Взаємодоповнюваність традицій у баченні Андрея Шептицького та Йосифа Сліпого

Взаємодоповнюваність традицій у баченні Андрея Шептицького та Йосифа Сліпого

У пастирському посланні «Зближаються часи…» (1907 р.) Митрополит Шептицький висловив переконання, що його Церква через її становище між Сходом і Заходом зобов’язана працювати над справою єдності: «Зближаються часи, в котрих, без сумніву, будемо покликані до преважної, але і трудної праці над соєдиненієм восточних Церквей»¹.

Я не маю на меті подати вичерпну характеристику різноманітних аспектів діяльності Митрополита Шептицького і Патріарха Сліпого у справі пошуку шляхів зближення між Католицькою і Православними Церквами, але спробую підсумувати їхнє бачення шляхів міжцерковного зближення, зосередившись на кількох аспектах, розглянувши їх крізь призму зазначеної у назві доповіді взаємодоповнюваності християнських традицій та епохальних змін парадигм у католицькому богослов’ї між Першим і Другим Ватиканськими Соборами. Перед тим як перейти до короткого аналізу міркувань Шептицького і Сліпого над питаннями єдності та можливих шляхів подолання розколу, хочу сказати кілька слів про церковно-історичні контексти, в яких жили і діяли обидва предстоятелі УГКЦ. Політичні контексти залишу поза межами цієї статті.

Церковно-історичні рамки

Чому, аналізуючи діяльність Шептицького та Сліпого, так важливо говорити про контексти? Це стає очевидним, якщо взяти до уваги те, що обидва вони сумарно очолювали УГКЦ 84 роки. А за період, що охоплює 1900 – 1984 роки, в житті Католицької Церкви відбулися дуже істотні зміни, які прямо чи опосередковано впливали на очолювану ними Церкву. За цей період на Римському Апостольському престолі змінилися дев’ять понтифіків. Шептицький підтримував контакти з п’ятьма Римськими Архиєреями: Левом XIII (1878 – 1903 рр.), Пієм X (1903 –1914 рр.), Венедиктом XV (1914 – 1922 рр.), Пієм XI (1922 – 1939 рр.) та Пієм XII (1939 – 1958 рр.), а Сліпий – із Пієм XII, Іваном XXIII (1958 – 1963 рр.), Павлом VI (1963 – 1978 рр.) Іваном Павлом I (1978 р.) та Іваном Павлом II (1978 – 2005 рр.). Тридцять років перед вступом Шептицького на митрополичий престол у Римі на Першому Ватиканському Соборі (1870 р.) були проголошені нові догмати про непомильність Римського Архиєрея  у справах віри і моралі та його вселенську юрисдикцію, якими була схвалена до того часу не чувана концентрація влади в руках Римського Архиєрея.

Незважаючи на такі радикальні зміни в католицькій еклезіології, Папа Лев XIII надав суттєвого поштовху переосмисленню ролі та місця східних традицій у Католицькій Церкві. Інтерес до християнського Сходу стосувався як богослов’я та літургійних обрядів, так і питань возз’єднання Східних Церков із Католицькою. Найвідомішим документом Лева XIII є бреве «Orientalium dignitas» від 30 листопада 1894 року. У ньому в особливий спосіб підкреслено гідність та цінність східних обрядів, наголошено на необхідності їх збереження.

Позитивне ставлення до східної спадщини за понтифікату Лева XIII наштовхнулося на певні виклики, пов’язані з антимодернізмом його наступника Пія X, який управляв Церквою за виразно централістським принципом. Криза модернізму та боротьба проти «модерністів» у католицьких рядах² не особливо сприяла розвиткові східних традицій у Католицькій Церкві. Антимодернізм Пія X не був спрямований проти східнохристиянських традицій як таких, проте ставив у доволі вузькі рамки тих, котрі прагнули не лише досліджувати східне богослов’я, літургію, канонічне право, а й критично переосмислювати ставлення Католицької Церкви до Східних Церков і пропонували нові шляхи наближення до християнського Сходу.

На противагу Пієві X великою заслугою Венедикта XV у відношенні до східного християнства стала інституалізація започаткувань Лева XІІІ. Саме він своїм Motu proprio «Dei providentis» він створив 1 травня 1917 року окрему інституцію в Римській курії – Sacra Congregatio pro Ecclesia Orientali, до компетенції якої ввійшли питання, що стосуються життя Східних Церков³, а згодом, за кілька місяців (15 жовтня), через Motu proprio «Orientis Catholici» – Pontificium Institutum Orientalium Studiorum, який залишається до сьогодні важливим центром вивчення та наукового переосмислення східного богослов’я. За понтифікату Пія XI акцент був на Росію. У 1929 році було створено Collegium Russicum, а перед тим, у 1925 році, Pontificia Commissio pro Russia⁴. Обидві ці структури працювали над підготовкою кадрів для місійної праці на території колишньої Російської імперії.

