Час війни є унікальним досвідом у житті людини. Особливо важливий він тоді, коли людина впродовж багатьох років жила у порівняно мирних часах. У часи миру люди схильні забувати про базові речі. Людина будує житло, оздоблює його, убезпечується в ньому і з часом вважає це чимось абсолютно нормальним, самозрозумілим. Людина створює культуру мирного життя і щиро дивується, що життя може мати абсолютні мінімуми.
Унікальність воєнного часу полягає у тому, що в один момент звичний плин життя зупиняється звісткою про війну навіть не в сусідній країні, а в твоєму власному домі, який із прильотом ракети перестав існувати. Зупиняється можливість ходити на роботу, варити борщ, посилати дітей до школи чи відправляти на відпочинок. Зникає можливість піти в музеї, набратися духовних сил, перебуваючи в тиші прекрасно оздоблених храмів. Життя позбавляється звичної повноти і перетворюється на пошук можливості його збереження.
Воєнний час дає нагоду звернути увагу на найнеобхідніше. Це час, коли при намаганні зберегти саме життя немає можливості взяти багато з надбаного. Людина ухвалює складні рішення щодо того, що справді цінне, і часто воно поміщається в «тривожну» валізку. Воєнний час, при всій куцості нагод для мислення, стає часом переосмислення всього того, з чого складалося наше життя.
Час війни є часом усвідомлення того, хто/Хто є справді цінним і чому це так. Суттєво частіше, ніж у «звичний» час, людина намагається говорити з тими, спілкування з якими не хотіла б втратити за жодних обставин. Передусім тому, що їхня присутність та їхнє слово є цінним, чимось, що хотілося б залишити для себе посеред загрози тотального нищення самого життя. Час війни є часом, коли питання «ти як?» не є питанням данини культурі спілкування, але виявом справжнього переживання про життя дорогої людини.
Це час, коли людина наново відкриває для себе справжнє значення життя і задля цього звертається до його джерел/джерела. Приказка «як тривога, то до Бога» набуває цілковито іншого значення у час реальних повітряних тривог. Прекрасне свідчення парамедикині Юлії Паєвської: «Атеїстів на «нулі» я не зустрічала. Коли пахне смаженим, всі згадують про Бога» повторюють сотні, а можливо, й тисячі воїнів, які ціною власного життя захищають життя друзів.
Молитва?
Як і вся решта, у час війни переосмислюється молитва. Чим вона є для людини? На це питання різні люди дадуть різні відповіді. Для когось це певний священний текст, формула, яку згенерувала релігійна культура і яку належить мовити для себе чи для когось, щоб виявляти причетність до цієї культури. Для більшості християн таким священним текстом є молитва «Отче наш», яку вони повторюють у найрізноманітніших обставинах свого життя. Хтось як молитовний текст повторює біблійний декалог чи один із «символів» віри.
Для великої кількості віруючих молитва є передусім родинною чи суспільною традицією, над причинами і значенням якої багато хто ніколи не задумувався: роблю та й годі, не зашкодить.
Для багатьох молитовні тексти є своєрідними оберегами, застосовуючи які, вони хочуть убезпечитися від різноманіття «негативів», що можуть загрожувати їхньому життю чи добробуту. Чимось подібним до частинки хреста на сумновідомому крейсері.
Часто молитва може сприйматися людиною як певного роду заклинання, від якого очікуються моментальні ефекти: помолився, і Бог не те що має, а мусить діяти.
Всі ці уявлення, особливо останнє – магічне розуміння, хоча й присутні серед християн, мають дуже мало спільного із сенсом справжньої молитви. Що ж тоді є молитвою?
Час на розмову з Богом
У контексті біблійної культури молитва мислиться як час на розмову з Богом. Саме ці три аспекти відіграють ключову роль у тому, як євреї чи християни формулювали свої молитви до Бога й очікували Його реакції на них.
