Україна вкотре переживає гуманітарну катастрофу. Останньою була аварія на Чорнобильській АЕС, перед тим – Голодомор. Сьогодні внаслідок повномасштабного вторгнення Росії в Україну кожен четвертий українець став вимушеним переселенцем – мігрував чи всередині країни, чи за її межі. За даними ООН, станом на 16 березня 2022 року понад 3,2 мільйона українців змушені були виїхати за кордон. З них, як повідомляє ЮНІСЕФ, близько 1,5 мільйона – діти. У той же час кількість вимушено переселених осіб всередині країни збільшується щодень. За оцінками агентства ООН з питань міграції, близько 6,5 мільйона наших співгромадян стали внутрішніми переселенцями.
«Карітас» – це про допомогу
«Я мушу спати, навіть якщо для цього треба випити таблетку. Я не можу дозволити собі піддатися емоціям, мушу опановувати себе і щоранку з усмішкою вітати своїх колег. Від мене залежить тон і налаштування в роботі понад 70 працівників «Карітасу Коломиї» та понад сотні волонтерів, які щодня в нас працюють», – розказує директор коломийського осередку «Карітасу» Сергій Триф’як. Відколи російські війська вторглися на нашу землю, БФ «Карітас Україна», який має 30 регіональних відділень, працює фактично в цілодобовому режимі: постійно триває розселення і пошук нових місць для вимушено переселених осіб із окупованих територій та зон бойових дій. Працівники та волонтери розвантажують гуманітарну допомогу, сортують її, перепаковують і відправляють у місця, де цивільне населення залишилося без основних засобів для існування: їжі, медикаментів, одягу, предметів гігієни. Давати раду з викликами такого масштабу «Карітас» вчився, як кажуть, на ходу. Але добре сформована команда з рясно розгалуженою комунікацією дала змогу швидко акумулювати і розподіляти ресурс, головно людський.
ЗСУ поступово звільняє нещодавно окуповані росіянами території, і поволі з’являється можливість вибратися з підвалів та бомбосховищ нашим співвітчизникам. У різний спосіб їм вдається дістатися до безпечніших, переважно західних, областей України та знайти хоч якийсь прихисток для себе і своїх рідних. Є люди, які змогли безперешкодно виїхати власною автівкою і мають кошти, щоб орендувати для себе житло, а є такі, що дістаються до відносно безпечних західних територій у хатніх капцях і халатах. Ці люди потребують повного забезпечення. Причому, як наголошує отець Сергій Триф’як, треба дбати, аби вони отримали гідні умови перебування. Загалом один лиш БФ «Карітас Україна» (окрім інших благодійних і волонтерських організацій) за добу надає допомогу близько 15 тисячам наших співвітчизників: від гарячого обіду до забезпечення місцем тимчасового проживання з триразовим харчуванням та медичною допомогою.
Від початку війни благодійники з-за кордону і з нашої держави передали переселенцям тонни допомоги. Звісно, великі її обсяги проходять через інші благодійні фонди, зокрема Червоний Хрест. Але й потреба в допомозі зростає щогодини. Той же Червоний Хрест називає нинішню ситуацію в Україні гуманітарною катастрофою, а ситуацію в Маріуполі – апокаліптичною.
Біженці на рідній землі
Опинившись у цей час в Коломиї і маючи змогу на якийсь період стати волонтеркою, хочу розказати кілька історій біженців, які почула з перших вуст. Адже за статистичними даними не видно людей, не чути їхнього плачу, болю та безсилля. Першими з ними стикаються працівники і волонтери «Карітасу», які мають зареєструвати новоприбулих біженців. І часто ці люди настільки шоковані, що не здатні навіть назвати своє ім’я. Ще зовсім недавно вони мали роботу, дім, щоденні клопоти, а сьогодні змушені ставати в чергу, щоб отримати продуктовий набір.
Понад 1500 осіб знайшли тимчасове пристановище в приміщеннях, які для них в екстреному режимі приготували працівники та місцеві волонтери власним коштом. Мешканці будинку «Карітасу» в селі Ковалівка – переважно люди похилого віку та особи з інвалідністю. Не всі хочуть розмовляти з журналістами, а тим, що на це погоджуються, бракує слів, щоб описати пережите і висловити свої почуття.
64-річний Вадим Мазниченко – зі села Горенка Бучанського району, що межує з Гостомелем (місто, яке російські «визволителі» зрівняли з землею). Він має інвалідність, колишній учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС першої категорії. Їхав до Коломиї 20 годин в холодному автобусі, вщерть заповненому людьми. Водій гнав усю ніч лісами і полями, боячись потрапити під обстріл росіян. За цей час зробив лише дві п’ятихвилинні зупинки. І коли відкрилися двері автобуса, пан Вадим просто впав і не міг іти. Волонтери заопікувалися ним, дали необхідні ліки. Чоловік досі не знає, чи щось залишилося від його будинку в рідному селі. Але переживає не за господарство, а за свого друга: «Його вбили прямо на його подвір’ї. Мабуть, він там і досі лежить. Хто ж його поховає?..»
