Звертаючись до Бога Отця фразою «щоб усі були одно», Ісус дав християнам ідеал їхнього буття і мету діяльності – жити в єдності. На жаль, уже з апостольських часів Церква стала жертвою поділів. Її члени, послуговуючись релігійними доводами, часто роздирали Христовий хітон. Знає історія діячів, які свою руїнницьку діяльність вважали заслугою. Були й такі, що виправдовувалися потребою «очистити» Церкву і робили це вогнем і мечем. Та все ж неперерваним у нашій київській традиції залишився інтелектуальний пласт, творці якого обґрунтовували неприродність протистояння Русі з Руссю, православних і католиків.
Якщо руйнівники спиралися на аргументи минулого і консервували стан гріховної ворожнечі, то ентузіасти єдності працювали на майбутнє. Символічно, що для перших характерне пережовування фактів історії, а те, що сталося 300, 700 чи 1000 років тому, буває важливішим, аніж страждання сусіда. Знаковим є й те, що представники другого табору, навіть звертаючись до колишніх трагедій, вишукували в них доводи неприродності ворожнечі та аргументи на користь діалогу. Саме у їхній творчості знаходимо те, що в наші дні прийнято називати футурологією, наукою про майбутнє.
Природно, що візії прийдешніх подій не завжди співпадали з реальністю. Утім погляди в завтра робили наш народ і Церкву готовими до випробувань. Особливо яскраво це видно на прикладі ХХ століття. До цього досвіду варто повертатися. Футурологія не може без врахування минулого, як людина не може планувати життя, не відштовхуючись від набутого досвіду.
Майбутнє з погляду минулого
Гарну нагоду для рефлексії над досвідом нашої футурології дають два твори отця Атанасія-Григорія Великого, ЧСВВ – «Наша зустріч з православними» (1953 р.) і «Сучасний стан Української католицької Церкви та її перспективи на рідних землях і на чужині» (1956 р. ). Обидві праці порушують важливу тему українського життя на батьківщині та в діаспорі: православно-католицькі відносини. У першій з них автор досліджує ймовірність тих чи тих сценаріїв подій, в другій – умови і принципи майбутнього діалогу.
Огляд того, що чекає Церкву в Україні, отець Атанасій розбудовує на тлі історії. Він виводить закономірність, що український католицизм як продукт внутрішнього духовного розвитку зазнав кількох етапів нищення від сили зовнішньої, російської. Одним із таких етапів дослідник справедливо вважав радянське панування. Закономірною для історика була думка про неодмінну зміну цього етапу наступним. І тут отець Атанасій припускав три варіанти розвитку подій: а) триваліша московськобільшовицька окупація; б) окупація України кількома новими агресорами; в) Українська самостійна соборна держава на цілій українській етнографічній території. В залежності від кожного сценарію вчений розглянув імовірний розвиток Греко-Католицької Церкви та її відносин із Церквою Православною.
Показово, що й варіант а) отець Атанасій розглянув у дусі футурології з точки зору його наслідків для України, коли вона таки звільниться від комунізму. Оскільки Україна здобула незалежність, резонно зосередитися саме на сценаріях а) та в).
Хиби зустрічі в світлі однієї цитати
Серед небезпек, на які наражається віруюча людина, А.-Г. Великий виділяв три: 1. Мілітарний атеїзм. 2. Скептичний агностицизм. 3. Релігійний індиферентизм. Ці виклики для Церкви, а отже, й для щирої православно-католицької зустрічі, є надзвичайно актуальними.
Підводні рифи агностицизму та індиферентизму з їхніми тенденціями вихолощувати цінності очевидні. Люди, вражені агностицизмом чи індиферентизмом, хай несвідомо, схильні крутити оточенням як лихий світом. У одному випадку для них добре одне, в другому – цілком інше. Але завжди цінне те, що вигідно. Це і є, зокрема, спокуса збудувати капіталізм тільки на своєму подвір’ї, про яку багаторазово попереджали єрархи УГКЦ. На перший погляд ці теми далекі від проблем православно-католицьких відносин, та коли придивитися, дуже близькі.
«…найтяжче дати якусь певну і задовільну відповідь про межі нашої зустрічі з православними: де починається вже похила площа, що веде прямо до індиферентизму, а де – скелі фанатизму… Втриматися в межах означає бути правдивими католиками, бути правдивими православними», – пише автор у «Нашій зустрічі…».