Бог як Той, Хто перевищує всяке уявлення людини про Нього і мислиться у позачасових категоріях, є також Той, Хто діє в історії, а отже, в часі. З цього огляду є два важливі висновки про молитву для юдея чи християнина: а) оскільки Бог вже діяв у історії з людьми на їхню користь, Він може й нині діяти так само; б) оскільки Бог діє в часі, людина може присвятити свій час на перебування в Його присутності та на розмову з Ним. Хоча замислюємося про це нечасто, час є найціннішим, що людина може подарувати комусь. Знайти час для когось є виявом уваги та зацікавлення. Витратити час на когось означає визнати його цінність. Молитва, промовлена поспіхом, є не надто серйозною. Натомість молитва, до якої готуєшся і після якої присвячуєш час на осмислення мовленого, почутого і на формулювання висновків із цієї розмови, є молитвою серйозної людини, для якої Бог – Співрозмовник, вартий жертви мого часу.
Кількісний історичний час лише тоді набуває якісного виміру, тобто якогось значення, коли він нами осмислено наповнений. Час, наповнений молитвою, ніколи не втрачений, навпаки, тоді він досягає свого найбільшого значення.
Молитва біблійної людини завжди є розмовою. Це означає, що будь-які молитовні тексти є лише допоміжними. Вони ніколи не є визначальними для молитви. Мало хто звертає на це увагу, але в Євангеліях є дві версії молитви «Отче Наш»: у Євангелії від Матея (6: 9-13) та в Євангелії від Луки (11: 2-4), в яких загальні ідеї хоча й однакові, та все ж текстуально відмінні одна від одної. І не тому, що одна версія правильніша, а тому, що таким чином є бажання наголосити, що текст вторинний, а живе слово – первинне.
Розмова не обов’язково є говорінням. Існує безліч способів невербального спілкування: жести, мовчанка і просто готовність побути в присутності співрозмовника. Зокрема, мовчання – потужний засіб розмови, бо воно дає можливість почути свого співрозмовника і водночас є заохоченням його до говоріння, створенням для нього нагоди сказати справді щось важливе, щось гідне нашої уваги. Тому молитва як розмова обов’язково є діалогом, обміном баченнями, бажаннями, сподіваннями і готовністю відгукнутися на них.
В юдео-християнському контексті молитва є розмовою з Богом. Це накладає на співрозмовників особливі очікування й готовності. Говорячи з Богом, мусиш нагадати собі, хто твій Співрозмовник. Бо від цього залежатиме якість розмови та її зміст. Треба знати свого Співрозмовника, щоби щось у Нього просити і чимось із Ним ділитися. Треба знати те, які молитви вже були вислухані та яким чином вони були сформульовані. Саме тому добра юдео-християнська молитва виростає зі щоденного читання й осмислення Святого Письма – книги, в якій Бог відкрив Себе тим, що відгукнулися на Його запрошення до співжиття з Ним.
Ще однією важливою передумовою доброї молитви є свідомість того, ким є ти перед своїм Співрозмовником, чого ти можеш очікувати від Нього і чому Він мав би сповнити твоє прохання так, як Його бачиш ти. Спілкуючись із Богом, необхідно розуміти свою роль у Його плані існування та спасінні цього світу. Найкращим дороговказом до молитовної розмови з Богом є книга Йова, а ідеалом вислуханої молитви – мовчанка у відповідь на прохання про чашу в Гетсиманському саду (Мт 26: 35-46). Розмова з Богом передбачає згоду з тим, що в Нього може бути інший, кардинально відмінний від нашого погляд.
Традиційна юдео-християнська молитва
Саме тому від біблійних текстів і донині справжня молитва укладається в певну структуру з трьох частин. Передусім молільник нагадує собі, з Ким він спілкується. Ця частина молитви називається анамнезою (грец. пригадування). Тут мовиться про те, Ким для молільника є Бог і що Він уже зробив такого в історії, з огляду на що є бажання до Нього звернутися. Відтак є вислів того, з чим молільник прийшов до Бога. В часі війни такі прохання зазвичай дуже щирі, вони виростають із дуже конкретних потреб – захисту, розуміння, внутрішньої боротьби зі страхом, злістю, ненавистю, безпорадністю, безвихіддю. При цьому молільник кличе Бога прийти і втрутитись особисто. Ця частина молитви називається епіклезою (грец. прикликання). Завершальною частиною молитви є славослов’я, яке включає багатоманіття значень. У ньому й причина того, чому Бог мав би поставитися прихильно до молитви молільника, і згода з Його волею, якою б вона остаточно не була, і вислів любові до Бога як до причини самого життя молільника.