Тетяні Качаленко із селища Бородянка Бучанського району 67 років. Вона п’ять діб ховалася в погребі сама, без зв’язку. Її зігрівали три котики і пес. Через Бородянку проходила колона російської техніки, яка вела зумисний обстріл цивільних будинків. Селище піддали нищівному бомбардуванню. Особливо вражена пані Тетяна тим, як скидали авіабомби: «Бомбардує раз – усюди дим, літак ще раз повертається і знову кидає бомбу, щоб знищити будинок повністю. Це не люди…»
Подружжю Раїси Купченко і Петра Жилюка довелося ховатися в підвалах від кадирівців, які вибивали двері і кричали: «Ми вас унічножим!» Не змігши вибити двері ногами, вони пускали автоматні черги по замку. Ситуацію ускладнювало те, що пан Петро за чотири дні до нападу пережив інсульт. Сім’я Жилюків – теж із Бородянки, яку російські окупанти перетворили на згарище. Виїхати звідти їм допомогли місцеві пожежники і поліція, які буквально запаковували людей у пожежний автомобіль і вивозили щонайдалі в напрямку безпечнішого місця. Проте пані Раїса весь час повторює, що хоче додому, навіть якщо б там були розвалини. Але вони рідні…
Нещодавно до волонтерів «Карітасу Коломиї» долучився Антон Черезов. Історію свого виїзду з окупованого села Гаврилівка Бучанського району він пам’ятає достеменно: як за 40 хвилин зібралися, як шукали напрямок руху, як стояли обабіч дороги цивільні автівки з мертвими водіями, якого кольору був один відрізок дороги – кольору крові, змішаної з болотом, як «орки» (бо «військові» про них не скажеш з огляду на те, як вони божевільно розстрілювати жінок і дітей) ставали на коліно і брали на приціл жигулі, де на той час перебувала його восьмимісячна донька, семирічний син, дружина і 17- річна сестра.
До того як вирватися, вони разом із батьками Антона два тижні просиділи в підвалі та лиш час до часу робили вилазки, щоби приготувати їжу на вогнищі. Аж раптом Антон помітив, що деякі сусіди намагаються виїхати. Він теж вирішив прориватися, щоб урятувати сім’ю. Взагалі не знав, куди їхати, де може бути безпечне місце для його рідних. Молодша сестра стала «навігатором», і за дві доби виснажливого шляху Черезови дісталися до Коломиї. Це було перше місце, зі слів Антона, де вони змогли полегшено зітхнути, приготувати собі суп і скупати немовля. «Нас, зовсім незнайомих людей, поселили в приватному дитячому садку і дали в розпорядження все, що там було», – каже чоловік. Антон Черезов зміг відправити свою родину за кордон, а сам, не маючи куди повертатися, зупинився в коломийському «Карітасі», де волонтерить і спить на розкладачці в актовому залі. Все, що залишилося від його колишнього життя, це наплічник, штани, куртка і светр. До війни цей чоловік працював на ДП «Антонов».
Коротка проповідь
Коли я розповідала це своєму знайомому, він сказав: «Та зараз таких історій багато». Так, історій, на превеликий жаль, багато, але історія Антона Черезова – одна. Розповіді Вадима Мазниченка, Раїси Купченко, Тетяни Качаленко – це також окремі історії, унікальні ЛЮДСЬКІ історії, історії ЇХНЬОГО життя. Це жахіття, яке пережили ОСОБИСТО ВОНИ. І ці історії не закінчилися – вони тривають і множаться… Якою має бути відповідь, реакція християнина на сьогоднішні українські реалії? Це, як каже Сергій Триф’як, реакція НОРМАЛЬНОЇ ЛЮДИНИ – допомогти чим можеш. Отець признається, що має постійне відчуття того, що замало робить, що міг би допомогти більшій кількості людей. І це при тому, що працює без вихідних. Ірина Турянська, секретарка «Карітасу Коломиї», має п’ятеро дітей, наймолодшому – п’ять років. Але щодня приходить на роботу, її робочий день нелімітований. Жінка реєструє переселенців, зустрічається і видає продуктові набори нужденним, які і в мирний час на її «балансі». Ірина знає, як важливо по-людськи прийняти кожного з них, намагатися зрозуміти, коли на запитання, чого ви потребуєте, людина в прострації відповідає: «Я просто хочу додому».
У коломийському «Карітасі» перебуває сім’я Сончаків: чоловік, дружина і донька, які волонтерять там із першого дня. Чоловік, Богдан Сончак, розповідає: «Ми тут у постійній роботі. Так легше пережити теперішню українську дійсність. Люди тут дуже згуртовані, кожен хоче «вкласти» себе і не стояти осторонь. Я взагалі не розумію тих, що зараз лежать на дивані, а очі – в телевізорі».
Звісно, не всі мусять бути волонтерами. Зрештою, не кожен може це собі дозволити. Фронт багатьох інших українців – це сумлінно виконувати свою роботу на тому місці, де ти є: хтось випікає хліб, хтось везе цистерну з пальним, а хтось стриже бійця тероборони.
Світлана Бабинська
