Російсько-українська війна принесла не лише тисячі смертей, руйнацію і немислимий жах, вона похитнула сучасне уявлення про кінець історії, відносність правди і неможливість глобального зла. Принаймні цей сумнів проник у глобальне інформаційне поле, і це вже помітний результат. На мою думку, роль нашої війни для сучасної культури важко переоцінити. Зокрема, тому, що ми перебуваємо всередині подій, і це унеможливлює будь-який погляд із метапозиції, будь-яке намагання оцінити ситуацію об’єктивно. З другого боку, ми можемо фіксувати власні відчуття, спричинені конкретними подіями, без спотворення, викликаного пізнішим досвідом. Тому найдоцільнішою є відмова від будь-яких прогнозів і зосередження лише на тих змінах, які вже відбулися.
Культура, за визначенням Умберто Еко, починається з найелементарніших процесів сприйняття. І полягає вона в тому, що наділяє значеннями природний світ, який складається з «присутностей». Тобто культура перетворює «присутності» в значення. Саме такі перетворення можна побачити в сьогоденні.
У якому світі ми живемо?
Але для того, щоби торкатися культурних феноменів нашої визвольної боротьби, слід повернутися до питань, у якому світі ми живемо, до якого суспільства прийшла війна, ким є ті, що нам допомагають, і, врешті, якими є ключі інтеграції української культури в світову. Останні десятиліття є періодом глобальних зрушень. Економічні кризи, пандемії, війна так чи інакше закріпилися в нашому сприйнятті, утворивши цілі плеяди нових знаків і того, що є означуваним. Цьому сприяє всесвітня інформативна і торгова мережі. В наш час ціла планета як ніколи підпадає під визначення «глобальне село» Маршалла Маклуена. Тож нічого дивного, що будь-хто у світі може спостерігати в прямому ефірі за бойовими діями на території України.
На перший погляд це мало б привести до того самого «завершення часів», коли збройні конфлікти втрачають сенс, а основною цінністю є інформація. Але, як бачимо, із цим не склалося, бо змінилось інше: «стинувшись», світ набагато пришвидшився. Тепер нас оточують колосальні обсяги інформації, які варто обробити щонайефективніше. Стрімкий ритм життя і багатозадачність стали нормою для значної частини світу. Ми вже не в змозі сприймати все, що нас оточує в реальному і віртуальному світах, адже інформації надто багато. Уламки різноманітних образів і повідомлень цілодобово з’являються довкола нас, зливаючись у строкатий калейдоскоп. Тому ми змушені думати швидко і поверхово, встигаючи за наростаючим ритмом і хаотичним потоком образів. Це призвело до феномену кліпового мислення. Цей термін з’явився в середині 1990-их років, під ним мається на увазі сприйняття інформації в загальних рисах, без заглиблення у деталі, вкрай фрагментарне і поверхове. Так реагуючи на світ, ми і самі починаємо мислити таким чином. Це особливо помітно у дітей, які чи не з народження пристосовуються до нових норм.
Важливим є те, що середньостатистична людина дещо відсторонена від інформації, яку споживає, бо для неї все перебуває за склом смартфона. Так, вона може відчути сильні емоції від побаченого фото зруйнованого Маріуполя, Ірпеня чи інших українських міст. Але поступово інформаційний потік просто знесе ці фото в безперервній каламуті різноманітної інформації. Відтак на наступний короткий відрізок часу людина буде вкрай засмучена чимось іншим. Та ж ситуація виникає і з будь-якими дописами чи коментарями: всі голоси чути водночас, немає значення, хто говорить і на підставі чого. Просто увага перебігає від одного до другого, допоки цікавість не зникає. Тому надважливим для українців є щонайактивніше долучатися до інформаційної війни, буквально тиснути на світ щораз новим контентом, бо ми вже майже загубилися, як той, хто засіває поле під час піщаної бурі.
