Послання до Папи Сикста ІV від митрополита Київського Мисаїла Пструча
Не так уже й багато збереглось до наших днів української літератури XV століття. А це була цікава й важлива доба, коли шаблі ще не прийшли на заміну мечам, коли українські ікони малювали в традиційному візантійському стилі, коли церковнослов’янська мова успішно конкурувала з латинською як офіційна і напівдержавна, коли Москва не без успіху претендувала на право володіти Київською митрополією, тобто коли ми ще були ближчими до Русі, консервативної, візантійської, княжої Русі, аніж до волелюбної, ренесансно-барокової, модерної козацької України. І ще одна риса, яку часто забував багато хто з українських істориків і про яку так важливо нагадати тепер: у ХV столітті наша Церква майже весь час перебувала в єдності з Римом.
Спочатку в 1418 році митрополит Київський Григорій Цамблак урочисто побратався з Папою Мартіном V. Потім, після смерті митрополита, митрополію нашу загарбала Москва, але з часом ми знову домоглися від Царгородського Патріарха окремої митрополії, а в 1453 році українські та білоруські землі визнали Флорентійську унію. Цікаво, що єдність з Римом у нас здобувалась паралельно із церковною самостійністю, себто від часів Данила Галицького галицькі й києво-галицькі митрополити у більшості своїй були за примирення з Римом чи хоча б за добросусідські взаємини з римо-католиками.
І це було логічно, як би сказав герой «Зоряного шляху», з двох причин. По-перше, із середини ХІV століття землі Південної і Західної Русі, майбутньої Білорусії та України, перебували під владою римокатолицьких Польщі й Литви, тобто були відносно залежними від римо-католиків. Значить з ними треба було вміти знаходити спільну мову. Принаймні читати уголос на кожній площі «Слово проти латинської віри» не було б мудро, а візантійське православ’я з часів Великої Схизми завжди позиціонувало себе як єдиний осередок правильної» віри, який бореться із впливом бездуховної Європи, тобто мерзенних латинників. Тож вважати своїм найвищим духовним покровителем головного борця проти «латинської зарази» було якось негарно. По-друге, як уже зазначалося, на право володіти Києво-Галицькою митрополією претендував митрополит Московський. Польський король і великий князь литовський чесно намагалися дати православним на своїх землях окремого митрополита: так було зручніше і королю з князем (ніхто не хотів, аби сусіди впливали на те, що в твоїй хаті робиться), і самим православним (завжди краще, коли начальник і покровитель під боком, а не закордоном). Москва, звісно, мала іншу думку з цього приводу і час до часу переконувала в цьому Константинополь за допомоги грошових аргументів. Царгородські патріархи завжди любили гроші, а після завоювання Царгорода турками в 1453 році їх їм постійно бракувало. Зате понтифікам ідея окремої Києво-Галицької митрополії подобалась завжди, особливо за умови, що ця окрема митрополія перебуватиме в єдності з Римом. Все ж таки геополітика – гра захоплива. Хто грав у «Цивілізацію», той зрозуміє. В проектах Риму і Москви нічого кримінального не було: кожна сильна держава за можливості втручається в справи слабшого сусіда. А поки папи, патріархи, королі і царі гадали, які б іще землі «перемалювати» у свої кольори, церковники українських і білоруських земель, теж втягнуті у цю середньовічну геополітику, думали не про владу над світом, а про більш земні речі – як вижити в цій великій грі, залишитись собою і за можливості вибороти собі та своїм підданим більше прав і дивідендів.
Саме в таких умовах була написана в 1476 році цікава літературна пам’ятка «Посольство до папи Сикста VI від духовенства, князів і панів руських». Підписав це «Посольство» нововисвячений Київський митрополит Мисаїл Пструч (або Пеструч) – колишній єпископ Смоленський, виходець зі старовинного княжого роду. За його підписом стоять підписи архимандрита Києво-Печерської лаври Йоана (його вважають автором цього листа), архимандрита Віленського Святотроїцького монастиря Макарія, а також десятків князів, бояр і шляхтичів Великого князівства Литовського – від гетьмана і старост до простих дворян. Мисаїл Пструч був висвячений на митрополита стараннями великого литовського князя Казимира ІV, який спочатку був прихильником союзу з Москвою проти Польщі, а потім, навпаки, прихильником пропольської політики, як то кажуть, в піку Москві. Спочатку Казимир наказував православним єпископам Русі коритись Московському митрополитові, а потім вирішив, що краще мати справу з Польщею і Римом. У 1458 році він допомагає зробити Києво-Галицьким митрополитом Григорія Болгарина, друга і вірного помічника митрополита Ісидора – одного з головних ідеологів Флорентійської унії. Так Київська митрополія стає унійною. Проте після смерті Григорія знову постає питання: чи буде Київська митрополія окремою, а чи знову стане «філією» Москви? Казимир вагався, не бажаючи сваритись із московським князем Іваном ІІІ, але все ж наважився і домігся того, що ми таки отримали нового митрополита Мисаїла Пструча, який майже одразу ж після свого висвячення відправив послання до Папи Римського, в якому висловив глибоку повагу до понтифіка, а заодно нагадав, що Православна Церква під покровительством Риму не має терпіти принижень і зневажань. Під приниженнями і зневажаннями слід розуміти спроби обмеження прав православних міщан і дворянства, які дійсно мали місце в Польській і Литовській державах.
Послання це дуже цікаве і як історичне джерело, і як свідчення того, як наші предки ставились до Апостольської Столиці 500 років тому, і як зразок того, що в XV столітті ми заховували літературні традиції Київської Русі (стиль цього послання майже не відрізняється від стилю Іларіона Київського), і просто як цікаві роздуми цікавих людей. Воно досить довге, переповнене офіційними зверненнями та епітетами, тож подаємо його в дещо скороченому вигляді:
«Всі ми святих і все святого Бога призволенням дихаючи, сю епістолію посилаємо Вашій святості, Вселенському папі, великому сонцю, всесвітньому світильнику, апостолу світла, всесвітлому і всенайсвятішому отцю отцям і все начальному пастирю пастирям, блаженному Сиксту, святовселенської соборної церкви також вікарію найдостойнішому…»
На наступних кількох сторінках – величання Папи Римського: він і «всемирне сонце», і «пастирів начальник», і «великий пастир», і «другий Мойсей», і ще багато хто. Потім автор сам себе зупиняє словами: «Та що ж о сім, продовжуючи час, багато глаголемо» і, «поглаголивши» ще кілька сторінок, переходить до представлення відправників цього незвичного листа:
«Ми всі сущі з країни далекої од двору Його святого, словесни вівці того ж стада Христового, святой соборної тої ж апостольської церкви, од чотирьох євангелістів вселенських пресвітлих патріархів грецьких, од уставу, і звичаю, і заповіту наученням їхнім грецьким у житті породжені, од купелі святої і живо начальної Тройці обновлені банею вишнього світу, вищою благодаттю Духа добре пасемося ними у істинним благовір’ї на пажитях живоносних, на добро цвітних тих горах північної країни».
Далі автор розповідає легенду, що нібито саме в цих північних краях диявол хотів поставити свій престол, доки Господь його не скинув. Але тепер Бог дав землю цю своїм дітям. Тож «коли ходимо під тінню тіні смертної князя того, вище печеного, лади повітряної, але зла не лякаємось, адже сам-бо Господь з нами є, жезлом і палицею своєю відганяє і б’є мисленні вовки, щоб жодна з овець його не загинула – і стадо всеціло буде збережено. Сею палицею й жезлом душа наша втішається і пасе нас милосердний пастир і щедрий вівцелюбець, милістю своє поганяючи нас. І тих, що не хоче наблизитись до Нього, не тільки до двору сього і його Самого, і тих подібних хоче привести, стягуючи віжками й уздами челюсті їхні, що були всі стадо єдине під єдиним Христом-пастирем».
А щодо самого автора цього послання, то він висловлює в ньому відому думку, що Бог усіх хоче привести до єдності в Собі і вважає своїми вівцями навіть тих, що цього не визнають. Далі ця думка розвивається, виходячи зі, знову ж таки, усім відомих уривків Діянь святих апостолів і послань святого Павла, та приводить ось до чого:
«Немає-бо різниці у Христі грекам і римлянам, і нам, сущим руським слов’янам. Всі єдині-бо є, хто в чому званий, в тім хай пробуває кожен по своїм чинові. Всім-бо нам початок Христос, всі ми Христові, оскільки у Христа хрещені – у Христа ми одягаємось. Не самі лише послушники закону оправдаються, як це деякі думають, а творці закону, що є праведні в Бога, єством-бо закон той творячи і маючи закон, прописаний у серцях своїх».
А далі, так, між іншим, автор послання вставляє скаргу:
«Через це ми і пишемо до вашої все найсвятішої святості, чули-о деякі про нас перед вашою святістю ісповідання, розмови, що брехливо огуджують нас, омовляють, мов, ми не є справжні християни святої православної віри Христової, і інше численнеє якеєсь нас гудить».
Такі скарги вставлені у послання в кількох місцях, і всюди наголошується на тому, що християнам між собою сваритись негоже:
«Самі християни, що в гніві один на одного повстають, роздори і хулу на себе плетучи і один одного в вірі принижуючи – не гідно це християнам творити».
Причина того, чому цього не можна, одна:
«А ми сущі голови єдиної Христа, всі тіло складаємо, адже ж тіло члени має численні в собі, всі-бо члени єдиного тіла ми є різністю, хоч єдине тіло в Христі і в єдиному дусі ми всі, у єдине тіло ми хрестимось. І чи то іудеї, чи, може, елліни, чи раби, а чи вільні, а чи то ми – руські сини і всі наші великороднії й численні слов’янські мови – ми всі єдиним питвом духовним наповнюємося. Адже все тіло не є один член, їх багато. Коли рече нога: я не рука й не від тіла – то чи справді вона не від тіла? Коли рече вухо: я не є око, то чи око не від тіла? А коли б було все тіло око, то де буде слух? Коли все слух, то де тоді буде нюх? Нині поклав Бог члени одного в тіло кожного як захотів, а коли б були всі члени, то де тоді тіло? Нині багато є членів, а тіло єдине. Не може-бо око сказати руці: не треба мені тебе, а тим більше голова ногам: не треба мені тебе, о члени тіла що зарозумілися, ослабілими стають, то потрібні вони всі є, а коли гадаємо, що не достойніші вони за тіло, цим ми честь велику пригортаємо, і не добропристойніші вони в нас, а добропристойність загальну беруть. І наші нехай за добропристойніші не беруть, таж Бог розчинив тіло: біднішому більшу дав честь, хай не буде незгоди в тілі, а хай дбають у собі члени всі. Бо коли страждає один член, то з ним страждатимуть члени усі, а коли славиться один член, то з ним радуються члени усі. Всі ми є тіло Христове, члени його часткові. Тож нащо ті розлади і незгоди, і розколи в єдиному тілі діються?
Суди се це, найсвятіший отче, праведно, чи Бог повеліває отакому бути незладу й заздрості, що діються в тілі Христовому, а чи бути любові, що є союзом всякої досконалості, без неї-о не ввійде нічого до Господа…»
Отже, якщо всі християни з усіма своїми різними обрядами все одно єдині перед Богом, то чому б їм не любити один одного на землі?
«І це кажемо для того лиш, хай би дав гречину східної церкви грецької, щоб самі закон і уста хоронили, а всі устави зберігали не лицемірячи. А інші хай західної римської церкви свій закон оберігають. Обидві хай будуть світильники премудрії, навчительні і не соромлені, а правдиві були, законолюбительні, миролюбці і миротворці, милостиві і боголюбиві, мир люблячи і любов, і мали братськеє в спокої пробування. І хай буде цілковито од вашої все святішої святині їм подано миротворіння, щоб у любов їх більше приводити. І нехай же кожен із них своєї церкви звичай і устав непорушно береже і має, кожен у своєму хай стоїть і своє середостіння огородить, і хай буде знищена ворожнеча, яка поміж ними є».
Нехай кожен тримає свій звичай і при цьому шанує звичай ближнього свого – чудові, мудрі слова, які можуть бути корисними й сучасному християнинові.
Папа Римський відреагував на це послання наказом зрівняти в правах католиків та православних. І наказ цей був виконаний, принаймні на папері. Втілення його у реальне життя залежало вже виключно від настирливості та енергії русинів. Отож, руська Церква залишалася в єдності з Римом аж до 1503 року, коли через московські інтриги (литовський князь Александр одружився з московською княгинею Єленою та ще й програв Москві кілька війн) митрополитом Київським став промосковський Йона ІІ – противник єднання з Римом.
Що ж, Унія була прийнята з політично-прагматичних міркувань і з політичних міркувань була скасована. Посольство Мисаїла до Папи Сикста було забуте. А через більше, ніж півстоліття, коли Католицька церква піднялась на хвилі Тридентських реформ, а влада царгородських патріархів почала приносити значно більше проблем, аніж користі, українські єпископи знову заговорили про єдність з Римом. Привело це до Берестейської унії 1596 року. І головний її ідеолог – Київський митрополит Іпатій Потій знайшов це послання і видав його у 1605 році, додавши передмову та примітки не менш цікаві, аніж сам історичний документ. Приміром, до похвали своїм попередником митрополитом Мисаїлом Папи він, митрополит Іпатій, робить примітки:
«Зри, якії похвали і титули Папі Римському подають! Не антихристом, а ні противником церкви Христової яко єретикові його називають».
А там, де у посланні мовиться про єдність християн, незважаючи на різність обрядів, Потій наголошує:
«Тоє о в собі єдність замикає, аби кожен по своєму чину і в єдиній вірі Бога хвалить».
У передмові він пише:
«Нет нічого, чительнику милий, так таємного, жеби ся за часом открити не міло, яко сам син Божий Ісус Христос, пан і збавитель наш посвідчує (…) правда, як оливо, поверху води плаває, а як один мудрий написав, що правда хоча підчас допущаж топитись, але до кінця утопитись не дає. Власне, ото і в тій справі єдності святої і згоди з церквою Римською грекам і русі. Як багато незліченних штук і фортелів диявол, неприятель, через люди злії заживав! (…) І то все проти того тільки же їх до згоди, до любові християнської, до стародавніх прав, привілеїв і вольностей тягнемо, котрих предки наші народу руського за тією згодою з церквою римською доступили! (…) Кажуть, що віру православну і церемонії світлі восточні ламаємо, а ми просили, аби при вірі своїй стародавній міцно стояли, згоду і єдність, яку вони з церквою римською тримали, від них перейняли».
Для Іпатія Потія, католика і православного, що жив у XVII столітті, це послання було ще одним свідченням того, що його діло праве, а для нас, католиків і православних ХХІ століття, це послання так само може бути ствердженням у нашій вірі, в єдності зі Вселенською Церквою, в любові до східного обряду, а головне – в любові один до одного, як заповідав Христос і нагадував митрополит Мисаїл.
Віктор Заславський, історик, краєзнавець
