(Рим-УПБ.) В українськім католицькім тижневику «Шлях», офіціозі філядельфійської Архиєпархії, в чотирьох числах — 2, 3, 4, 5 — від 1-22 лютого 1976 p., появилась надзвичайно цінна стаття Архиєпископа Української Автокефальної Православної Церкви Ореста Іванюка з Мюнхену п. н. «Щоб усі були одно».
Стаття є не лише надзвичайно цінна своїм знаменитим, об’єктивним змістом, обоснованим на творах східніх і західніх Отців Церкви, повна цитатів із творів письменників обох віровизнань та із літургічних і Богослужебних книг, але й надзвичайна своєю появою, як стаття Архиєп. УАПЦерква в українській католицькій пресі, що дотепер рідко було можна стрінути. Ця радісна поява, щодо своєї форми і змісту, вказує на це, що приходить час нашого взаємного порозуміння і в релігійній площині, зумовленого незвичайно прикрими обставинами нашого релігійного життя — так на рідних землях, як і в нас розсіяних по всіх континентах.
Ця стаття — це ластівка на провесні нашого релігійного й національного співжиття, що пролетіла до нас аж ізза моря, щоб своєю появою і благородним змістом одуховити і спонукати нас до призадуми і правильної акції в наших невідрадних сучасних обставинах. Це веселка, що роз’яснила наші похмурі лиця, сковані зимовим сном і громами нашої духової буденщини, це лік на наші зболілі і затривожені душі нездоровими тенденціями нашого сучасного розколу, ізза вікового роз’єднання. Це промінь ясного сонця, що дає надію на краще нашої майбутности.
Що ж може бути більш корисним тепер для нас, коли вороги наші зі всіх сторін намагаються знищити нашу Церкву і надію і викорінити у нас бажання своєї релігійної і національної самобутности. Треба привітати, радіти, продовжувати і розвивати цей благородний почин Архипастиря, до якого поставилась прихильно українська католицька Єрархія в ЗСА і в Европі.
Сьогодні, в часах, коли Східня і Західня Церкви приходять до спільного порозуміння, годі стояти осторонь і приглядатись з резервою «що з цего вийде?» Ми, що найбільш зближені до себе обрядово, діти одної нації, повинні для власного добра нашої Церкви і народу включитись в цей епохальний акт взаємного порозуміння. Ми мусимо не тільки із релігійних спонук, але й під загрозою пресій наших ворогів і їх тенденцій змолоти нас у «всеоб’єднуючім котьолку» поставити перед цілим світом наші домагання, в першій мірі, як каже Архиєпископ Орест, спільної Служби Божої, бо коли важна є Тайна Хрещення, Миропомазання, Єлеєпомазання, Покаяння, Священства й Супружества, чому не може бути Тайна Евхаристії, оце завершення усіх Тайн? Чи не має в ній благодаті, як в попередних Тайнах? Чи розбіжне розуміння «Епіклєзи» може уневажнювати благодать Божу? Чейже православні не відкидають слів освячення в католицькім розумінню. Не будьмо формалістами, бо не від нашого розуміння форми освячення залежить благодать Божа. Чи так ми будемо її розуміти, благодать Божа є, бо все є виконане однаково. Ми є лише знаряддям Божої благодаті, тому й нема причини дальше ділитися!
Слід за спільною Службою Божою повинно консеквентно прийти домагання одного спільного-соборного Патріяхату в Києві-Галичі, про форму і зміст якого ми мусимо тепер домовитись і усталити. Якщо не зробимо цього негайно, то грозить небезпека, що зроблять це за нас «наші добрі сусіди», розуміється, для своїх цілей!
Тому договорімося, ще поки не пізно, І, як будемо «всі одно», то буде благословення і благодать Божа, буде один, соборний український Патріярхат і одна, вільна соборна Українська Держава!
Філядельфія, місто Братньої любови, 29 лютого 1975 р. Б.
