Традиційний герой сучасної української літератури від самих її початків був доволі пізнаваним: юнак чи молодик, схильний до пиятики/наркотиків, постійного флірту та безладних сексуальних зв’язків, водночас не позбавлений романтичних почуттів і стурбований філософськими питаннями (часом релігійними пошуками), які заводять його в глуху депресію, вихід із якої веде знову до алкоголю та інтрижок. Приблизно таким, із певними варіаціями, був пересічний персонаж творів Юрія Винничука, Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Любка Дереша чи Анатолія Дністрового (різниця між образами полягала в тому, належав наш герой до «простих хлопців» чи був інтелектуалом). Щойно в 2010-их ситуація в літературі почала змінюватися, і поряд зі звичним для читача культурним (?) героєм почали з’являтися нові постаті. Головним каталізатором цих змін, на нашу думку, стали Революція Гідності та збройна агресія з боку Росії.
Персонаж історичної прози
Утім серед жанрів сучукрліту був і залишається один сегмент, де позитивні персонажі не мають поганих звичок, а навпаки – стають зразком стриманості й самопосвяти. Мовиться про історичну чи радше історично-ідеологічну прозу, автори якої ідеалізують своїх героїв або зображають їх жертвами непереборних історичних обставин. Ідеться про реальних осіб із української історії або вигаданих персонажів, головна місія яких – надихати наступні покоління на майбутні змагання за волю України.
Такими є, наприклад, отаман Холодного Яру Чорний Ворон із роману Василя Шкляра; командир загону УПА Данило Червоний, вигаданий Андрієм Кокотюхою; столітній Яків Володимира Лиса – простий дядько з Волині, чий життєвий шлях уособлює трагічну долю українця на тлі буремного ХХ століття. Всі ці романи вже екранізовані – поряд зі значною кількістю кінострічок патріотичної спрямованості (згадаймо «Крути», «Таємний щоденник Симона Петлюри», «Поводир», «Заборонений»), тож можна сказати, що для популяризації саме такого образу культурного героя було докладено певних зусиль, причому не лише в літературі, а на стику різних видів мистецтва.
Однією з останніх речей цього напрямку є опера «Вишиваний – король України» (лібрето Сергія Жадана), прем’єра якої відбулася на сцені Харківського театру опери та балету незадовго до початку повномасштабного вторгнення. Герой опери є типово романтичним, а історія його життя – типово трагічною. Ерцгерцог Вільгельм фон Габсбурґ-Лотаринзький, представник імператорської династії, якого українські вояки під час Першої світової війни назвали Василем Вишиваним, став українцем із власного вибору, брав участь у визвольних змаганнях, був заарештований сталінською розвідкою та помер у Лук’янівській в’язниці 1948 року. Ця трагічність долі ерцгерцога є джерелом міфологізації й героїзації, яку і здійснює Сергій Жадан у «Королі України». Вишиваний гине, вірячи в краще майбутнє і те, що його жертва змінила історію. Лише ця віра й дарує позитив, який ми виносимо із загалом апокаліптичної атмосфери лібрето: «Ми всі стоїмо на своїй землі. І ми не знаємо, як нам бути із цим усім. Можливо, саме тому ми такі злі».
Готовність стояти до кінця за українську ідею є тим головним меседжем, який намагаються донести патріотичне кіно і література. Питання полягає в тому, чому це не спрацювало на масового читача/глядача (принаймні серед героїв ідеологічно заангажованих історичних текстів жоден не здобув усенародної популярності) і чи спрацює в майбутньому. Можливо, після нашої перемоги фільми патріотичної тематики стануть обов’язковими для перегляду, а тексти – для читання.
Ловелас чи лузер?
