Вісті з Риму,
16 лютого 1977
(УПБ, Рим) — Душпастирська ситуація і духовний стан нашого екзархату у Великій Британії дійшов до повних скрайностей. Засліплена боротьба Екзарха і кількох його священиків проти нашого Патріярхату, а навіть проти самого слова «Патріярх», незрозуміла нетерпимість до особи Блаженнішого Йосифа і його чинів та діяльности набирають вже грізної форми ненависти й безпощадної мстивости. Це вже переходить межі людської вирозумілости й поведінки. Все разом виправдується із спокійним, навіть цинічним і вдоволеним поясненням — «ми за правопорядком», «ми за пошану до існуючого закону». І що то в ім’я того виправдання не робиться…
Минулого Різдва трьох священиків Блаженнішого Йосифа пішли відвідати своїх парохіян і знайомих у Вел. Британії і при тій нагоді свят прийшли з духовною поміччю для потребуючих вірних. Хоч існувало безліч способів зі сторони Єпископа і деяких його священиків, як прийняти цю духовну поміч, вони вибрали для них найгіршу: повідомити англійську публичну опінію через пресу про «неавторизованих священиків, яких післав Сліпий», «про знехтування єпископа», нарушення канонічного права, про те, що вони «збільшили розлам в українській спільноті у зв’язку із стараннями кардинала Сліпого бути патріярхом», про те, що ці священики стали причиною «огіршення і поділу громади» і тим самим стягнули на себе автоматично церковну кару заборони священодіяти. Це останнє сказане навіть з деяким вдоволенням.
Коли спокійно спитати, що довело британський Екзархат до духовної руїни і розпачу майже цілої української громади, то відповідь буде парадоксальна: поминання Патріярха Йосифа в Літургії, або іншими словами за молитву за нього, вживаючи при тому слова, що його в окремий спосіб цінили наші предки від початку унії і прагнули його мати — слово «Патріярх! За одне слово! Слово, що його вживають кардинали, єпископи, чільні світові мужі, вживають його священики і нарід в Україні, навіть вороги із люттю. Чомусь хочеться, щоб лиш Британія була вийнятком і за це йде безпощадна боротьба із гаслом — хай пропаде все, щоб сталось нами подиктоване. У своїм листі до українців у Великій Британії в 1976 році писав Блаженніший: «Не можна нікому накидувати патріярхальні переконання, як з другого боку бажання і утвердження Патріярхату в нашому народі не є гріхом і злочином, які треба з усім завзяттям і местю поборювати». Більш великодушно не можна було сказати.
Чому ця нетерпимість до слова «Патріярх»? Ми живемо на потвердження нашого Патріярхату і заяв на це досі було досить, але вживати слова «Патріарх» в наших молитвах нам вільно і провини в тому немає. Патріярхат — то велика наша справа, якою сьогодні для справи свого церковного поєднання цікавляться англікани і будуть його стосувати в себе. То наша велика й свята справа для нас і для майбутности нашої Церкви і Народу. Як можна нас самим її поганити, її не хотіти, проти неї на спілку з ворогами боротись?! Це щось не до зрозуміння. Це щось проти християнського й національного сумління. Писав Блаженніший: «Кажуть, що, ’Кочубеїв’ нам ніколи не бракувало». За часів Мазепи, ще можна б це зрозуміти, але не в XX столітті, коли наша релігійна й національна свідомість стала дозрілою.
В тому ж самому «Слові» Блаженніший писав: «Не нарід для єпископа і священика, а єпископ і духовні для народу». Чи бачить Єпископ сльози народу? Чи бачить терпіння і біль тих добрих людей? Треба мати кам’яне серце, щоб на цей вид не зворушитись, не змінити думки і не хотіти тих людей зрозуміти. Як можна спокійно залишити більше чим на рік паству без належної духовної обслуги і духовного хліба? Як можна не лиш не наражувати їх, але таки посилати їх іти молитись до будького?
Карати їх за бажання власного добра і бажання сповнити мрію великих наших предків? Це питання болю, на які не можна найти відповіді.
Чи зневажає хто вселенського Архиєрея тим, що вживає слово «Патріярх»? Наш Патріярхат історично у правах існує й ми це піддержуємо. Йому бракує лиш формального завершення, і користуватись титулом у молитві чи в розмовах ніякого послуху не нарушує, навпаки — вся ситуація цей послух і приналежність до Вселенської Церкви потверджують. Наших Святих древньої Русі теж нам не всі і Апостольський Престіл признають, а ми їх визнаємо і до них молимось. Національної Церкви ніхто не збирається закладати і хіба 18 літ каторги Блаженнішого він сам, ані ніхто другий не поважиться викинути на смітник історії. Чи ці речі не можуть переконати?
Остається хіба сказати наше українське: Христа ради, погляньте, що робите й думайте, з яким лицем станете на суд перед Спасителем, маючи за собою стільки сліз і терпіння спроневірених вами добрих і побожних людей, які за двадцять п’ять літ Вам кривди не зробили. Що зробили Ви для них за один лиш рік!
