У спадщині українського церковного малярства образ Богородиці з Еммануїлом посідає особливе місце. Серед різноманіття його сюжетно-композиційних розв’язань своєю ліричністю виділяється іконографія «Богородиця Нев’янучий Цвіт». Її алегорична назва була взята з тексту акафіста і позначилася в іконографії смисловим атрибутом – розквітлою квіткою в руках Марії.
Впровадження цієї іконографії на просторах візантійського і поствізантійського світу пов’язують з Афоном. Найбільш раннім відомим прикладом є ікона «Свята Анна з Богородицею» XV століття, що зберігається в музеї Бенакі (Греція, Афіни). Не менш активно ця тематика розвивалася й у західноєвропейському мистецтві, де зображення Мадонни з квіткою відоме ще з кінця XIII cтоліття.
Семантика іконографії «Нев’янучий Цвіт» неоднозначна. Алюзією до символу квітки в руках Марії слугують старозавітні писання, зокрема розквітлий жезл Арона (Чис.17, 23) і Дерево Єсея (Іс 11, 1). У світлі новозавітної інтерпретації цей атрибут ототожнюють з таїнством Втілення – поєднання через Марію у Христі Божої та людської природи. В латинській іконографії цей атрибут асоціюється переважно з дівоцтвом та непорочністю Богородиці.
В українському церковному малярстві образ Богородиці з квіткою в руках відомий із середини XVI століття. Прикладами є ікони «Страшного Суду», на яких у сценах Раю зустрічається зображення Богородиці на троні, причому вона тримає квітучу галузку. На іконах «Благовіщення Пресвятої Богородиці» відомі зображення Архангела Гавриїла, який простягає Марії квітку, або ж поряд нього зображений вазон із квітами. Із XVII століття набули популярності алегоричні композиції «Зачаття Пресвятої Богородиці», де з грудей Йоакима і Анни проростають пагони, що завершуються квіткою із зображенням Марії. У XVIII столітті ця іконографія змінюється й отримує назву «Богородиця Непорочне Зачаття»: в одній руці Марія тримає скіпетр, а в другій – квітку.
Самостійні ікони «Богородиця Нев’янучий Цвіт» набули поширення з кінця XVI століття. Цей період характеризується поступовим занепадом візантійських традицій та зацікавленістю західноєвропейською мистецькою культурою. Дві найбільш ранні відомі пам’ятки цього типу, датовані кінцем XVI століття, належать до збірки Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (далі НМЛ – Ред.). Одна з них походить із церкви Архангела Михаїла в місті Долина Івано-Франківської області. Її іконографія належить до найбільш поширеної в намісних рядах українських іконостасів того часу – «Богородиця Одигітрія з похвалою». В середнику зображена Богородиця, яка на лівій руці тримає Еммануїла, а правою вказує на Нього і водночас двома великими пальцями тримає мініатюрну галузку квітів, що нагадує деревце. Ймовірно, таке тлумачення було зумовлене семантикою сюжету, де галузка-деревце асоціюється з символом життєдайного дерева, що стало хресним. Довкола середника – «похвала», котру символізують старозавітні пророки із символічними атрибутами Богоматері.
Друга ікона цього часу в НМЛ походить із церкви Святої Параскеви села Ясениця Турківського району Львівської області. Вона виконана в цій же стилістиці, що й попередня, і наслідує цю ж іконографію. Та між ними є певні відмінності: на іконі з Долини Богородиця зодягнута у мафорій, запнутий на грудях брошкою-фібулою, а під очіпком на голові видніється півпрозорий серпанок, що вказує на впливи західноєвропейського мистецтва. Натомість на іконі з Ясениці Марія загорнута у мафорій за візантійським стилем.
Третя ікона цієї іконографії теж датована кінцем XVI століття, проте вона не збереглася, а відома лише за чорно-білою світлиною. Ця ікона належала церкві Святого Миколая села Ізки Міжгірського району на Закарпатті (див. Іл. 3). У ній спостерігаються традиції минулих століть із притаманною строгістю, площинністю, лінеарністю. В художньому плані особливо промовистим є погляд Богородиці з акцентовано великими мигдалевидними очима. За напрочуд проникливу поетизацію образу Богоматері в літературі вона була охарактеризована як «Закарпатська Мадонна».
Зламом XVI – XVII cтоліть датовані дві ікони типу «Богородиця Одигітрія Нев’янучий Цвіт з похвалою», виконані в спільній стилістичній манері. Одна з них зберігається в колекції НМЛ та походить з Долини Івано-Франківської області, друга – з теренів Бойківщини, тепер є в збірці Львівської картинної галереї імені Бориса Возницького. У художньому плані в цих іконах привертають увагу насичений контур і своєрідна стилізація форм із привнесенням декоративних елементів народної культури. Смисловий атрибут у руках Богородиці зображений у вигляді галузки. На іконі з Бойківщини вона майже не помітна, адже мальована однотонною брунатною фарбою.