На відміну від мужніх, вірних, значною мірою цнотливих героїв історичної прози, персонажі творів, дія яких відбувається в наш час, є геть не ідеальними, а тому подібнішими до реальних людей. Власне про такого типового героя ми говорили на початку цього огляду, і треба зазначити, що «старих добрих» пияків та ловеласів у нашій літературі ніколи не бракуватиме (хоч би вони були інтелектуалами, хоч «простими хлопцями» з району). Згадаємо з останніх прикладів роман про сексуальні пригоди письменника-початківця «МУР» Андрія Любки або «Тачки і тьолки» Віктора Янкевича, де назва промовляє сама за себе. Щоправда, роки боротьби з сексизмом у суспільному житті дали певний результат. Розглядати жінку лише як сексуальний об’єкт перестало бути правилом хорошого тону в сучукрліті – найкращим доказом цього є еротичні сцени в романах Юрія Винничука, які стали менш брутальними…
Крайній роман Юрія Андруховича «Радіо ніч» узагалі показує сумну старість українського казанови Йосипа Ротського, який свого часу був героєм спротиву злочинному режиму в алегоричному просторі країни, дуже подібної до України, і став вигнанцем як на батьківщині, так і в «гостинній» Європі. Утім дисидентство Ротського має скромні масштаби. Набагато активнішою борчинею постає його молода коханка. До речі, жіночі персонажі в сучукрліті останнім часом узагалі є активнішими, ніж чоловічі. Скажімо, у крайньому ж романі Анатолія Дністрового «Б-52» головний герой Мирослав Шефер, «блискучий аналітик і топменеджер іноземного холдингу», віддає данину спиртному й амурним пригодам, але усвідомлює при цьому, що його життя котиться в повну дупу… Кохання до юної активістки і феміністки відкриває печальну істину: в цьому новому світі напередодні Майдану такі, як він, опиняються за бортом.
Революція Гідності й російсько-українська війна відразу висвітлюють «слабкі місця» дотеперішнього культурного героя, а поруч із ним з’являється інший – цілком розгублена й заскочена масштабом подій «маленька людина», досі аполітична й інертна (як головні персонажі роману «Інтернат» Сергія Жадана та «Сірі бджоли» Андрія Куркова). Війна змоделювала й образ персонажа роману Володимира Рафєєнка «Мондеґрін», у якому такий собі Габа Габінський (як і сам письменник, переселенець із Донбасу) намагається влитися в життя «великої України». Вдається йому це не надто добре: кандидат філософських наук, Габа влаштовується працювати підсобником у супермаркет, вивчає українську мову та розмірковує над причинами війни й розколу в суспільстві, знаходить їхні джерела в трагічній історії протистояння з імперією, однак шляхів виходу із ситуації не бачить…
Цілу галерею «зайвих людей», жертв радянської системи, відкриває перед читачем Артем Чех у книжці «Район Д» (про найдепресивнішу частину міста Черкаси), а в романі «Хто ти такий?» змальовує образ колишнього радянського офіцера, «афганця» Фелікса, який має всі наслідки військового досвіду: алкоголізм, ПТСР, депресія, схильність до насильства… Для оповідача, хлопчика, а потім юнака Тимофія, старший чоловік стає джерелом «безцінного досвіду, який робить із хлопчика мужчину», тобто, по суті, передає йому свої травми і завдає нових.
Усвідомлення власної зайвості та лузерства не дає спокою і головному персонажеві нового роману Любка Дереша «Там, де вітер», а оскільки цей персонаж – український письменник, можемо говорити про особливу сповідальність і водночас самокритичність тексту. Макс Тарнавський, колись дуже популярний автор, зірка літпроцесу, втратив натхнення до письма та нидіє у зйомній хрущовці в нетрях Києва. Причина занепаду полягає у тому, що герой почувається викинутим із «етносфери» – української культурної спільноти, котра вже кілька років живе подіями Майдану та російсько-української війни. Ні, Макс не проросійський «ватник», він патріот, лише його любов до України не терпить пафосу, голосних висловлювань, дописів на фейсбуці та державної символіки на всіх предметах гардероба. Подальша колізія є спробою з’ясувати, чи в умовах війни можна мовчки любити Україну, чи ситуація потребує публічного озвучення поглядів, а головне – дій.
У суті речі, Любко Дереш озвучує проблему українського інтелектуала, який і був головним культурним героєм сучасної літератури, часто зайвим і серед «звичайних» людей, і серед патріотичної громади. Його життя втрачало сенс, і зрештою нічого дивного, що сама логіка подій в Україні від 2014 року підштовхує такого абстрактного персонажа… до дверей військкомату.
