Всі ми погодимося, що живемо в часах непересічних сензацій, що ними є виповнене наше сучасне щоденне життя. Вони появляються в ділянках техніки, архітектури, космічних полетів, передвиборчих голосувань, театральних драм, комедій, як також церковного проповідництва. І саме такою сензацією з ділянки гомілетики (церковного вміння духовного красномовства) є «Слово» єпископа В. Лостена, відчитане ним в Нюарку дня 25 квітня ц.р., з нагоди палення морґеджу.
Питання авторства «Слова»: важко повірити, що автором «Слова» є сам владика Василь Лостен. Воно написане професійно, з наклепами на мирян УКЦ, а це на нашу думку дещо понад сили самого владики. В ньому порушено такі справи, про які владика напевно довідався з прочитаного. Всі ми знаємо, що дехто з владик користується услугами других писателів, а вони за свою працю одержують матеріяльну винагороду і в цей спосіб пробиваються через трудні обставини сьогоднішнього нерожевого життя. Не є це гріхом, ані провиною, просити когось, щоби «ЩОСЬ написав з нагоди такого морґеджового торжества». Всежтаки треба мати дещо більше орієнтаційного і критичного змислу, щоби зрозуміти, у кого і що можна замовляти. Кажуть, що за доброї якости і «зі смаком» вшите убрання треба більше заплатити, але тоді воно дійсно прикрашує того, хто його носить. Це саме відноситься до гомілетики в церкві. На жаль, повище «Слово» своєю логікою, інсинуаціями, формуванням оскаржень і мотивуванням є до того ступеня примітивно-наївне, що зовсім не надається для проповіді українського владики без уваги на те, які були б у нього особисті здібності, чи наукові кваліфікації і досягнення. Навіть другим написану, проповідь прочитана в церкві, мусить бути еляборатом такої вартости, щоби не понижувала владичого сану навіть тоді, коли його очолює особа Василя Лостена. Та це на марґінесі.
Запізнавшися ближче з провідною думкою «Слова», мається враження, що автор повертається знову до періоду пасквільних писань (5 літ тому), називаючи мирян фальшивими пророками і лицемірними оборонцями, які на його думку знеславлюють священство, єпископів, Апостольський Престіл. Автора дуже болить, що навіть добрі люди підпадають під фальшиві впливи тих лицемірів. Він панічно перестерігає чесних мирян перед ними, бо слухаючи їх, за його логікою, вони шкодять народові (правдоподібно українському). Тут знову повторяється стара практика відстрашити людей критично дивитися на Ватикан за його екуменічний романс з Москвою, і то коштом УКЦ. Автор «Слова» є неправдомовним, бо добре знає, що українські миряни зовсім не виступають проти Апостольської Столиці і Христової Науки. Миряни виступають проти ліберальної і промосковської політики дипломатичного Ватикану, яка шкодить не тільки Церкві, до якої сам автор напевно належить, але не менше і Вселенській Церкві. Остаточно, велике число римських кардиналів явно виявляють теж своє негодування із цеї причини і про це широко розписує світова католицька преса, треба її тільки читати. Миряни УКЦ ніколи не виступали проти Папи Пія XII, бо він дбав про УКЦ, її не кривдив, їй помагав і нею піклувався, не позбавляв її прав і привілеїв, з Москвою не дружився, бо з безбожниками не було йому по дорозі. Тому за понтифікату Пія XII Вселенська Церква стояла на висоті свого покликання і розвою, а Достойна Особа Папи Пія XII по сьогодні осталася взірцевим прикладом для своїх наслідників. Приписувати укр. мирянам те, чого вони не роблять, може тільки людина нечесна, що зовсім ігнорує Божі Заповіді.
