Після маніфестацій, протестів, писання листів до всіх і вся — приходить час, щоб докладніше застановитися над тим, які б то методи праці нам, мирянам, слід було б випрацювати, щоб успішніше боронити прав нашої Помісної УКЦеркви та переводити нашу працю краще і з більшим успіхом.
Внутрі нашої душі ми є свідомі того, що наша праця повинна проходити по лінії єрархії та духовенства, бо цього вимагає доцільність нашої праці. Нашим завданням тепер повинно бути, щоб ми всі тобто владики, духовенство і миряни старались оформити спільну думку в суттєвих справах нашої Церкви та спільними силами змагали до її здійснення. Очевидно це не така то легка справа, коли взяти під увагу неґативне, а навіть вороже наставлення деяких наших владик до самої особи Блаженнішого Патріярха та неприхильне і легковажне трактування нас, мирян. Але мимо всього працю мусимо почати і совісно та з вірою виконувати на перекір всяким перепонам.
Гармонійна співпраця єрархії, духовенства і мирян в цілях оборони загрожених прав нашої Церкви є наказом теперішньої хвилі. Наша Помісна УКЦерква є залишена, ба що більше, дехто старається її навіть не бачити або так здеформувати, щоб вона затратила свій своєрідний характер. Трагедією нашої Церкви є також той факт, що в певних ватиканських колах плекається ілюзію, що з Москвою можна договоритися в справі об’єднання Церков тільки треба усунути це все, що стоїть на перешкоді. Такою першою і головною перешкодою є саме УКЦерква. То ж нічого простішого як усунути її в тінь, а ще краще, за словами російського редемпториста о. Лоського, треба її зліквідувати. А кард. Віллєбрандс сказав зовсім щиро і з переконанням: «Існування уніятських Церков є перешкодою, бо вони представляють собою ненормальну ситуацію, що сильніше підкреслює згіршення поділом християн. Нині існування тих уніятських церков не має ніякого глузду, є анархізмом.» («Вісті з Риму» з 10. листопада 1971 p.). Віллєбранд вірний своїм переконанням ні слова не відозвався в обороні нашої Церкви в Заґорську в час уневажнювання Берестейської унії московським Патріярхом Піменом.
Теоретично в нас нема ні одного владики, котрий би був проти патріярхального устрою нашої Церкви. Так принайменше на словах. А в дійсності крім деяких загально відомих і цінених духовенством і мирянами владик — всі інші мовчать наче б очікували «чия візьме». На своє оправдання мають ряд готових, але мало переконуючих, оправдань. Ми є переконані, що й ці владики, які мовчать, принайменше деякі з них, в дусі боліють над сучасним тяжким положенням нашої Церкви тут, у т.зв. вільнім світі, але на жаль про це ясно і голосно не говорять, бо вважають що це було б виявом непослуху супроти Апостольського Престолу і Святійшого Отця. А деякі з них, у своїй хибно зрозумілій льояльності пішли так далеко, що навіть в чужій пресі поширюють фальшиві вістки наче б то патріярхальники на чолі з Блаженнішим Патріярхом стремлять до схизми, до заперечення об’єднання з Апостольським Престолом. Вже більшої нісенітниці не можна собі уявити! Це попросту донос малих людей на церковного достойника, який за цю єдність мучився 18 літ в московських каторгах. Ці малі люди не розуміють навіть, що це значить бути в’язнем, бо ж у своїх затишних і теплих палатках мріють тільки про дальшу карієру. І їх життєва філософія є згідна з прислів’ям: нище води, тихше трави.
Очевидно, що в дотеперішних змаганнях за визнання патріярхату не бракує, як це ми згадали, і прикрих та неприємних потягнень чи дій. Але обвинувачувати в цьому тільки мирян є дешевим упрощенням справи.
Нераз ставимо собі питання, чи латинська Церква більше «усучаснилась» згідно з постановами останнього Вселенського Собору як наша? Чому там співпраця мирян зі своїми владиками є можлива, а в нас ні (за малими виїмками!)? Варто би над цим дещо глибше застановитися, а тоді може знайдеться розв’язку цього питання і можливість співпраці в найблищій будучності. Єдність дії наших владик є основною проблемою! Хто ж забороняє нашим владикам, щоб вони поступали однозгідно? Хто забороняє нашим владикам, щоб вони станули на становищі повної помісности нашої Церкви, розбудову якої почав Слуга Божий Митр. Андрей, а цю працю продовжує в тім самім дусі Блаженніший Патріярх Йосиф? Рішучим протестом повинні наші владики застерегтись проти екуменічних махінацій коштом нашої Церкви та її вірних, яких ще нині переслідується тільки за це, що вони бажають залишитися вірними дітьми Церкви, об’єднаної зі Вселенським Архиєреєм. Чиж оборону прав нашої Церкви, оборону наших братів і сестер перед розухваленими большевицькими «екуменістами» можна називати виступом чи виявом непослуху проти Святішого Отця і Апостольського Престолу?
Колись, на святі Помісности УКЦеркви у Вінніпезі в дні 19. грудня 1972 р. Митр. Германюк говорив: «Ми повинні стати одним фронтом біля нашого Верховного Архиєпископа Кир Йосифа, який має і йому належаться патріярхальні права…. До сердець наших не повинен закрастись сумнів. Там де ми є – всі ми повинні включитися в боротьбу за права нашої Церкви. Не уступити з поля боротьби аж доки не осягнемо патріярхату для нашої УКЦеркви…»
Святі і розумні слова! Тільки, що з цього вийшло в дійсності? Кажуть, що саме духовенство Вінніпегу є найбільшими анти-патріярхальниками!
Мимо всього ми, миряни, не втрачаємо надії і віримо, що недалекий той час, коли то всі наші владики об’єднаються доокола особи Блаженнішого Патріярха і об’єднаними силами стануть в обороні нашої Церкви, об’єднано ствердять, що патріярхальний устрій в нашій Церкві вже є довершеним фактом і цю свою об’єднаність заманіфестують публічно. А для цього найкращою нагодою будуть святкування 60-ліття священства Блаженнішого Патріярха, які мають відбутися в Римі в днях 28. вересня до 4. жовтня ц. р. Це добра нагода для всіх тих владик, які досі, з різних причин, не приїзджали до Риму, не відвідували Блаженнішого Отця і не брали участи в нарадах Єпископських Синодів.
Цього очікують від наших Владик зорганізовані миряни!