Воєнна проза
Однією з перших книжок, присвячених російсько-українській війні, стала «Точка нуль» Артема Чеха. Це щоденник мобілізованого, принципово «мирного» персонажа, того самого молодого інтелектуала, який не став ухилятися від призову і з ароматом «Жіванші» та залишком модельної зачіски поїхав до учебки: «Над наметами майорять де нові, де доволі пошарпані прапори. Жовто-блакитні та червоно-чорні. За табором тліє сміттєзвалище. Шибає нужником. «Господи, – думаю, – куди я потрапив, хто всі ці люди і де ті звитяжні й браві юнаки з рекламних бордів? Де всі ці юристи, дизайнери, журналісти, рекламники? Де ті, хто продав свої ролс-ройси та подався на фронт? Що це за чорна гвардія, що це за махновсько-григор’євська рвань? Де натиснути «Ctrl Z» і повернутися – назад, до чистих столичних вулиць і вилизаного офісу?»
«Точка нуль» – книжка автобіографічна, документальна. Тут немає романтики і художньої вигадки, натомість є фіксація воєнного побуту, емоцій і переживань. Головний герой переживає суттєвий моральний злам, своєрідне «обнулення» (один зі способів прочитання назви). На фронті важко і багато що шокує, політична система в країні теж може викликати критику, одначе саме тут, здається, життя персонажа здобуває сенс: «Ми тут, щоб не пустити далі…»
Суголосною «Точці нуль» є збірка короткої прози Андрія Кириченка «Мисливці за градами», де наратор часто говорить від імені тих чоловіків, що опинилися на війні головно через почуття обов’язку і тяжко переживають воєнний досвід, однак найбільшим страхом для них стає не страх смерті, а страх «не влучити». А ще – відповідальність, яку герой Кириченка відчуває навіть під час короткої відпустки, коли внутрішній годинник відраховує кожну хвилину: «А вже сьогодні ввечері мій наплічник ляже на полицю потяга Львів – Маріуполь. А наступний ранок я зустрічатиму десь на Донеччині серед своїх хлопців… Як вони там без мене?»
Власне російсько-українська війна зумовила появу нового сегмента сучасної української літератури – комбатантської прози, тобто текстів, написаних безпосередніми учасниками бойових дій1, де жанровий діапазон варіюється від щоденника до пригодницької повісті. Серед найбільш знакових книжок можна назвати «Сліди на дорозі» Валерія Ананьєва‑Маркуса – письменника, який створив прецедент успішного «самвидаву» в сучукрліті. Це історія життя простого українського (пострадянського) хлопця, який потрапив на фронт у 2014-ому. Його погляди з розгортанням сюжету змінилися із політично інертних на виразно патріотичні, а особисті якості – на більш жорсткі та агресивні. Трагічний фінал повісті ніби заздалегідь прогнозується роздумами головного героя: «Ми люди, що проливали кров заради миру, як би абсурдно це не звучало. Ми – витратний матеріал. Ресурс. А коли ми виконаємо завдання, самі добровільно вирушимо в утиль. Передумови до цього я вже бачу в своїй поведінці та думках. Напевно, після того, що ми тут робили і бачили, там нам і місце».
І інтелектуали, і «звичайні люди»
Поряд із героєм-інтелектуалом в комбатантській прозі закономірно присутні «звичайні люди» – чоловіки (рідше жінки), які пішли на війну. Більшість із них зробили це не з якихось виразних патріотичних міркувань, а радше керуючись тим принципом, який десятиліттями вкладав в уста своїх персонажів Сергій Жадан: чіплятися до останнього за цю землю, на якій ви виросли. Є й ті, що взагалі нічим не керувалися: «аватари», дезертири, охочі підзаробити та інші. А проте не вони становлять основний масив української армії «обычной, средней, аватарной, хамовитой, дурашливой, отчаянной, кровожадной и неуклюжей»2, як пише Мартин Брест у своїй першій «Піхоті». Саме цій армії нині завдячує своїм існуванням держава Україна.
Комбатантська проза актуалізує традиційні маскулінні риси чоловіка і твердження про те, що війна – це чоловіча робота. «Тысячи обычных мужчин просто и буднично делают военную работу, благодаря которой существует этот прекрасный мир вокруг вас», – наголошує автор, який пише під псевдонімом Сергій Сергійович Saigon у збірці оповідань із промовистою назвою «Грязь [*khaki]». Про гарячу фазу війни письменник відгукується в новому інтерв’ю для «Української правди»: «Медіаповєстка сьогодні требує якихось особєнних людей і судєб. Чогось надзвичайного. Кому цікаві прості роботяги, які приходять в піхоту, роблять чорну роботу? Кому потрібен той пацан з села, який взяв лопату, копає, стріляє з пулємьота? Але, знаєш, не хочу зараз робити цю градацію – село чи город. Захищати батьківщину встали українці. Без різниці, хто воює: барбери чи трактористи». У такий спосіб Сайгон ніби знімає протиріччя між двома типами культурного героя – інтелектуала і простого хлопця (зрештою, саме про звичайних пацанів він пише й у своїх «невоєнних» творах – романі «Юпак» та збірці «Повісті дикого степу»).