Прикладів таких молитов безліч. Одна з біблійних книг – Псалтир – є збіркою зі 150-ти таких молитовних звернень. І більшість із них створені саме в ситуаціях, подібних до воєнних. У випадках, коли Бог залишається єдиною надією, коли розуміння того, чому зло, неправда, несправедливість відбувається з молільником, відсутнє, коли дати раду з ненавистю й обуренням можливо лише тоді, як виллєш їх прокляттями перед Богом.
Молитва про перемогу в час війни
Окрім молитви псалмами, є сучасніші молитви під час війни, як ось ця, що її приписують Київському Митрополитові Петру Могилі:
«Го́споди Бо́же сил, Бо́же спасіння на́шого, Бо́же єди́ний, що тво́риш чудеса́, згля́нься у ми́лості і щедро́тах на смире́ння рабів Твоїх і чоловіколюбно ви́слухай і поми́луй нас. Ось бо вороги́ на́ші зібра́лись на нас, щоб погуби́ти нас і зруйнува́ти святи́ні на́ші. Тому́ ми, грішні і недосто́йні, в покая́нні і з умиле́нням мо́лимось Тобі: поможи́ нам, Бо́же, Спаси́телю наш, і ізбави нас ра́ди Імени Тво́го, щоб не сказа́ли вороги́ на́ші «Бог поки́нув їх і нема́ Ізбави́теля і Спаси́теля». Ра́дше хай пізна́ють всі наро́ди, що Ти єси́ Бог наш, а ми – лю́ди Твої, си́лою Твоє́ю бере́жені. Створи́ з на́ми знаме́ння на бла́го, щоб ненави́сники на́ші поба́чили нас і впокори́лися.
Так, Го́споди Бо́же, Спаси́телю наш, Си́ло і Упоко́єння і Засту́пниче наш, не згада́й беззако́нь і непра́вд люде́й Твоїх, і не відверни́ся від нас у гніві Твоє́му, але в ми́лості і щедро́тах посіти́ смире́нних рабів Твоїх, що припада́ють до Тво́го благоутро́бія. Повста́нь на по́міч нам і оберни́ нечести́ве зухва́льство їх на стра́х і вте́чу. Христолюби́вому ж во́їнству на́шому пода́й у си́льній відва́зі і му́жності погна́ти і наздогна́ти і в Імені Твоє́му перемогти́ їх. А тим, яки́м Ти призначи́в покла́сти у бою за вітчи́зну своє́ життя, прости́ їм прогрішення їх і в день пра́ведної відпла́ти Твоє́ї пода́й вінці нетлінні. Бо Ти єси́ Засту́пник і Перемо́жець і Спасіння всім, хто на Те́бе упова́є, і Тобі сла́ву возсила́ємо Отцю́, і Си́ну, і Свято́му Ду́хові, ни́ні і повсякча́с і на віки віків. Амінь».
Часослов у час війни
У традиційних християнських Церквах упродовж віків їхнього існування розвинувся звичай молитись у визначені години дня і ночі. Такий спосіб моління називають часословом. Найбільш повний часослов, який передбачав окрему молитву на кожну годину дня і ночі, уклав у V столітті ігумен монастиря невсипущих монахів, його засновник преподобний Олександр Акиміт. Склад кожної молитви можна звести до трьох основних елементів – біблійного псалма, кількох сталих чи змінних піснеспівів і молитви. На основі цього часослова на початку російсько-української війни був укладений Часослов 24-х часів у час війни1. Як і кожен часослов перед ним, його уклали не тому, що ці молитви мають якусь магічну силу, а радше як допомогу для тих, кому з огляду на неспокій та біль важко знайти власні слова анамнези, епіклези та славослов’я перед лицем Господа, в Якого віруємо і від Якого очікуємо спасіння.
о. д-р Василь Рудейко, завідувач кафедри літургійних наук філософсько-богословського факультету УКУ
