігії. В одному з документів міститься звіт шкільного комісара з візитації школи у Винниківському деканаті, в якому зазначено, що в окрузі черепинські діти найкраще знають катехизм. Треба сказати, що в часи Митрополита Шептицького для священника це була найбільша похвала. Також разом із дружиною він заснував та опікувався дитячим садком, як тоді казали – захоронкою, «Сонечко». Понад те, отець запровадив у селі кілька дуже цікавих традицій. Зокрема, наречені, які брали шлюб у черепинській церкві, мали посадити біля неї дерево. Замість алкоголю на «брамі» священник пропонував весільним гостям брати гроші, а відтак купувати за них книжки або журнали для парафіяльної бібліотеки. Завдяки цій новій традиції селяни вживали менше горілки, а бібліотека поповнювалася новими виданнями.
Сучасники священника пам’ятають про нього як про дуже зичливого і сприйнятливого до людських проблем. Олександр Муха, народжений в Черепині у 1927 році, пригадував випадок, коли отець кілька разів допомагав чоловікові з комуністичними переконаннями, який в часі першої більшовицької окупації став головою сільради. Так само чинила й дружина отця Цебровського: найбільше допомагала місцевій дітворі та дівчатам з бідних сімей. Дуже часто до неї приходили по медичну допомогу. Родина Цебровських завжди була готова поділитися своїм майном, не відмовляла потребуючим і чимало жертвувала на культурні й просвітницькі потреби села.
Ще одна важлива риса священника, яка запам’яталася жителям Черепина, те, що був дуже господарським, закликав людей до праці, не любив ледарів. Намагався покращити матеріальне благополуччя села – заснував склеп (магазин), кооператив, купив центрифугу для переробки молочних продуктів.
Отцю Цебровському вдалося доволі мирно перебути час першої більшовицької окупації, тобто його оминула загроза бути вивезеним. Як і всі священники, він мусив платити великі податки. Біда прийшла в час німецької окупації. На початку 1944 року, коли німці втрачали контроль над окупованою територією, з великою силою розгорівся конфлікт між українцями та поляками. За наказом полковника Армії Крайової Владислава Філіпковського відділ Кедиву (диверсійна команда АК) мав провести так звану відплатну акцію в селах Перемишлянщини і Пустомитівщини, начебто помститися українцям за вбивства поляків і таким чином запобігти можливі напади. Насправді все це перетворилося на грабунок і вбивства мирного населення.
Першими жертвами польської боївки стали жителі села Глібовичі (тепер Перемишлянський район). У ніч з 15 на 16 березня 1944 року вона напала на село, палила будинки, грабувала і вбивала. Серед жертв польської «відплати» був місцевий
священник Григорій Тиктор, його дружина і мати. Цікаво, що черепинці в ці неспокійні часи організували невеликий загін самооборони. Проте напередодні полякам вдалося приспати їхню пильність. У ніч з 20 на 21 березня боївка вдерлася до Черепина. Полякам найперше розходилося в ліквідації сільських активістів та учасників українського підпілля. Але насправді вони грабувати і вбивати кожного, хто потрапив під руку. Жертвами боївки стали діти, жінки і люди похилого віку. Отця Цебровського поляки вивели з помешкання і прив’язали до воза, а дружину жорстоко вбили. Як кажуть місцеві жителі, пострілами «навхрест». Унаслідок каральних дій Кедиву в Черепині були вбиті 14 селян. Ще трьох, у тому числі й отця, прив’язаного до воза, вивезли за село. Їхні тіла
знайшли наступного дня в гаївці «Тарасова», у пивниці. На тілі священника були сліди тортур: виколоті очі, відрізаний ніс і розпоротий живіт. Зі спогадів свідків, його
довелося упізнавати за одягом. Тіла замордованих черепинців були покладені в читальні. Село готувалося до похорону, деякі родичі навіть не мали святкового вбрання, щоб одягнути померлих. Поляки забрали все. Жертв цієї трагічної ночі поховали в братській могилі на місцевому цвинтарі.
Із встановленням радянської влади в Західній Україні місцеві комуністи намагалися використати черепинську трагедію з метою пропаганди, звинувативши у ній націоналістів – «наймитів Гітлера» без уточнення їхньої національної приналежності. Щоправда, автор цієї статті дуже влучно «відзначив» кровожерливість нападників, які вбили і старшого чоловіка, і малого хлопця, і навіть глухонімого наймита. Цікаво, що комуністична преса все-таки згадала про вбитого ксьондза.
Через два місяці, у травні 1944 року, представники села звернулися до Митрополичого ординаріату з проханням призначити для них священника, який зумів би з першого кроку здобути симпатію й довіру селян, особливо молоді. У цьому листі-проханні вони описали Черепин як село, яке стоїть «високо релігійно» та є «високо національно свідомим». Без сумніву, цими короткими рядками була описана та велика 22-річна праця Августина і Олександри Цебровських. Жителі Черепина ще довгі роки казали «нема Цебровського, він би навчив».
Такі постаті, як отець Августин, щонайкраще ілюструють загал тогочасного греко-католицького духовенства. Більшість із них не були заангажовані в політичне життя краю, але своєю свідомою національною поставою формували покоління людей, які чітко знали, хто вони є. І це була «політика» Митрополита Шептицького: його патріотизм – це постійна праця на благо народу, його «рідна Хата» – це незалежна Українська держава, заснована на Божих заповідях.
На даний час Августин Цебровський є кандидатом на зачислення до числа блаженних УГКЦ. У 2016 році був розпочатий беатифікаційний процес.
Послання єпископату ГКЦ
«…працю в Церкві уважаємо за найважніший, найсущніший обов’язок священика. Кожда праця, яка відносила би ся до матеріяльного добра народа або, крім релігійних, увзглядняла інші духові його потреби, мусить мати Божий характер душпастирства, значить – мусить усе стреміти до християнської цілі спасення душі й мусить усе опиратися на принципах Божого закона і католицької віри. Праця священика поза Церквою над громадою повинна людей до Церкви прив’язувати і скріпляти в них християнські пересвідчення; але, щоби трафити до сердець людей, мусить праця над громадою поза Церквою бути націхована любов’ю до народа (спільне послання 1919)».
о. д-р Тарас Бублик, науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ
