Взаємини сучасної української літератури та християнства не можна назвати гармонійними і безхмарними. Беручи свій початок від постмодерних епатажних виступів 1990-их, ідучи через заперечення будь-яких авторитетів і релігійних доктрин до сучасного дискурсу толерантності та секуляризму, де Церква уявляється радше інструментом пригноблення особистості, аніж провідницею до духовного пізнання, література ХХІ століття коливається між пактом про ненапад на традиційні християнські цінності та гострою критикою, відкиданням ролі Церкви й активним використанням християнської образності. Разом із тим за 30 років незалежності України ситуація в сучасній українській літературі якісно змінилася. Якщо на початках постмодерністська естетика була панівною, то нині вона відійшла на другий план. Сформувалася система жанрів, окремих ніш, розрахованих на певного споживача, який самостійно обирає, за літературу якого штибу він готовий платити. Відтак у книжковому просторі зараз співіснують як тексти, що «відштовхуються» від християнського світобачення, так і ті, що закорінені в нього. Далі я зупинюся на тих точках перетину сучасної української літератури і християнства, що видаються найбільш значущими.
Поезія
Певна річ, що до християнської образності звертаються в той чи той спосіб майже всі сучасні українські поети й поетки. Ті автори, які свідомо культивують образи нонконформістів, відкидаючи всі умовності суспільства, часто йдуть шляхом іронічного переосмислення біблійних концептів чи церковного вчення.
Скажімо, у пародійній та саркастичній поезії Артема Полежаки бачимо протест проти масової культури, споживацьких тенденцій, засилля російськомовного продукту, що виявляється в бурлескному блазнюванні: «На початку було Слово. І Слово було у Бога. І Слово це було – «Пиришкі-Пупиришкі». І сотворив Господь Потапа і Настю Камєнскіх. […] І сотворив ще двох Насть Камєнскіх За образом і подобою першої Насті Камєнскіх, Бо друга була геть дурна» тощо.
Однак об’єктом критики тут є, як уже було сказано, культурний масмаркет, а не текст Святого Письма чи християнські правди Віри. В інших віршах Полежаки пародійна налаштованість зникає – ліричний герой цілком щиро усвідомлює себе перед лицем Всевишнього у певний переломний момент життя: «Треба було пройти цей шлях, Шлях, Що нарешті Закінчується порогом. Треба було пройти цей шлях, Щоб залишитись голим, На колінах, Перед Богом».
Говорити про Бога починають частіше і виразніше в контексті російсько-української війни. Долання страху відбувається через віру, котра робить пересічного обивателя (із кредитами та «пивним» черевцем) здатним на вчинок: «Як ти будеш вмирати? Ти ж силою духа кволий! Ти в бога не вірив ніколи! Як ти будеш вмирати? – запитує Артем Полежака і сам відповідає: – Так я буду вбивати, Бо бачив я їхні рожі, Це муху я вбити не можу. Так я буду вбивати. […] А бог – то моя Україна, Тож бережи мене, Боже!..»
Поетка і парамедик Олена Герасим’юк у збірці «Тюремна пісня» вибудовує концепт свободи, невіддільно пов’язаний із вірою та здатністю людини робити власний вибір. Революцію Гідності та російсько-українську війну вона сприймає як випробування народу на вірність. Важливим для її поетики є образ вогню (знаємо з Євангелія, що «Він вас хреститиме Духом Святим і вогнем» (Мт 3, 11)): «в руці – скло, пінопласт, ганчірка, бензин і вогонь / голова чиста, мов скло, вогонь і в серці вогонь / з могил піднімається сотня на бій – вогонь / з могил піднімається на війну легіон / тільки вогонь ми тепер називаєм свободою». У віршах, написаних на фронті, ненависть до ворога концентрується в молитві, яку дівчинка Гєра передає Господові по рації: «Ми згодні на будь-яке царство твоє, аби не було воно царством наших диктаторів, а з іншого прорвемось, ми вже стріляні. …А ворогам нашим не прощай – вони перші вбили». Поезія Олени Герасим’юк емоційна та експресивна, і чималу роль у створенні сильного впливу на читача відіграє саме використання християнської образності.
Інший, екстенсивний напрямок в українській поезії представляє Богдана Матіяш, чиї вірші постають із молитовного дискурсу, а лірична героїня позиціонує себе як людину віруючу. Назва збірки «Розмови з Богом» вичерпно окреслює авторську стратегію – довірчої комунікації з Творцем. Засаднича ідея апофатичного богослов’я, що полягає в неможливості осягнути Бога і висловити Його сутність, може стати на перешкоді діалогу: «ти бачиш як мені складно говорити з Богом я знаю його так / багато років а втім мені не вдається навіть називати його на ім’я».
Однак Бог Отець постає в поезії Богдани Матіяш не Суддею, який карає, а Батьком, який підтримує і захищає. Господь усюди є і все наповняє, і лірична героїня відчуває це дуже органічно. Вірші з останньої збірки Богдани Матіяш «Пісня пісень» говорять насамперед про Божу всюдиприсутність. А ще – про любов, вдячність і ті дари, які людина здобуває від Творця: «заплющуючи очі кожен день дякую / бо такий добрий цей берег така добра ця тиша / і врешті якось так легко / так дуже просто й так легко йти по воді». Лірика цієї авторки герметична, закрита, у неї дуже нечасто проникають прояви зовнішнього світу.
Лірична героїня свідома того, що для сучасного суспільства вона радше парія. Це відчуття, вочевидь, знайоме кожному, хто визнає себе християнином у секуляризованому оточенні. «Я нездалий поет і майже що блазень / з ірисом у лівій руці і з трояндою в правій / без ковпака з дзвіночками але зі звірятами біля ніг», – пише Богдана Матіяш. Постать убогого Франциска Ассізького стає тут метафорою поступовання віруючої людини у світі, де, з одного боку, найпривабливіша перспектива – це закритися від ворожих впливів, а з другого – неуникною є потреба свідчити про Христа.
Жанрова проза
Авторів, які говорять про місію християнина в сучасному світі, в українській літературі не так багато. Одним із жанрів, що дозволяє зайняти позицію стороннього оповідача і таким чином зняти «пафос», який часто відлякує письменників, котрі не хотіли б собі слави прибічників «служителів культу», є антиутопія. У вигаданій версії подій, що мають місце в майбутньому, часто після глобальної цивілізаційної катастрофи, простіше говорити про перевагу віри над дегуманізованою тоталітарною системою. В цьому плані актуальними лишаються написані понад десятиріччя тому романи Юрія Щербака «Час смертохристів» і Тараса Антиповича «Хронос».
Перший, маючи підзаголовок «Міражі 2077 року», в теперішніх умовах загрози ескалації збройного конфлікту сприймається особливо тривожно, адже прогнозує події, які настануть після утворення Союзу держав Чорної Орди, котра повністю підкорить собі Росію, а від України вимагатиме самоліквідації на користь створення «єдиного російського народу». В похмурій картині апокаліптичного майбутнього українці мешкатимуть у зонах етнічної консолідації, займаючись лише сільським господарством і народними промислами. Києво‑Печерська лавра стане осідком секти смертохристів, убивць і злодіїв, котрі закликатимуть не вірити у Воскресіння Спасителя. Генерації цих так званих новолюдей протистоятимуть воскресохристи, лідером котрих буде отець Іван, який трагічно загине наприкінці роману, розіп’ятий лаврськими ченцями на Батиєвій горі.
Образ священника очевидно героїзований і романтизований, але назагал уявлення Юрія Щербака про християнство, висловлені в романі, доволі специфічні. Отець Олег Гірник у статті «Хронос «смертохристів» як signum temporis» зазначає, що Юрій Щербак не надто орієнтується в принципах ортодоксального християнства, а його релігійне кредо можна охарактеризувати як типову для «постсовєтської інтелігенції» еклектичну суміш гностично-сцієнтичних уявлень у поєднанні з фольклорно-етнографічними елементами народних звичаїв. Справді, дещо кумедно виглядають листи одного з персонажів роману – генерал-хорунжого ЗСУ Гайдука, адресовані «таємно, особисто Сину Божому Ісусу Христу з Назарету» попри те, що за авторським задумом це позитивний персонаж, який пережив навернення та прозріння.
Власне у цьому й полягає одна з найбільших небезпек інтеграції християнського дискурсу в дискурс сучасної літератури: до секуляризованого і скептично налаштованого читача важко промовляти з позицій віри, а надто коли в плані художньої вартості пропоновані тексти є вразливими. Ці міркування стосуються і роману Тараса Антиповича «Хронос», де змальоване антиутопійне суспільство, в якому професор Койфман здійснив фатальний експеримент із часом. Спеціальний пристрій під назвою «хрономат» дозволив «викачувати» час життя будь-якої людини. Внаслідок цього у суспільстві нівелюються всі традиційні норми та цінності. Час стає предметом крадіжки і торгівлі, причиною шантажу і терору, а люди перетворюються на мутантів, «схрещуючись» із тваринами. У храмі, де настоятелем є отець Теодор, уже давно не було вірних, і священник почувається зайвим, зневірюється в Божому провидінні. У відповідь на щиру молитву Господь дарує йому здатність повертати «вичищений» крадіями час. Згодом отець Теодор стає лідером повстанців, які розправляються зі злочинним президентом та урядом, а наприкінці роману гине, як і персонаж Юрія Щербака. Тарасові Антиповичу неодноразово закидали мелодраматичність і неправдоподібність фіналу «Хроноса», а також надмірні симпатії до християнства. І це притім, що автор ніде не торкався питань віровизнання, а священник у цьому тексті постає суто абстрактним утіленням всього доброго проти всього злого.
Нежанрова проза
У нежанровій прозі сучасної української літератури, до якої можемо віднести есеїстику, збірки чи цикли оповідань, літературу «потоку свідомості» і різного роду non-fiction, амплітуда ставлення до християнства коливається в діаметрально протилежних напрямках.
На одному полюсі маємо відверто вороже ставлення як до самої доктрини християнства, що «одурманює» сучасну людину та стоїть на варті патріархальних цінностей, так і до церковної єрархії та обрядів. Показовим у цьому плані є «Роман-вибух №1» «одного з найуспішніших та найупізнаваніших медійників Західної України» Остапа Дроздова, який із великим завзяттям штурмує всі головні бастіони моралі, а до Церкви та релігії, вочевидь, має спеціальне упередження. «Роман-вибух» жанрово не можна назвати романом – це вилив роздратування автора на весь довколишній світ, оформлений у вигляді жовчного монологу. «Я не бачив жодної молодої людини, якій було цікаво бути релігійною», – стверджує Дроздов, спрямовуючи вістря критики, як знати, насамперед проти традиційного галицького варіанта церковного життя. «Я теж клянчав у церкві, нічого не чуючи і нічого не розуміючи. Над мною кружляв млосний запах ладану і лицемірства, переді мною зоріли чорні потріскані п’яти… – уся ця атмосфера штучних квітів, пластмасових вазончиків, вишитих рушників, монотонний нерозбірливий баритон заробітчанина в рясі… – я навіть шкірою відчував задуху та безпросвітність…» тощо.
Кроком у бік від такої безкомпромісно негативної позиції можна вважати есеї зі збірки Андрія Бондаря «І тим, що в гробах…», де голос наратора є голосом українського пострадянського інтелігента, побіжно залученого до релігійної культури, хоч і не воцерковленого практично. Його ставлення до релігії є радше філософським, навіть поблажливим, та назагал позитивним. Видається, що представника інтелектуальної спільноти найбільше відлякують від християнства практики «народної релігійності». Історія, що дала назву книжці, оповідає про трьох жінок (натяк на мироносиць), які вибирають м’ясо для великоднього столу: «Три серця, – каже одна з них продавчині. – Три серця і вим’я. Три серця і вим’я в ім’я всього святого». «Святий образ «Три Серця і Вим’я Яловиче» у всьому своєму блюзнірстві, здається, означає культ їжі замість молитовного переживання таїнства: «А завтра вночі ми всі підемо до церкви. Ми і наші шинки, буженини, ковбаски, шпондери, яєчка. Станемо рядочком і заспіваємо: «Христос воскрес із мертвих, смертію смерть подолав…». Відчутно іронізуючи, Андрій Бондар намагається, проте, не засуджувати забобонну релігійність, наголошуючи, що всі ми однакові у своєму обрядовірстві та захланності: «…Господи, ти в нас один. І ми в тебе одні. Господи священних забобонів. Господи борщу. Господи чорнозему. Господи любові, про яку тут ніхто не говорить. Борщ є наша любов».
Альтернативою подібних текстів, де бажання вірити стикається з іронічністю світосприйняття і скепсисом сучасного інтелектуала, є християнська есеїстика на зразок збірки Василя Карп’юка «Ще літо, але вже все зрозуміло» або «Братик біль, сестричка радість» Богдани Матіяш. Ці книжки цілісні за світовідчуванням, і їхній головний меседж полягає у тому, що «для щастя, зрештою, досить просто бути малим і слухняним. Дозволити Богові, щоб Він вів тебе так, як сам хотів би, щоб ти йшов» (Богдана Матіяш). Людина в оптиці християнської есеїстики – творіння Боже серед іншого творіння, тому концепти убогості та покори стають центральними для літературної антропології. «Плюй на свою гордість. Не май її. Твоє тіло не більше, ніж квітка, не менше, ніж земля. Ти – земля. Ти – квітка», – радить Василь Карп’юк. Прикметно, що Церква тут теж постає радше місцем об’єднання спільноти обраних, аніж соціальною інституцією, і саме в цій ролі вона є убезпеченою від надуживань і забобонів: «…Церква – не лише споруда. Церква – це люди в мирі й радості… Можна тримати в рушниках на покутті ікону і в той же час спотворити образ Божий у собі» (Василь Карп’юк).
Стримана і самозаглиблена, така проза є читанням для обмеженого кола, адже, з одного боку, принципово заперечує цінності ліберального світу, орієнтованого на ідеологію «успішного успіху», кар’єрного зростання, виборювання місця в суспільстві, а з другого – призначена радше для тих, що уже встановилися у вірі. Людина, котра перебуває в пошуку чи долає життєві труднощі, може не знайти тут емоцій, суголосних її стану; ці споглядальні тексти видадуться занадто безпроблемними в екстремальній ситуації.
Казус Жадана
Думаю, не помилюся, якщо скажу, що найуспішніше інтегрує християнську образність у сучасну українську літературу лідер письменницької спільноти Сергій Жадан. Потужна харизма, простота в спілкуванні, активна проукраїнська позиція роблять цього поета близьким для широких верств суспільства. На відміну від інших центральних письменників початку 2000-их (Юрія Андруховича, Олександра Ірванця, Тараса Прохаська, Юрія Іздрика) Жадан є більш видимим, оскільки виступає з музичними гуртами, має програми на радіо та бере участь в багатьох соціально вагомих проєктах.
Показово, що в ранній творчості кінця 1990-их– початку 2000-их Жадан з осторогою ставився до християнського дискурсу. Про це свідчить, приміром, цикл «Атеїзм» із його першої збірки «Цитатник» або ж відомі рядки з вірша, присвяченого Дієго Марадоні «Як говорив Ісус, розкинувши руки – Я повернуся ще, с*ки». (Мотив помсти за гріхи, здійснюваної вищою і не завжди зрозумілою для ліричного героя силою, залишиться в творчості поета назавжди.) Однак останніми роками письменник уже не декларує відкрито атеїстичних поглядів, спілкується в прямому ефірі з представниками Церкви, зокрема Блаженнішим Святославом Шевчуком або архиєпископом-емеритом Ігорем Ісіченком, і позиціонує себе цілком лояльним до Церкви як інституції (хоч і без виразної конфесійності – його симпатії на боці абстрактної «української» Церкви).
Зміни у ставленні до християнства добре помітні на прикладі образу священника, який дуже часто зринає і у віршах, і в прозі Сергія Жадана. Якщо в першій повісті «Депеш Мод» протестантський проповідник Джонсон-і-Джонсон має суто карикатурний вигляд, а в «Гімні демократичної молоді» отця Лукіча змальовано як напівкриміналізованого представника панівного в СРСР православ’я, у романі «Ворошиловград» священник («розстрига» з офіційної Церкви) виступає носієм центральних для автора цінностей – відповідальності та вдячності. У поетичній збірці «Тамплієри», яка побачила світ 2016 року, священник уже вписаний у реалії російсько-української війни: «Я знав священика, який був у полоні. Шрам на скроні. Збиті чорні долоні. Телефонні розмови з донецькими операми. Трофейний опель із польськими номерами». Його проповідь містить доволі агресивний меседж, хоч адресат погроз не названий точно: «Спитай мене про прощення, я маю що відповісти: Прощення передбачає, що частина мирян – атеїсти. Я принесу своїм ворогам на могили квіти. Кара господня настигне всіх. Вам, атеїстам не зрозуміти» тощо.
Християнській спільноті в поетиці Жадана відповідає спільнота маргіналів: упосліджених і бідних жителів постіндустріальних міст, працівників фабрик і заводів або бандитів, наркодилерів, безхатьків. Гасло поета – «Господь симпатизує аутсайдерам». Попри те що використання християнських образів і мотивів у творчості Жадана має переважно механічний характер, саме це імпонує читачеві (і масовому, й інтелектуальному). Письменникові не йдеться про практичне воцерковлення чи богословські колізії – достатньо говорити про віру, душу, смерть, покарання, прощення, жертву. Так само легко Жадан вводить у художню тканину своїх текстів образи Ісуса Христа, Богородиці, апостолів, пророків, янголів. У свідомості читача це дорівнює релігійності, але водночас не вимагає ніяких дій чи зусиль, яких потребує Церква від вірянина і які так відлякують сучасну людину, згодну визнати, що Бог існує, але не готову обмежувати себе «обрядами» та іншими проявами «мракобісся». Ризикну припустити, що в цьому випадку поезія виступає ерзацом Церкви, і «секта Жадана» налічує велику кількість прихильників саме завдяки цій лайт-версії віри.
Замість висновків
Отож цей огляд, що не претендує на вичерпність, дозволяє зауважити кілька моментів, які стосуються взаємин християнства та сучасної української літератури.
Насамперед мусимо констатувати, що пострадянський спадок в українському суспільстві виявляється, зокрема, в загальній скептичній налаштованості до віри, релігії, церковної єрархії. Навіть ті, що відвідують храм із певною регулярністю, досить часто обмежуються механічним виконанням обрядових дій. Що ж до активної інтелектуальної читацької спільноти, то вона складається значною мірою якщо не з переконаних атеїстів, то з осіб, які рішучо боронять власну свободу від церковної пропаганди, часто вважаючи віру приватною справою кожного.
Такий стан закономірно позначається на літературі, адже українські автори мають подібні переконання. Відтак у текстах паралельно існує як виразно негативне, критичне ставлення до християнства (насамперед церковної структури), так і стримане чи позитивне. Безперечно, письменники охоче послуговуються християнською образністю – мовиться насамперед про поезію, що черпає з цього фонду так само активно, як і, скажімо, з античного.
Однак використання християнської образності ще не свідчить про християнський зміст. Найбільш промовистим у цьому плані можна вважати прецедент поезії Сергія Жадана, який творить певну альтернативу офіційній церковній дійсності в реальності свого художнього світу. Йому вдається знайти той баланс, який робить успішним «довколахристиянський» текст (говорити про віру просто, емоційно, спираючись на життєві сюжети), тоді як спеціально християнська поезія чи есеїстика, орієнтовані на інтелектуального читача, мають обмежену цільову аудиторію (осіб, які ідентифікують себе як християни або лояльно ставляться до віри).
Лакмусом змін у ставленні до релігії може служити образ священника. Виразно негативний протягом століть секуляризації суспільства, скомпрометований у радянські часи, нині він доволі часто набуває позитивних конотацій, зокрема в жанрових творах. Однак поверхове знайомство з християнською доктриною або небажання «завантажувати» читача складними питаннями має наслідком те, що в жанрових творах християнство перетворюється на кітч, і це викликає закономірну критику.
Надалі (особливо якщо зважати на посилення ролі Церкви в суспільстві, набуття позитивного іміджу ПЦУ та мобілізаційний вплив російсько-української війни на суспільну свідомість) можливими шляхами діалогу християнства та літератури може бути як розширення кола лояльної інтелектуальної читацької спільноти, так і покращення якості контенту масової літератури, де почнуть порушувати актуальні проблеми сучасної людини крізь призму віри та релігійності.
д-рка Тетяна Трофименко