Поверхове сприйняття змушує зосереджуватися на найпростіших стимулах, основні з яких – помітність і спокуса. Тому, наприклад, у рекламі першочерговим завданням є eye catching (англ. «впадання у вічі»). Відповідно будь-який контент, спрямований на сучасне суспільство, має «продавати» і викликати «спокусу», адже саме вона є рушійною силою торгових відносин. Наголошую, що мовиться не про спокусу конкретним товаром, бо спокуса спрямована до тих значень, які йому надаються і які апелюють до всім зрозумілих цінностей. І немає значення, чи це реклама, чи допис у Twitter, чи повідомлення на дошці оголошень. Одні й ті ж матриці так чи інакше застосовують у найрізноманітніших сферах, адже всі вони зосереджені на споживанні. Однак спокуса має бути доступною, тому жадане тиражується величезними накладами. Такий підхід реалізують і в інформаційній війні. Якщо ми воліємо достукатися до умовного жителя Каліфорнії чи Ліверпуля, його не лише потрібно поінформувати, а й миттєво «спокусити» тими цінностями, за які ми воюємо, аби він «впізнав» у нас те, чого би сам хотів.
Сучасне суспільство нині живе на одній із завершальних стадій епохи масового споживання. Принаймні в тому вигляді, який нам знайомий. На попередніх його етапах реалізація особистого щастя так чи інакше полягала в придбанні та споживанні матеріальних цінностей. Їхня вартість, звісно, майже ніяк не була пов’язана з якістю виконання фізичних функцій – насичення, транспортування, зігрівання тощо. Натомість ключову роль відігравала додаткова вартість, брендовість, виражена у спокусі. А все тому, що суспільство споживання сконцентроване на своїй міфології без жодної критичної перспективи, що призвело до знакового сприйняття об’єктів. Наприклад, купуючи Ford Mustang , ви хотіли набути всі ті означення, вкладені у цей автомобіль, а вже потім купити його. Роблячи зачіску, як у світової зірки, ви прагнули перейняти не її зовнішність, а ті значення, які з цією людиною асоціюються. Тому життя людини спрямовувалося на реалізацію бажань, які відповідають колективному уявленню про успіх і щастя як таке. А конкретні товари – це радше «сертифікати», які підтверджують придбання «шматочка щастя». Звісно, будь- які прояви релігії чи ідеології також втілювалися через цю призму. Для прикладу, знаменитий образ комуніста Че Гевари став одним із найбільш прибуткових і тиражованих зразків попкультури у XX столітті. Якщо згадати релігійне мистецтво, то прикладів можна знайти теж чимало. Яскравим зразком цього явища на теренах Галичини є масове розміщення шаблонних кітчевих сакральних фігур у приватних обійстях, візуальні ознаки яких явно свідчать про прагнення господаря дому показати свою заможність і благочестя. Докладніше про це явище можна прочитати в моєму нарисі «Від священного до «красивого і дорогого на релігійну тему» (Патріярхат 2, 2020 р.).
Мистецтво завжди реагувало на суспільні процеси. Тож не дивно, що масове споживання також піддалося критиці. Мовиться про усім відомий попарт. Цей мистецький напрямок був спрямований на те, щоби виявляти логіку знаковості і споживання, грати значеннями і сутностями, аби секуляризувати (розвінчати) реальні об’єкти. Тому тиражований портрет Мерилін Монро Енді Ворхола відкидає реальну особу Норми Джин Мортенсон або будь-які додаткові значення, залишивши лише образ знаменитості. В такому вигляді це лише плаский відбиток, міф, який не потребує реальної людини, знак зірки як такої. Це втілення реклами – ікона, єдина можлива для суспільства споживання. Принцип відділення образів від реальних людей спостерігається і зараз, але про це трохи згодом.
Загалом будь-яке мистецьке явище, що декларує зміну в сприйнятті певного об’єкта або явища, ставить під питання початковий код – визначену базову структуру, за якою існує суспільство. З другого боку, руйнуючи його і «розхитуючи», мистецтво створює нові неочікувані ходи, що, навпаки, оживляє, зміцнює, а найголовніше – розширює первісний код. Врешті, зі слів Умберто Еко, ті твори мистецтва, що дозволяють освіжити погляд на світ, починають диктувати нові норми використання мистецької мови. І цей процес циклічний. Така думка підтверджується словами Ролана Барта, що в суспільстві будь-яке використання будь-чого стає знаком цього використання.
Як розвернути систему
Так, ми не можемо покинути систему, але можемо розвернути її. Для цього необхідна точка опори. Гадаю, нею може бути індивідуальність і самоусвідомлення. Але що це таке? Яким воно може бути в умовах глобального світу і масового споживання? Як я вже згадував, значення речей у попарті було спрощене до рекламного образу. Та це не кінець, і відповідний процес аж ніяк не спинився. Річ у тім, що з поширенням цифрових технологій повідомлення звелося до абсолютного мінімуму – бінарного коду програмування, а значить кібернетичні мови дійшли до піку тих процесів, які робила реклама. Саме чиста інформація (в значенні інформатики), згідно з Жаном Бодріяром, руйнує домінування реклами. І відповідно суспільство перебуває у наступній фазі, залежній не від реклами, а тільки від інформації; все більше розмивається межа між чотиривимірним і гіперреальним світом, побудованим на програмуванні.
Те, що Україна нарешті з’явилася у світовому інформаційному полі, вже його добряче похитнуло. І тектонічні розломи, які простягаються чи не у всі куточки планети, необхідно використати, поки вони не затягнулися, засмітившись кілотоннами іншої інформації. Поки багато народів здивовані і царі затулили свої роти, у митців все ще є найкоротша мить змоги ефективно, ефектно «вклинити» Україну в світову культуру. Але це неможливо, якщо обмежуватися репрезентацією самих себе. Адже так ми зів’янемо серед мільйонів інших, що хочуть показати себе, але не хочуть слухати нікого, крім себе, а також ризикуємо зафіксувати себе в ролі жертв, воїнів, біженців. Іншими словами, в подальшому не можна допустити новий замкнутий асоціативний ряд на зразок «Україна – Чорнобиль». Поки що увага до війни нам вигідна, але кінцева мета – суб’єктність. Як казав Григорій Сковорода, «Бери вершину і матимеш середину». У нашому випадку ця фраза як ніколи влучна. Бо світ застарів, і тому неодмінно варто прагнути його оновити, починаючи зі себе. Йдеться не лише про геополітику, а й про культуру. Попри декларативний індивідуалізм і показову ліберальність, культура «західної цивілізації» щораз більше грузне в егоцентризмі, який не має нічого спільного з індивідуальністю. Це реалізація комфорту і бажань конкретного громадянина, що неодмінно зводиться до певного набору спокус споживача – об’єкта торгових відносин. На такому ґрунті не може з’явитися колективної відповідальності, реальних цінностей, адже вони передбачають обмеження прав або бажань тих чи тих груп населення і конкретної людини зокрема.
Індивідуальність проявляється у свідомому демарші, вчиненому власному комфорту. Вона за визначенням анархічна, адже може проявитися лише у відмові від системи й укладених порядків – порядків, згідно з якими ми мали піти на заклання і всього за три дні стати черговою провінцією московії. Ми вчинили такий демарш і зробили набагато більше, шокувавши весь цивілізований світ. Не говорячи вже про «істот із пізнього палеоліту», які вважали, що український народ зустріне їх квітами.
Так, ми захищаємо не лише себе, а й вільний світ. «Європейські цінності» – це те, у що ми щиро вірили десятиліттями і про що сама Європа вже встигла забути, як тільки осіла пилюка від зруйнованого Берлінського муру, а імперія зла – СРСР – зникла з лиця землі. Адже після подолання комунізму будь-яка відкрита антагонія проти «глобального зла» вважалася неможливою. А якщо нема зла, то й добро є поняттям аморфним і вкрай сумнівним. Зло було незримим, безособовим. Як казав Бодріяр, «тероризм, як і віруси – всюди». Обидва ці явища були позбавлені ідеології, яка могла б стати рушієм глобальних змін, але залишались єдиними, які могли насправді вразити суспільство.
Потреба ідентифікувати зло
І що ж тепер? А тепер ми боремось із позбавленим будь-якої логіки та ідеології злом. Сам факт боротьби з реальною темрявою є нищівним для світового порядку. І це те руйнування храму, якого за три дні ніяк не відбудуєш. Іншими словами, деконструйований у добу постмодернізму концепт добра сам складається назад за найпростішою логікою діалектики: існування чорного передбачає існування «не чорного», тобто білого, а існування брехні передбачає існування правди. І ніщо не здатне спинити ідею, час якої настав, хоч ця ідея має властивість з’являтися на практиці, і лише згодом разом із ретроспективним баченням сьогоднішніх подій прийде теоретичне обґрунтування, глобальне прийняття й усвідомлення. Та все більшою наразі стає проблема локальності: однозначне існування добра і зла у нас ще не означає, що воно має бути реальним на Заході, де ті, кому ще не байдуже, все більше хочуть почути «голоси обох сторін». Не говорячи вже про Китай, Індію та інші східні країни, у яких нашу війну сприймають винятково як незрозумілий місцевий конфлікт.
Ще одною ключовою рисою нашої боротьби є виявлення культурного розриву і десинхронізації цілих епох. Давно не таємниця, що в одному і тому ж мегаполісі різні групи населення можуть перебувати на різних ментальних і матеріальних щаблях розвитку. Одні користуються всіма благами сучасного світу і мислять актуальними категоріями, другі живуть і мислять у руслі аграрної культури, треті – у XIX столітті з відповідною ідеологією та проблематикою. І всі вони різною мірою пересипані надбаннями технічного перевороту: мають інтернет, телебачення, електрифікацію, що створює дивовижну культурну мішанину. У випадку з московією цей розрив виявився катастрофічно разючим, що вилилося у масові вбивства, зґвалтування і мародерство. Тож усвідомлення того, що московити представляють «антицивілізацію», рано чи пізно призведе і до їхньої ідентифікації як того самого чистого зла, в боротьбі з яким народжуються нові ідеї.
Але якою може бути художня боротьба у цифрову епоху? Як уже було сказано, кліпове мислення відкидає заглиблення і сприймає винятково короткі та яскраві повідомлення. Тому доцільним є використання мемів. Меми – це запам’ятовувальні образи, одиниця культурної спадковості, за допомоги яких можна доносити ті чи ті змісти. Найчастіше бувають гумористичного характеру, але не обов’язково.
Природно, що внаслідок російсько-української війни виникла ціла низка різноманітних мемів. Зерна соняшнику в кишенях окупантів, роми і трактористи, які викрадали російські танки, Чмоня, Чорнобаївка, конотопські відьми і багато інших врізалися у нашу уяву, тож поки вони «в обігу», навряд чи є сенс їх пояснювати.
Згадані меми мають кілька цікавих рис: є захисним механізмом психіки, за допомоги якого свідомість намагається абстрагуватися від брутальної реальності, утворюючи яскравий світ хвацьких героїв і дегенеративних покидьків, де перші завжди перемагають других, – виключно міфологічний світ, якому не обов’язково відповідати об’єктивній реальності. Тож їхня поява пов’язана не лише з інформаційними приводами, а прямо пропорційна немислимому жаху війни. Ключовим у них є не персонаж, а його взаємодія з чимось, що вкупі утворює фіксований образ. Тож досить часто можна не розуміти, хто саме зображений, але те, що відбувається, повинно читатися без слів. Натомість розуміння оригінального контексту, звідки цей образ було «вирізано», лише додає йому додаткових сенсів, а отже, гумору. Повторюваність та варіабельність мемів робить їх «пластичними», придатними для адаптації, але від того позбавленими пафосу серйозності й недоторканості. А проте, однією з типових рис мемів є їхнє короткочасне існування. Так, вони можуть бути пізнаваними досить довго, але «працюють» найкраще доти, доки актуальним є інформаційний привід, що їх викликав.
Образ переростає у символ
Найцікавішим, на мою думку, є те, що повторюваність мемів у деяких випадках рано чи пізно призводить до появи стійких образів, які глибше проникають у культуру. Хорошим прикладом є вже згадане соняшникове насіння. Після появи цього мему ілюстратори почали активно зображати соняшники, які виступили символом боротьби, відродження і поступово перетворилися на символ України загалом. Безперечно, на українських полях щороку безліч соняшників, через що ми є найбільшим експортером соняшникової олії. Але цей символ з’явився саме внаслідок мему. Стійкий образ зчитується або завдяки контексту (у випадку соняшника), або іконографії, тобто комбінації знаків, що свідчать про подію.