Цих простих чоловіків не треба героїзувати, адже те, що вони роблять на війні щодня, часто вже є подвигом. Особливо відчутно це в комбатантській прозі документального характеру, де іноді мовиться про реальних людей, чиї імена не змінюються, як у книжці військового льотчика Василя Муліка «Congo-Донбас. Гвинтокрилі флешбеки». Власне кажучи, окремі сюжети перебувають тут за межею fiction, а відтак не можуть оцінюватися з погляду художності: скажімо, реальна історія про те, як льотчик Валентин Цигульський, маючи компресійний перелом хребта, витяг із палаючого борта майже повністю паралізованого Сергія Тітаренка.
У комбатантській прозі багато побутових замальовок, іронічних відступів, емоційних пасажів і нецензурної лексики. Різною є й експресія ставлення до ворогів. Закономірно, що після повномасштабного вторгнення росії закиди про «мову ненависті» майже перестали лунати, але саме письменники-комбатанти артикулювали виразно негативне ставлення до окупантів, коли це ще не було мейнстримом (на відміну від професійних письменників – тих же Сергія Жадана, Артема Чеха чи Андрія Куркова, які уникали емоційних оцінок ворога).
Уже згаданий Василь Мулік, який свого часу брав участь у миротворчих місіях в Африці, у «Congo-Донбас» чергує «донбаські» та «африканські» епізоди, виходячи, зрештою, на засадниче зіставлення: «Чорношкірий бойовик з мачете та китайським «калашматом» і деенерівський алкаш-рагуляка у російській «горці» – суть те саме. Не люди – тварюки, які заслуговують лиш на те, щоб стати перегноєм. Різниця лиш у тому, що один удобрить руду африканську глину, а другий – український чорнозем». Не менш виразним є несприйняття наратором тих співвітчизників, для яких «війни не існує»: «…Ваш єдиний… ціннісний орієнтир – жерти. Жерти, срати, спати та ї..тись. Ви – не нація. Не народ. Не суспільство. Ви – колонія одноклітинних. І майбутнього у вас немає».
Такі міркування ілюструють активну позицію нового культурного героя сучасної української літератури, готового протистояти ворогові і словом, і дією. Це стосується не лише наратора: серед другорядних персонажів документальної прози, звісно, є й ті, що свідомо пішли на фронт захищати національні інтереси. Проте саме голос оповідача лунає найбільш потужно. Приміром, у книжці Дмитра Вербича «Точка неповернення», де змальовані різні типажі воїнів ДУК «Правий сектор», рефреном лунають роздуми про сенс усього, що відбувається: «Те, що ти називаєш нацією, за кого борешся, – це кілька десятків тисяч пасіонаріїв», тоді як більшість населення України встає з канапи лише для того, аби на чергових виборах проголосувати за якусь проросійську наволоч. «То чому ти тут? Бо соромно. Перед ще живими. А найсильніше – перед мертвими», – каже наратор, і тоді його голосом промовляють покоління тих, що віддавали своє життя без надії на швидку перемогу.
Існування культурного героя зазвичай відтіняється антигероєм, однак таких прикладів у сучукрліті небагато. Але є винятки – наприклад, персонаж повісті журналіста Гліба Гусєва «Не святий». Тут ми бачимо образ уже знайомого нам хулігана і казанови містечкового розливу, який не вважає за потрібне йти на фронт і помирати «за чиїсь інтереси». Артем Щербаков – поганий хлопець, який хоче бабла, слави та жіночої уваги, але вважає, що чесною працею цього не досягти. Народжений у Туркменістані, він дорослішає в Маріуполі, а після «заворушки» на Майдані та з початком війни тікає до Америки: «Я не хотів помирати. Я народився не задля того, щоб померти молодим і голозадим борцем за ідеали. Я народився, щоб померти немічним, непристойно багатим щасливим гівнюком. А пісні нехай складають про когось іншого». В Америці персонаж не досягає успіху, але з поверненням в Україну не відбувається чудесне переродження: Артем далі лишається лише спостерігачем. На жаль, саме такий сюжет є максимально життєвим, і сотні тисяч артемів щербакових приймають подібне рішення в той час, як інші українці гинуть на фронті.