А й справді, що означає зустрітися з іншою стороною для католиків, а що – для православних? Роздуми отця Атанасія з цього приводу закріплюють думку про різницю конфесійних відповідей і підштовхують до припущення, що зустрічі цій у наші дні перешкоджають ті ж речі, що й 60 років тому. Приміром, чи не зразком індиферентизму є вислів предстоятеля УПЦ КП Патріарха Філарета, що, мовляв, ще не всі греко-католики готові влитися у єдину «Помісну Православну Церкву». Таке можна говорити тільки вважаючи, що греко-католики мають бути байдужими до особливостей власної духовності та відмінності від інших конфесій. Передусім тих, які намагаються закріпити спадщину і назву «православ’я» виключно за собою. Або ж греко-католики мають бути агностиками, які легко перейдуть до «Помісної православної Церкви», керуючись не вірою, а політикою і земним прагматизмом – тим, що ця Церква «українська». То виникає питання: чим же та «Помісна православна Церква» відрізнятиметься від РПЦ часів царату, сталінських часів і Патріарха Кирила? А це ж не єдина така цитата, і Патріарх Філарет – не найбільший радикал у православ’ї!
Проте отець пішов далі: «можливості і форми наших зустрічей з православними в позарелігійному та позацерковному секторі… можуть і повинні бути такими, якими їх диктує нам національний інтерес, національна честь, громадське добро, правила доброї поведінки тощо. Щодо того, то немає найменшого сумніву про можливості нашої зустрічі, позитивної зустрічі, співпраці з православними. Більше того, така зустріч і співпраця конечна».
Виправданість вказаного тону міжконфесійних відносин на національному полі підтвердили події Революції Гідності, коли віруючі стояли пліч-о-пліч. Чимало експертів, побачивши це, висловили думку: ось він – образ єдиної Української Церкви. На філософському рівні це справді образ. Проте до втілення його ще далеко. Аби досягти єдності, Церквам недостатньо спільно пережити революцію, хай і Революцію Гідності. Співстояння на Майдані не усуває відмінностей між нами, християнами. А небезпеки згладжування міжконфесійних відмінностей через індиферентизм та їх посилення через фанатизм, про які говорив А. -Г. Великий, і в наші дні, буває, ходять поряд.
«Ми тільки зараз сходимося в церковно-релігійній практиці для досягнення якихось нерелігійних цілей і розходимося релігійно такими, як були. Ми приймаємо факт нашого релігійного дуалізму, може, засуджуємо його з причин національнополітичних чи товарисько-громадських, але не застановлюємося над ним. Не ставимо собі питання: «А на чиєму боці правда? » Хоча й знаємо, що об’єктивно її не може бути дві, а тільки одна. Чому? Бо ми або в більшій частині в цьому відношенні індиферентні, або фанатичні, хоча, може, не хапаємося за меч», – це цитата знову із «Нашої зустрічі…».
Фанатизм є викривленням правдивої релігії зовнішніми факторами, нагадує автор праці. Додаймо, що них належать і фактори культурні: скільки людей у наші дні переконані в «богообраності», наприклад, тієї чи тієї мови, єдиноправильності своєї конфесії та месіанському покликанні певного народу! Потреби в діалозі, у зустрічі вони не відчувають.
Багато в наші дні й тих, що припускають: нехай же буде індиферентизм, «аби лиш спокій»; хіба «не все одно, до якої церкви ходити». Їм отець Атанасій відповідає, що насправді індиферентизм – це не спосіб міжконфесійного діалогу, а байдужість до релігії взагалі.
Вихід дослідник бачив тільки в толерантності і терпимості до інших, позаяк «християнство як релігія об’явлена, як правда Божа не могло ніколи в нормальних обставинах бути повністю ототожненим з індивідуальним релігійним думанням окремих християн».
Християни повинні усвідомлювати, що їхня конфесійність аж ніяк не є повним вираженням об’явленої Христом віри. Розуміння цього факту, за А. -Г. Великим, є гарантією діалогу. Модальністю останнього, зі слів автора, має бути його місійний характер: «місійно, тобто свобідно обмінюватися поглядами, викласти кожний свою думку, свій погляд, розважити їх та оцінити в теорії і практиці, пояснити упередження». Якщо докладніше, то отець Атанасій пропонував на майбутнє три позиції для успішної зустрічі конфесій: а) Україна вже тисячоліття є християнською країною, суспільність якої є релігійно зорганізованою, тобто має свою Церкву; б) в Україні від давнього часу існує дві церковні організації, дві Церкви, за якими слідом іде дуалізм церковного, а передусім релігійного життя; в) в обидвох сторонах існують правдиво віруючі та практикуючі християни…
«Не думаймо, що після зникнення большевицької небезпеки ці люди будуть чи є автоматично членами православної церкви». Ці слова із «Нашої зустрічі…» – цілковита правда. Втім А.-Г. Великий ними ж продемонстрував небезпеку, яка
чигає на футурологію повсякчас. Йдеться про фактор часу. Люди, які були одними до окупації, стали іншими протягом неї і ще іншими по її завершенні. «Банальність зла» і «люди з темних часів» – ось вислови Ганни Арендт, які влучно характеризують екзистенційну ситуацію тоталітаризму. Ці явища залишили глибоку печать на ментальності українців. Таку глибоку, що нібито побутова звичка тримати продукти на чорний день і тотально недовіряти ближньому вже багато десятиліть переслідує нас.
Пострадянська Україна виявилася спадкоємницею УРСР ще й у тому плані, що проект розбудови нації креольського типу – на основі російської мови, російської культури, російського варіанта нашої історії, зі слів сучасного публіциста Миколи Рябчука, став сильним опонентом проекту місцевому, автентичному. Хіба не в Україні найбільша за кількістю парафій Церква – частка РПЦ, яка протягом років не йшла на діалог з іншими конфесіями через їх того чи іншого роду «неправильність». Тут ми справді наштовхуємося на пробіл у футурології А.-Г. Великого. Хоча це радше не пробіл, а нюанс, що криється у згаданій на початку небезпеці мілітарного атеїзму.
Ленін жив. Ленін живе? Ленін буде жити?
Реальної небезпеки атеїзму в незалежній Україні, як видавалося впродовж багатьох років, не було. Отець Атанасій також писав, що здорова частина суспільства його відкидає через його зазіхання на людську свободу. Утім, як виявилося, атеїстичну загрозу в плані її впливу на католицько-православний діалог автор «Нашої зустрічі…» недооцінив. Знову ж таки через фактор часу. Воно й зрозуміло: виразно бачити події на 60 років наперед – надзавдання. Але щоб зрозуміти причину промаху, загляньмо до твору «Сучасний стан Української католицької Церкви та її перспективи на рідних землях і на чужині». Автор пише:
«Не думаємо, щоб за таких обставин українське офіційне, перетерте Москвою православіє ставило українській католицькій місії великий спротив чи труднощі. Воно матиме багато власних внутрішніх турбот. Не думаємо, що українська постсовєтська людина матиме до українського православ’я сподівання і підтримку, може, навпаки».
Так, православ’я отримало численні турботи після колапсу режиму. Так, всі жителі України не стали членами Православної Церкви. Але! Це не вплинуло на вироблену віками й закріплену десятиліттями існування СРСР звичку впливових сил у православ’ї вважати Україну виключно своєю «канонічною територією». Йдеться саме про територію, бо населенню відводили скромну роль мовчазного статиста. Футурологія зіткнулася з жахаючим для християнського світогляду твердженням нацистів «територія як фактор сили». І виявилося, що в релігійній культурі його ідеологи Третього Риму дотримуються цього твердження через роки і роки після краху Третього Рейху. Одначе це було непомітно в часи, коли отець Атанасій писав свої праці.
Дослідник прогнозував, що влада пострадянської України буде сформована переважно з «молодого побольшевицького покоління, яке не одержало в своєму вихованні якихось визначених релігійних чи духовних традицій або упереджень». Сталося інакше. Першим президентом держави став один з ідеологів КПУ Леонід Кравчук, другим – також закорінений у партійному минулому «червоний» директор Леонід Кучма. Під їх знаком і минули 14 років після грудневого референдуму 1991-го. Обидва гаранти Конституції, як виглядає з відстані часу, розуміли (досі розуміють? ) сутність і сенс суспільного і, вже вужче, міжконфесійного діалогу в дусі попереднього періоду: всі мають бути в одній кошарі. Зустріч православних і католиків у цей період відбувалася спершу переважно біля спірних храмів. Згодом, коли у селах з’явилося по дві-три церкви, ця зустріч взагалі обмежилася до ініційованих владою зібрань. Зустріч так і застигла в образі симулякру.
Виявилося, що союз системи і РПЦ, укладений в 1943 році, а також роки, що були в режиму для «виховання нової радянської людини», трансформували українство дуже сильно. Бачимо це і в Галичині, де вагома частка колишніх греко-католицьких парафій зі здобуттям свободи совісті залишилася в православ’ї. Про це свідчать і окремі долі: сини галицького дяка митрополити Іоан та Василій Боднарчуки стояли біля джерел відновленої УАПЦ та УПЦ КП… Так, вони підтримали українську Церкву. Але чи не є позиція цієї Церкви такою, що сформована не в ній самій, а в Церкві сусідньої держави!
РПЦ і режим СРСР не зрослися остаточно. Але поріднилися настільки (в тому числі через подарунок влади у вигляді Львівського псевдособору 1946 р. ), що розпад Союзу з його наслідками досі дає підстави говорити ідеологам із РПЦ про «геополітичну катастрофу». Про яку зустріч православних і католиків може йтися, якщо одна зі сторін висуває вимогу ліквідації іншої! Яскравою ілюстрацією впливу радянського спадку на позицію окремих православних конфесій стала реакція їх членів на масові повалення пам’ятників Леніну в Україні.
«І тут почалися сюрпризи. Хто став на захист повалених кумирів? Ті самі люди, які звичайно так само активно захищали цінності «східнослов’янської цивілізації», «канонічне православ’я», російську мову й інше «самодержавство і народність», – зазначала 6 березня 2014 року релігійний оглядач Катерина Щоткіна в статті «Дріб’язковість величі». – Характерно, що серед українських священнослужителів, наприклад, ніхто не заступився за вождя світового пролетаріату. Але їхні найближчі колеги з Росії не забарилися здійняти лемент про «вандалізм», «варварство» й хитромудро пов’язати повалення лисин і кепок із перспективами повалення «канонічного православ’я» й іншими «проблемами для росіян».
Навіть через чверть століття після колапсу атеїстичного експерименту його привид тримає православ’я в шорах. Теза А. -Г. Великого про планомірну ворожу роль Росії щодо української католицької справи встигла стократ підтвердитися до 2015 року.
Те, що українські священнослужителі не стали на захист постаментів Леніна, – позитив, який дає підстави для надії. Водночас поринаєш у глибокі роздуми, коли бачиш відречення православних України від власної традиції відкритості до Риму. Що сталося? А сталося те, що якогось окремого самостійного «українського православ’я» офіційно на світовому рівні не існує. Є частина РПЦ, навіть не автономна. За неї до спільноти православ’я говорить РПЦ. І є велика частина, яка «в розколі». З нею офіційно не говорять, хоч це не означає, що з нею не варто говорити. Відтак православ’я перебуває в полоні минулого аж ніяк не апостольських, а безбожницьких часів. Обидві ці великі частини (а їх насправді більше) – діти радянського минулого, як і все українське суспільство. Показово, що у 2010 році, за даними досліджень соціологічної групи «Рейтинг», 59% вірних УПЦ (МП) шкодували за розпадом Союзу, ще 14% перебували в невизначеності щодо цього. В УПЦ КП такі цифри становили відповідно 41 і 16%, в УГКЦ – 17 і 14%. Загалом на час проведення опитування 46% українців шкодували за розпадом СРСР і 18% не змогли визначитися з відповіддю.
От і маємо суспільні умови «нашої зустрічі з православними», які визначають і дух, і бачення мети цієї зустрічі її учасниками. Варто погодитися, що отець Атанасій не міг передбачити цього. Душехватство врятованого греко-католиками від розстрілу під час Першої світової війни митрополита Антонія Храповицького і лиха відповідь православної інтелігенції на звернення Митрополита Андрея Шептицького щодо єдності періоду Другої світової війни, мабуть, видавалися в часи отця Атанасія рецидивами темного минулого. Тоталітарну окупацію він, мабуть, сприймав як спільне горе православних і католиків. Зрештою, такою вона й була. Але система сама обрала собі ворогів і сама обрала собі союзника. Останнього про його волю, як виглядає, не дуже питали.
Описані процеси докорінно змінили футурологічну картину України, їх результати впливають і ще багато років впливатимуть на наше життя. Звісно, буде меншати тих, що тішаться нібито визнанням невиправданості існування Східних Католицьких Церков у Баламанді 1993 року і вперто не бачать пояснення, що статус цих Церков є цілковито нормальним, даного у Балтиморі 2001 року. Є підстави сподіватися, що більшатиме тих, що прагнуть діалогу. Більшатиме передусім серед мирян.
«В тих справах треба нам мати велику дозу терпеливости до себе і до другої сторони. Йдеться тут про дуже глибокі та делікатні справи. Це не політика, в якій можливий компроміс чи дипломатична коректність. Мусимо пам’ятати, що над тією справою ми можемо тільки працювати, співпрацювати. Ми можемо навіть дійти до ідеальної гармонії поглядів, до діяльної співпраці. За тим усім залишається ще те останнє, недотикальне – Боже благословення. Йому ми мусимо нашою працею і зусиллями створити передумови в наших умах і в нашій волі», – писав з цього приводу А. -Г. Великий. І ці його слова та уроки його футурології треба пам’ятати. Бо як би там не було, але саме візії майбутньої вільної України з вільною Церквою спонукали греко-католиків вигнання й діаспори готуватися до повернення на рідну землю і давати «надпродукцію» – культурний капітал, завдяки якому УГКЦ на батьківщині і світі є такою, якою ми її знаємо. А люди, які дивувалися «надпродуктивності» Патріарха Йосифа Сліпого, численних монахів, монахинь і мирян, залишилися безіменними. Вони самі себе не пустили в майбутнє.
Володимир Мороз, релігієзнавець, журналіст