Такі образи на певний період закріпляються в культурі у різноманітних проявах. Найбільш знаковим можна назвати образ, прототипом якого є фото, зроблене угорським журналістом Андрашем Фьольдешом. На ньому зображена 27-річна киянка Тетяна Близняк, яка годує тримісячну доньку Марічку у київському метро. Це зображення отримало назву «Київська Мадонна» і набуло неабиякого розголосу, тому стало прообразом багатьох творчих інтерпретацій. Великої популярності набув малюнок ілюстраторки з Дніпра Марини Соломеннікової, який, натомість, став основою для низки ікон («Патріярхат» 2-3, 2022 р. ). Одна з них тепер перебуває у святилищі Святого Серця Муньято, друга у вигляді масштабного банера тимчасово розміщена у церкві Святого Власія (Chiesa di San Biagio Martire) в Неаполі, яку відвідують багато українців. Ще одне таке зображення є елементом ікони художниці Анни Бойко під назвою «Фатімська Покрова». Ця ікона перебуває в Україні, у василіянському монастирі Святого Миколая в селі Малий Березний Закарпатської області.
Описаний образ відтворювали вже багато разів, завжди зберігаючи основні елементи. Тому можна говорити про появу нової іконографії. Але виникає питання, хто або що тут зображене. Справді, була сфотографована конкретна мати. Проте, на мою думку, зміст цього образа є цілком самостійним, аж ніяк не прив’язаним до реальної людини, яка живе і дихає, має минуле і майбутнє. Адже він фіксований не на людині, а на тій події, яка утворює його «міфологічний простір». Це фактично «Богородиця Годувальниця», поміщена в контекст української війни за посередництва реальної моделі. Така гра змістів репрезентує архетип Матері, тому апелює до базових цінностей, які проявляються тут і зараз. Тож питання, чи можна молитися до такої ікони, є риторичним: ви можете бачити на зображенні Тетяну, думати про неї, але це не вона конкретно, а спільний образ зі всіма укладеними в нього означеннями, бо ж, як і будь-яка інша ікона, вона є комбінацією символів, котрі утворюють іконографію. В цьому ключі «Київська Мадонна» є настільки ж незалежною від референта Тетяни, як «Богородиця Одигітрія» від Діви Марії.
Також привертає увагу те, наскільки популярним став образ матері з дитиною із початком повномасштабного вторгнення росії. Як уже було сказано, релігійний підтекст цього образа є одним із домінувальних, але аж ніяк не первинним: будь-яка іконографія, заснована на базових образах, надає їм конкретних змістів завдяки певним атрибутам. Тому можна сказати, що в періоди значних зрушень суспільство так чи інакше звертається до простих образів, які мають на символічному рівні відображати певну незакриту потребу або травматичний досвід. Їхні особливості є одними з найвиразніших маркерів, що дозволяють виявити дискурсивні закономірності певної епохи.
Іконопис та ілюстрація: зустріч у соцмережі
Наша сучасна історія є багатою на приклади, за якими явно простежуються зміни в українській культурі. Звісно, задля цілісного бачення необхідно зануритися в різноманітні сфери, але зупинимося над перетином іконопису та ілюстрацій у соцмережах. Обидва малярські жанри останнім часом як ніколи переплітаються, взаємодоповнюючи один одного у змістовому та виражальному планах. Це особливо помітно на різних етапах Третіх визвольних змагань українського народу. Революція Гідності, яка послужила прологом до війни, була сповнена романтизованих наративів української історії, зокрема Перших визвольних змагань 1917 – 1922 років. У інформаційному просторі повсюдно зустрічались образи Шевченка, Франка, Грушевського, січових стрільців, УНР та інших, так чи інакше актуалізованих атрибутами сучасного Майдану. Значну роль відігравала і давня історія Києва, який став на заклик першого такого за тисячу років набату на захист всього краю. Із першими смертями героїв Майдану цей романтизований пафос українського історизму несуттєво змістився, додавши наративів мучеництва і самопожертви. Після масових розстрілів на Інститутській виник термін «Небесна Сотня». Його зміст і візуалізація полягають у сплетінні християнської символіки небесного воїнства і образів загиблих героїв, які стали ангелами-охоронцями України. «Герої не вмирають» – це гасло, що містить широке поле інтерпретацій, одне з яких віра в безсмертя тих, що віддали своє життя за друзів. Трагізм їхньої загибелі, який неочікувано заповнив інформаційне поле всієї країни, знайшов своє звучання у лемківській пісні «Пливе кача по Тисині», що пролунала на похороні білоруса Михайла Жизневського і стала гімном та реквіємом як Майдану, так і всіх наступних трагічних подій. Цей приклад надважливий, адже відображає те, наскільки тісним для українців був зв’язок з історичною минувшиною, наскільки важливим було декларувати свою приналежність, яка наче легітимізувала законні права українців на власну державу. Тому загиблі майданівці опинилися на іконах і розписах як новомученики нашого краю. У цей період вперше постає принципове питання: як зображати сучасних людей у сакральному «позачасовому» просторі ікони? В більшості випадків все обмежувалося іконописною стилізацією сучасних атрибутів або ж поєднанням візантійських і сучасних елементів у вбранні, архітектурі, портретних рисах персонажів і загалом у сюжетах.