Подальші приклади цих ікон відсилають до наступних століть, де іконографічний репертуар творів значно розширюється. У типі «Нев’янучий Цвіт» все частіше з’являється Богородиця зі Спасом, виступаючи Небесною Царицею, а Христос – єреєм. Таким прикладом, зокрема, є ікона майстра Марка Шестаковича-Домажирського, що датується 1730-ми роками та походить з церкви Архангела Михаїла села Сухий Потік на Сколівщині (НМЛ). Як і притаманно майстрам з народу, Марко Шестакович сповнив сакральні образи людською теплотою і щирістю, що не позбавлені духовної краси. У цьому варіанті Богородиця і Христос зображені в коронах, а їхня одежа перегукується з народною ношею. Спас зодягнутий у білий хітон (сорочку), що нагадує традиційну чоловічу вишиванку, а в Богородиці на шиї намисто із хрестиком, наче в української молодиці. Квітка в руках Марії витлумачена умовно, як і на згаданій іконі з Бойківщини.
Окремою сторінкою в історії українського іконопису стала творчість так званих риботицьких майстрів, які були сміливими новаторами у впровадженні в церковне малярство нової іконографії. Причому особливої популярності набула іконографія «Нев’янучий Цвіт». Одна з тих ікон кінця XVII століття походить із міста Бучач Тернопільської області та належить до колекції Національного художнього музею України. Іконографія цієї пам’ятки виняткова, адже тут поєднані кілька сюжетів. Услід за латинською традицією Богородиця зображена в блакитному мафорії. У правій руці, в напрямку до Еммануїла, Марія тримає квітку, що нагадує білу квітучу троянду. В обох на головах корони. Біля голови Богородиці два ангели на льоту підтримують корони з двох боків, що вказує на момент коронування Марії як Цариці Небесної. В цій же короні у вигляді рисунка зображена мініатюрна постать Семистрільної Богородиці. Інша назва цієї іконографії – «Богородиця Болю», яка поширилася з пізньосередньовічної західної іконографії.
Іншу композицію демонструє ікона цього ж кола майстрів, знана як Ліська чудотворна ікона Богородиці 1680–1690 років, що перебуває в церкві Успіння Пресвятої Богородиці міста Стрий Львівської області. Образ Богородиці з Дитям тут сповнений особливої святковості, що передане в ошатності їхніх барокових риз. Христос лівою рукою тримає оперту на коліно державу, а в правій – білий цвіт. Зображення, де Спас, а не Богородиця тримає цвіт, є одним із різновидів іконографії «Богородиця Нев’янучий Цвіт». Семантика сюжету може бути пов’язана з тим, що Ісуса теж ототожнюють із Нев’янучим Цвітом – родженим від Діви Деревом життя.
Варіант, де Христос тримає розквітлу квітку, є теж на чудотворній іконі Богородиці Маріїповчанської (1675 року), яка перебуває в соборі Святого Стефана у Відні (див. Іл. 9). Попри площинно-декоративний характер зображення, народний майстер Стефан Пап зі щирою безпосередністю відтворив образ Богоматері з Еммануїлом. На шиї Марії красуються коралі, а в Спаса – червоний хрестик. Замість згортка чи книги Ісус тримає у лівій руці стилізовану квітку.
Ще однин тип іконографії «Богородиця Нев’янучий Цвіт» – «Богородиця Замилування», що в символічний спосіб представляє страсну Богоматір. В усталеній іконографії таких зображень малий Спас тулиться до Марії в передчутті своїх майбутніх мук. На іконі з Жогатина початку XVIII століття, що належить до збірки музею в Сяноку, Христос обіруч обіймає за шию Богородицю, яка тримає в правій руці білу розквітлу квітку.
Апогей розвитку української іконографії «Нев’янучий Цвіт» припадає саме на XVII – XVIII століття. Попри найбільшу популярність використання цієї іконографії серед майстрів невисокого фахового вишколу, до цього сюжету зверталися і професійні іконописці, такі як Матей Домарацький, анонімні майстри з Волині чи майстер іконостаса 1732 року Святопреображенської церкви в селі Великі Сорочинці. Під їхніми пензлями квіти в руках Богородиці витлумачені в реалістичній манері та мають вигляд білих лілей – символу непорочності, і червоних троянд – хресних мук Спаса.
На центральних та східних теренах України з XVIII століття набула поширення іконографія, де Марія або Христос тримають в руках розквітлий скіпетр. Такий варіант, правдоподібно, зазнав впливу сусідньої Росії та виник щойно наприкінці XVII – початку XVIII століть. Варто зазначити, що в багатьох інших країнах-спадкоємницях візантійської традиції образ Богородиці з квіткою не набув такої популярності й різноманітності, як на теренах України. До сьогодні ця іконографія є однією з найпоетичніших та глибоко зворушливих, адже, попри свою семантику, надає Марії підкресленої жіночності в Її основній місії – бути матір’ю Бога.
Марта Федак, ліценціатка догматичного богослов’я, наукова співробітниця Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького
