Ще задовго до початку російської війни в Україні кремль активно поширював вигадки про начебто геноцид українською владою свого ж населення. Іншою спекуляцією стала теза про те, що начебто колективний Захід обдурив українських громадян, скинув законну владу після Революції Гідності та втягнув українців у війну з росією. Сьогодні ці вигадки відкинуто вже й на міжнародному рівні рішенням Суду ООН. Проте антизахідна риторика кремля, яка, до слова, не є новим феноменом, тривалий час знаходила і далі знаходить підтримку в різних колах західних інтелектуалів. Причиною цього став значний вплив Росії на академічні середовища, які перетворилися на один із важливих каналів поширення російської пропаганди.
У західній науці була значна кількість «сов’єтологів», які вивчали радянську дійсність усіх республік крізь призму політичного, соціального, економічного, культурного та інших сфер життя радянської росії. І в такому підході була певна логіка, оскільки москва здійснювала беззаперечний вплив чи не на всі суспільні процеси в СРСР. Лише невелика кількість академічних завзятців фокусувалися на конкретних республіках, здобуваючи славу вузьких спеціалістів та любителів різної екзотики, подібно як нині досліджують маловідомі племена Африки чи Океанії. Так, їхній побут самобутній, але він загалом не впливає на глобальну політику чи економіку. Із розпадом СРСР радянські студії стали непотрібні, і перед частиною науковців постав вибір – або перепрофільовуватися, або фокусуватися на нових країнах, що постали на уламках «тюрми народів». Очевидно, ті, що вирішили й надалі вивчати наш регіон, який назвали «пострадянським», мали б змінити свій російсько-центричний підхід, який втратив сенс. Проте, як стверджує професор Тарас Кузьо у книзі «Криза в студіях Росії», не всі виявилися готовими до такої зміни, і частина західної Академії продовжувала досліджувати незалежні країни включно з Україною у стилі «російських земель». З одного боку це пов’язане з науковою недбалістю, а з другого – з активним лобіюванням росією своїх інтересів, зокрема фінансовими шляхами.
Наукові прорахунки, звісно, є проблемним питанням, але їх можна долати через академічні дискусії та тексти, де більш фахові дослідники здатні пояснити хибність тих чи тих підходів. Трудність у цьому процесі лиш одна – корекції хиб не повинні перебувати на периферії наукового пізнання. Досвід світових деколонізаційних студій, які, власне, зосереджені на виправленні домінантних наративів та політичних міфів, створених колишньою метрополією, показує, що для «відновлення правди» потрібен час та ангажування до цієї роботи певної критичної маси науковців. Одна вдала книга цілком може зробити фурор в академічній спільноті, проте її буде замало, аби змінити наявний стан справ. Нові пропозиції та прочитання ще повинна «прийняти і погодити» ширша когорта науковців. Це якраз той випадок, де кількість і якість важливі. Тут не потрібно вдаватися до емоцій, бо саме так і працює наука. Варто згадати шлях, який проходять усі наукові відкриття – від критичного ставлення і перевірок до прийняття і вже подальшої надбудови знань на цій основі. Я не маю перед собою результатів якоїсь достатньої експертизи в сфері українських студій, щоби стверджувати категорично, але сьогодні вже неозброєним оком видно, що фазу «Україна – не Росія» ми пройшли.
Масштаби фінансування «сов’єтологів»
Друга частина питання, пов’язана з проросійськими впливами, значно складніша і проблематичніша. Ще в часи холодної війни радянські студії щедро фінансували з державних бюджетів для вишколу спеціалістів, яких залучали для допомоги у формуванні урядових політик країн Заходу щодо СРСР. Подібну практику використовувала й москва для вивчення країн Заходу. Проілюструю цю ситуацію на прикладі США. У 1983 році американський уряд прийняв так званий закон про дослідження та вивчення Східної Європи і СРСР, який передбачав виділення 50 млн дол. США впродовж 10 років, тобто по 5 млн дол. США на рік, для підтримки університетських центрів, які спеціалізуються на студіях регіону Східної Європи і СРСР. Це досить значна сума порівняно зі всіма видатками державного бюджету США на освіту, що в 1985 році становили 47,8 млн дол. США (включно з дошкільною освітою та забезпеченням музеїв і бібліотек).
Однак названа сума не здається надто великою, оскільки система освіти США передбачає значну незалежність освітніх закладів із власними бюджетами та можливостями заробітку. Станом на 1985 рік частка державних коштів на федеральному рівні в структурі бюджетів вищої освіти США становила майже 30%. Ще близько 12% становили кошти, які заклади вищої освіти отримували від урядів конкретного штату. Тому, щоби зрозуміти справжню вагу коштів, що їх прицільно виділяли на радянські студії, варто розглянути практичну реалізацію самої справи. За даними, поданими у статті Сюзан Раскі, опублікованій у 1985 році в газеті «New York Times», 5 млн дол. США практично означали грантову підтримку 624 науковців лише у 1984 році. Отримувачами фінансів у різні часи були потужні американські дослідницькі університети, як-от Університет Каліфорнії, Гарвардський університет, Стенфордський університет та багато інших. Ще раз наголошу: фінансову підтримку на вивчення СРСР отримували більш ніж 600 дослідників щорічно (з 1984 року). І якщо врахувати, що частина науковців продовжували свої гранти чи отримували нові, загалом можна уявити чисельність когорти фахівців у цій сфері.
Чим скористалася росія
Із розпадом СРСР фінансування за згаданим законом у США було припинене і згодом переформатоване на дослідження незалежних країн пострадянського простору, але вже зі значно меншими коштами. За кілька років ученим була запропонована низка урядових програм, що діють дотепер згідно з оновленим законом про дослідження та вивчення Східної Європи і незалежних держави колишнього СРСР, фокус яких стосувався вже окремих країн, зокрема України (що посилило розвиток українських студій). Однак зі зменшенням ролі цього регіону для американської політики внаслідок макрополітичних змін у світі (для прикладу, інтенсивніше почали вивчати Близький Схід і Тихоокеанський регіон) багато колишніх центрів радянських досліджень зіткнулися з кадровими скороченнями і браком фінансування. Цю ситуацію не одразу, але поволі почала використовувати росія, особливо з кінця 2000-их років, коли російська політична та бізнес-еліта почала все більше схилятися до формування авторитарного режиму Путіна. Відтоді мережі центрів російських та євразійських студій і окремі науковці стають учасниками різноманітних програм обмінів та дослідницьких програм, які фінансує не лише американський уряд, а й російські та незалежні фундації, де донорами також є росіяни.
Для промоції такої співпраці з 2007-го, 2008 років російський уряд створює низку урядово фінансованих і урядово контрольованих організацій на кшталт «Росспівробітництва», фундації «Російський світ», Фонду Горчакова та інших, які підтримують центри російських студій в американських і європейських університетах. Така практика справді не є унікальною, адже багато країн користуються нею задля двостороннього академічного співробітництва. Взагалі за існування демократичних режимів така діяльність не викликає надмірних заперечень – ця форма є типовою для так званої освітньої чи культурної дипломатії. Проте у випадку авторитарних режимів мережі таких центрів стають зручним механізмом поширення державної пропаганди, навіть розвідувальної діяльності. І росія цим вдало скористалася. Варто згадати заяву керівника служби зовнішньої розвідки Естонії в 2018 році, який визнав, що в його країні діє ціла мережа політиків, журналістів, бізнесменів тощо як агентів російського впливу.
Масштаби російського впливу
Щоби продемонструвати масштаби російського впливу на західні академічні спільноти, українська дослідниця Катерина Смаглій опублікувала в 2018 році аналітичний огляд під назвою «Гібридна аналітика: прокремлівська експертна пропаганда у Москві, Європі та США». Цей матеріал доступний англійською мовою, і я дуже рекомендую з ним ознайомитися для того, щоби зрозуміти, як різні аналітичні центри, наукові видання, фундації, дискусійні платформи та конференції використовувалися і використовуються Кремлем для просування та відбілювання своєї діяльності, а також для поширення ідей «російського світу». Якщо не має змоги прочитати цю працю англійською, то можна прочитати короткі висновки з аналітики у статті газети «День».
Катерина Смаглій звертає особливу увагу на практику російського уряду активізувати такі свої мережі напередодні проведення виборів у різних країнах, а також під час загострень у відносинах росії та Заходу як один із інструментів згладжування критики щодо самої росії та просування своїх власних інтересів. Цитую слова дослідниці зі згаданої статті газети «День»:
«На тлі погіршення відносин Росії з Заходом ці інтелектуали раптово опинилися в самому центрі зусиль із розвитку «народної дипломатії». Як виявилося, людям важко відмовитися від російських запрошень взяти участь у роботі клубу «Валдай», а також скористатися російською щедрістю та першокласною гостинністю».
Тут доречно згадати, що росія вливала неймовірні суми для підтримки свого впливу. Один лише бюджет «Росспівробітництва» у 2020 році становив понад 4 мрд рублів.
Подібні висновки про використання росіянами своїх академічних мереж напередодні виборів згадує і Микола Рябчук у статі про українські вибори (газета «Збруч»).
Агенти впливу, їхні методи й адресати
Утім найбільша проблема діяльності прокремлівських центрів та окремих дослідників полягає навіть не в тому, що їх, наче консерви, російський уряд може відкрити в зручний для себе момент, а в тому, що у багатьох випадках це західні університетські центри. А отже, вони не лише досліджують, пишуть книги та наукові статті, а й викладають на освітніх програмах, роками формуючи думку нових поколінь. І навіть якщо когось із таких агентів впливу росії вдасться виявити та «розконсервувати», їхні колишні студенти до того часу вже стають носіями тих чи тих проросійських ідей.
У цьому процесі агентам впливу росії не обов’язково вдаватися до відвертої пропаганди, яку легко викрити. Зазвичай механізм російського бачення світу просто накладається на наявні теоретичні чи ідеологічні концепції, які хоч і є маргінальними, та все ж присутні в публічному просторі будь-якої країни, а тим більше демократичної, позаяк цей простір базується на плюралізмі думок.
Наприклад, украй принадною основою для таких кіл є антиглобалістська риторика, тісно пов’язана з антизахідними лозунгами як лівого, так і консервативного спрямування. У лівому сегменті в цьому плані спекулюють тезою про глобальні та переважно західні корпорації, які приходять на нові ринки і вбивають місцеву економіку. Ми ж маємо розуміти, що так працює ринкова економіка – менш конкурентоспроможні компанії завжди змушені закриватися чи переорієнтовувати свою діяльність незалежно від того, «східні» вони чи «західні», «північні» чи «південні». Однак спекулянти чомусь забувають, що там, де присутнє масове виробництво, стандартизовані і дешевші товари, виникає крафтове виробництво з унікальними та місцевими продуктами, які можна виготовляти через обмін знаннями і технологіями. Згадаймо крафтовий бум, який відбувався в Україні останніми роками і який сформувався, зокрема, завдяки можливості дешевої реклами через глобальні соціальні мережі. Тому зрозуміло, що просування росією антизахідних наративів у даному контексті є нечесним і в першу чергу працювало на пропаганду російських національних виробників, які не можуть витримати чесної конкуренції, а тому вдаються до задобрення російської влади і корупції. Підтримка кремлем лівих радикальних рухів на Заході є свідченням такої тактики росії.
Понад те, росія здійснює вплив на західні консервативні кола, однак і в цьому випадку використовує ту ж антизахідну риторику в контексті просування ідей «російського світу» і привласнення християнських цінностей. У цьому випадку в російському дискурсі вживають наративи про те, що, мовляв, західні суспільства втратили свої моральні орієнтири і перебувають у ціннісній деградації, якій протиставляється саме росія, яка начебто захищає традиційні цінності.
Деякі консерватори на Заході справді активно поширювали цю тезу, апелюючи при цьому до публічних декларацій Путіна про підтримку Церкви. Однак, як ми вже не раз могли переконатися, слова росіян розходяться з ділами. Наприклад, у самій російській федерації ще з 2016 року діє «закон Ярової», згідно з яким масові зібрання релігійних організацій можна вважати формою екстремізму та західної пропаганди. Тимчасова окупація Криму чітко показала, що за цим законом були обвинувачені представники мусульманської, протестантської, католицької та православної громад на півострові за винятком Російської Православної Церкви. Понад те, попри створений імідж релігійної твердині ретельні соціологічні дослідження показують, що відсоток практикуючих вірян у російській федерації досить малий. Зазначу, наприклад, що дані опитування Pew Research Center 2017 року, показали, що лише 17% росіян моляться щоденно (серед українців – таких 29%, серед поляків 27%), і лише 75% узагалі вірять в Бога (серед українців таких 86%, серед поляків 86%).
Урешті-решт ті ж аморальні й цинічні терористичні атаки на українські міста, мародерство, вбивство і катування цивільного населення, що їх ми спостерігаємо та фіксуємо під час теперішньої війни, говорять самі за себе: в самій росії є великі проблеми з духовністю та мораллю, а ідея «російського світу» нагадує радше оновлену версію фашизму. У одній зі статей «Atlantic Council» сказано: щораз більше західних консерваторів починають розуміти, що вони потрапили під вплив російської пропаганди. Причина цього – активна мережа прокремлівських «консервів» у академічному середовищі. І ці «консерви» замість того, щоби виконувати свою основну функцію – допомагати суспільствам ставати кращими, долати соціальні проблеми та розвивати гуманістичний світогляд – працювали над тим, як виправдати російське бачення світу і розмити межі критичного осмислення, повторюючи сформовані російською пропагандою наративи.
Цінності існують для того, щоби берегти життя, а не вбивати. Натомість російський, а перед тим радянський світ сьогодні демонструє протилежне – приходить, щоб убивати невинних.
д-р Дмитро Шеренговський – проректор УКУ, політолог-міжнародник