Поряд із документальною щоденниковою прозою маємо й суто художні спроби відтворення подій російсько-української війни. В цьому сегменті можна згадати романи «Позивний «Бандерас» Сергія Дзюби й Артемія Кірсанова (однойменний фільм за їхнім сценарієм зняв Заза Буадзе) та «Мозамбік», написаний у співавторстві Сайгоном і Мартином Брестом. На відміну від nonfiction-прози, це тексти, які мають завершений сюжет, створений за вимогами пригодницько-детективного жанру.
У першому творі автори роблять спробу створити образ культурного героя нашого часу – капітана Саєнка з позивним «Бандерас», який виріс на Донбасі в селі Веселе і через 20 років повернувся в ці краї, аби знешкодити рашистського диверсанта в українській військовій частині (насправді головним противником «Бандераса» є полковник ФСБ на прізвисько Манекен). За рівнем ідеалізації «Бандерас» міг би скласти квартет із Чорним Вороном, Червоним і столітнім Яковом, проте йому так само не вдалося здобути всенародну любов і популярність. Видається, що до питання впливу на масову аудиторію українським митцям доведеться повернутися ще не раз.
Історія, викладена в «Мозамбіку» Сайгона і Мартина Бреста, теж могла би бути екранізована і стати добрим прикладом екшну на лінії фронту. Колізія роману розгортається довкола пошуку «скарбів» убитого «сєпара», на які вирушають класичні роздовбаї українського війська (піхота і розвідник) у зоні АТО спекотного літа 2016 року. «Мозамбік» – не воєнний щоденник, а повноцінний художній твір із ліричною лінією, пригодницьким компонентом і патріотичним меседжем, але без надмірної повчальності та пафосу. Щоправда, книжка була надрукована обмеженим накладом, і міркування щодо екранізації – лише мої міркування, говорити про які, ймовірно, не актуально до нашої перемоги.
Висновки
Отже, якщо спробувати підсумувати, очевидною є зміна образу культурного героя сьогодення у версії сучасної української літератури. Від кінця 1980-их до 2010 року таким героєм був схильний протиставляти себе суспільству харизматичний ловелас, який не знаходив місця в житті й удавався до пошуків сенсу в алкоголі чи наркотиках. Винятком можна вважати історичну прозу, де головні персонажі (реальні особи чи вигадані) поставали в романтичних ідеалізованих образах як готові зразки для наслідування.
Події Революції Гідності та початок російсько-української війни посутньо вплинули й на літературу. Окремі професійні письменники здобули армійський досвід. В літературу прийшли автори-комбатанти, учасники бойових дій. Відтак у текстах 2014 – 2021 років з’являється новий тип культурного героя – мобілізованого чи добровольця. Він може бути наратором у документальній щоденниковій прозі (з тією чи іншою мірою художності), а може бути другорядним персонажем, про якого розказує оповідач. Крім того, з’являються жанрові твори – бойовики, екшн і детективи воєнної тематики.
Важливим є те, що автори-комбатанти не схильні до ідеалізації дійсності, їхнє письмо максимально реалістичне, часом навіть із переважанням побутових подробиць фронтового життя. Однак ні наратор, ні його оточення не змальовуються в пропагандистському дусі як ідеальна непереможна спільнота; негативні явища не замовчуються, а сумніви і страхи, неуникні під час бойових дій, проговорюються (неодноразово мовилося про терапевтичну мету творення воєнної літератури).
Саме тому цей новий герой не є лицарем без сумніву й докору, а звичайною людиною, українцем, який гідно відповів на виклик, що ним стала війна, і попри смертельну небезпеку та тяжкі умови робить свою справу. Поява нового типу героя суттєво доповнила систему персонажів сучукрліту, хоча, звісно, й не витіснила звідти традиційних образів. Попри те, що й у комбатантській прозі маємо приклади зневіри та безнадії, усе ж героїв цих текстів важко назвати «зайвими людьми», бо, опинившись на війні, вони вже здійснили вчинок і тримають фронт для того, аби держава Україна існувала далі.
д-рка Тетяна Трофименко
- Більшість із них перебувають на фронті й зараз, як і частина професійних письменників.
- Уживання російської мови, суржику та обсценної лексики в комбатантській прозі не є предметом розгляду в цій статті.