Автор «Слова» бідькається, що в нас немає священиків. Запитаємо: чому ж тоді він не обстане за тими священиками, що їх в жонатому стані висвятили наші владики (між ними і наш Патріярх Йосиф І), а яких Ватикан так безправно і безсоромно сьогодні суспендує. От і причина, чому так мало священиків і чому сьогодні так багато з них покидає священичий стан. Зіпсуття і згіршення іде в першу чергу зі самої «Ватиканської гори», тому брак священиків є зовсім нелогічно приписувати укр. мирянам. Автор «Слова» закликає молодь до пожертви. На жаль сьогодні укр. молодь не знаходить багато владик, монахів, священиків, на яких їй можна б було взоруватися. Молоді люди у своїй природі більше чесні, ще незіпсуті, більше ідейні, тому на вислужництво пів червоному Ватиканові за кусень мітри, чи за шматок фіолету, ще не підуть. Вони згіршені поступуванням деяких укр. владик, священиків, монахів, які інтереси дружби Ватикан-Москва і власну карієру ставлять часто-густо вище інтересів УКЦ. Сьогодні укр. молодь, позбавлена здорового і розумного проводу, пробивається сама через життя так, як уміє. Авторові «Слова» нічого вбиратися в тоґу прокуратора. Найперше треба перевиховати деяких укрю. владик, священиків, монахів та світських «батьків» народу, а тоді братися до молоді.
У «Слові» автор не менше нарікає, що миряни на сторінках преси не боронять правопорядку в нашій Церкві. Запитаємо: що автор розуміє під правопорядком? Чи за доляри куплена у Ватикані єпископська мітра (гідність) це правопорядок, чи може ломання правопорядку? Чи писати злобні доноси на нашого Патріярха Йосифа І до Папи Павла VI (як це робили і дальше роблять деякі наші владики, монахи, священики, люди з центральних організацій в ЗСА), це теж правопорядок? Що і кого ж тоді боронити? Чи тих, що крутими дорогами пнуться «вгору», чи тих, що проти того беззаконня виступають?
Вкінці автор дякує нашим отцям (може він священик) душпастирям, що відреклися слави і розкошей світу і всеціло посвятили своє життя Церкві… Властиво не знаю, з яких розкошей ці священики зрезиґнували, але всі ми добре свідомі того, що мільйони людей цеї земської кулі позбавлені не то розкошей, але навіть основних середників до життя, в злиднях, нужді, біді, концентраційних таборах невпинно числять довгі дні своїх людських і душевних терпінь, але якось ніхто з того не робить пропаганди чи афішування. Остаточно: священики добровільно посвятили себе службі Богові і Христовій Науці — чого ж тоді робити їх героями епохи? Де ж та християнська скромність?
Приглянувшись ближче їм, вони гарно відживлені (деякі аж загарно, зі шкодою для власного здоров’я), пристойно вбрані, користають з тих самих вигод і приємностей (телебачення, концерти, різного рода бенкети, включно з церковними), що і миряни УКЦ. Різниці у житті між одними і другими майже немає. Є правдою, що богато з них живе навіть вигідніше від мирян, та це в житті самозрозуміле і з того ніхто не робить реклями. Щодо аргументу: «відреклися слави», то ледви чи можна погодитися з тим, як тільки пригадаємо собі боротьбу між священиками добрих пару років тому за найвищий пост в Управі «Філядельфійського Провидіння». Навіть спосіб боротьби не дуже то відповідав християнським принципам.
Гомілетика це одна з дуже важних дисциплін богословських наук, якій під сучасну пору, в цій країні нового поселення, не завсігди присвячується належну увагу. Очорнювання мирян, ширення неправди про других з церковної проповідальниці, зовсім не є передбачене цею богословською дисципліною. Такого привілею не мають навіть католицькі владики. Тому і єп. Василеві Лостенові добре було би присвятити дещо більше уваги цій науці вивчення розумного і шляхотного проповідництва. Не треба лякатися початкових труднощів чи неуспіхів, вони є всюди. Треба більше читати, самому вчитися, а також більше усамостійнюватися у цій галузі гомілетики. Такий підхід до справи принесе більші користі не тільки мирянам, але в першу чергу дасть моральне вдоволення самому владиці, чого з глибокого переконання ми йому бажаємо.