Анексія Криму і початок першої фази російсько-української війни відображалися у щораз актуальніших образах та змістах. Яскравим прикладом є розвиток однієї з найпопулярніших в Україні іконографій Богородиці – Покрови, зокрема підтипу «Богородиця Милосердя» (італ. Madonna della M isericordia). Тут зображена Діва Марія, яка розвела руки, покриваючи мафорієм усіх вірних. Фігури людей, що є суттєво меншими за постать Богородиці, традиційно репрезентують ті чи ті групи населення або конкретних історичних осіб. Так можна знайти зображення реальних королів, вельмож і представників духовенства, але особливе місце тут займає воїнство: козаки, січові стрільці, упівці та інші. Причина цього – глибоке вшанування Покрови українськими захисниками у різні часи.
Проте від 24 лютого 2022 року змістові вектори іконографії Покрови суттєво змінилися. В перші дні війни особисто для мене образ Покрови, або «Нерушимої Стіни» був як ніколи актуальним, адже на знаковому рівні відображав колективне прагнення українців захиститися від навали, знайти заступництво в небесних сил. Однак невпинний каскад нових образів та змістів, які творилися тут і зараз, заполонив усю мою увагу. Фактично відбулося написане вище: війна вторглась у медійний простір і стала єдиною актуальністю, вираженою у міріадах знаків. З одного боку, звідусіль увірвалася немислима буденність жахів війни, з другого – меми, які утворили яскраву міфологічну реальність. Місце глибокого ретроспективного погляду посіли прості та зрозумілі прагнення, а головним героєм став сучасний український народ. Через це всі марні намагання довести свою приналежність до козаків, січових стрільців та всіх інших просто перестали бути потрібними. А навіщо декларувати, виказуючи свою вторинність, якщо ми просто зараз боремося, ще й набагато успішніше за наших предків? Тому «Ой у лузі червона калина» – це більше не пісня УСС, це бойовий спів сучасної України. І саме перший куплет, і саме в обробці Андрія Хливнюка. Аналогічно й пісня «Батько наш Бандера», яка стала наймасовішим українським трендом на Tiktok . Це приклади якраз тих кліпових фрагментів, у яких виражена вся суть, які здатні привертати увагу і спокушати. Все інше – малозрозумілі артефакти минулого, до яких ми ставимося з глибокою шаною, але які, нарешті, можуть спочити. Ось один із виявів тектонічного розлому, який знаменує відрив від московщини: ми – тут і зараз, у справжній дійсності, а вони й далі існують у повній вторинності – в полоні симулякрів «великого імперського минулого». У дійсності цим виродженим маскулінним рудиментам вчорашнього ми протиставляємо образи реальних чоловіків і жінок, останні з яких у зображеннях тепер набувають суб’єктності, а не є тільки об’єктами споглядання або алегоріями, як це було в попередніх епохах.
Тому Покров Богородиці, «Нерушима Стіна» інші іконографії дещо поступилися ключовому нині образу Матері з дитиною. Адже це та сама незахищена людина, одна з тих, які щоденно гинуть унаслідок бомбардувань, тортур і голоду. Звісно, Матір може прийняти образ Мадонни, але саме вона є тим прообразом, із якого вийшла вся Богородична іконографія і який мав силу виявитися знову. Цей образ украй трагічний, але принципово відмінний від стереотипної української туги за долею, яка розвіялася з першими боями за Київ. Бо ми – нація, що народилася з пожеж війни. І в глобальному інформаційному фронті ми вже перемогли, принаймні поки остаточно не втонули у глобальному шумі. Та залишилося перемогти на фронті воєнному.
Михайло Скоп