Ці зусилля, однак, не мали на меті розпочати богословський діалог між Католицькою та Православними Церквами як рівноправними партнерками, а пропагували модель «екуменізму повернення» християн Сходу до Католицької Церкви. Рим відмовлявся і забороняв католикам брати участь в екуменічних конференціях та зустрічах⁵.

Суттєві зміни у ставленні Католицької Церкви до екуменічного руху відбулися допіру в часі Другого Ватиканського Собору (1962 – 1965 рр.). Уже за понтифікату Папи Івана ХХІІІ були зроблено перші кроки до налагодження плідної співпраці з Православними Церквами на засадах взаємної поваги та християнської любові. Цей же Папа став ініціатором та ідейним натхненником організації й проведення Другого Ватиканського Собору. Для успішної реалізації екуменічної програми Іван ХХІІІ створив 5 червня 1960 року, на свято П’ятидесятниці, Секретаріат у справах сприяння християнській єдності. Приїзд спостерігачів різних християнських Церков на Собор та їхня участь у соборових засіданнях стали одними з перших видимих досягнень дипломатичної праці Секретаріату.

Новообраний Папа Павло VІ енергійно підтримав плани Івана ХХІІІ щодо необхідності налагодження діалогу Католицької Церкви з іншими християнськими Церквами. Свідченням цього став соборовий декрет про Екуменізм «Unitatis redintegratio», проголошений у 1964 році. Цей документ представив основні засади католицького екуменізму, підкреслюючи його діалогічний характер.

Проголошення декрету про Екуменізм супроводжувалося символічними та історично важливими подіями, які пожвавили контакти між католиками і православними на офіційному рівні. Завдяки зусиллям Павла VІ та Константинопольського Патріарха Афінагора І (1948 – 1972 рр.) був започаткований «Діалог любові» між Католицькою та Православними Церквами (1964 – 1979 рр.), завданням якого було підготувати підґрунтя для богословських дискусій⁶.

У 1979 році «Діалог любові» трансформувався в богословський «Діалог правди»⁷, офіційним початком якого стала «Спільна декларація» Івана Павла ІІ і Константинопольського Патріарха Димитрія І від 30 листопада 1979 року. Його пріоритетне завдання полягало в з’ясуванні богословських і доктринальних проблем, що розділяють Церкви.

Такими були церковно-історичні контекстуальні рамки, в яких довелося працювати Митрополитові Шептицькому і Патріархові Сліпому.

Митрополит Шептицький: особлива місія на Сході via ad fontes

Митрополит Шептицький від початку був переконаний у особливій місії своєї Церкви на Сході. Цікаво, що в різні періоди своєї діяльності, і на початку, і навіть у рік смерті, він повторював місійний заклик Папи Урбана VIII від 25 березня 1629 року: «O mei Rutheni, per vos ego orientem spero convertendam»⁸ («О мої русини, через вас я сподіваюсь навернути Схід»), вважаючи, що він не втратив церковно-історичної актуальності та залишився дороговказом. Основна проблема полягала, однак, у тому, що потрібно зробити, аби якнайефективніше долучитися до праці над єднанням.

Назагал я виокремив би в діяльності Владики Андрея у цьому напрямку два шляхи: ad intra i ad extra. Від початку він був свідомий того, що цю місію неможливо було здійснити без via ad fontes повернення до джерел шляхом здійснення реформ очолюваної ним Церкви. Шлях ad intra полягав у переконанні Шептицького в тому, що ГКЦ потребує нового потужного імпульсу, який, на його думку, полягав у відновленні візантійських традицій. Тому одним із найважливіших аспектів діяльності Митрополита Шептицького, який мав суттєвий, навіть визначальний вплив на ідентичність ГКЦ, був, за визначенням Юрія Аввакумова, так званий «східний поворот»⁹, спрямований до східнохристиянських джерел і візантійсько-слов’янської спадщини. Передусім це стосувалося богослужбових практик як важливого знаряддя створення самобутнього релігійного обличчя ГКЦ, щоби таким чином «бути собою» і змогти зробити вагомий внесок в історію вселенської Церкви¹⁰. Звернення до обряду та богослужінь не мусить дивувати, адже обряд на Сході назагал, а відтак руський/візантійський обряд унійної Церкви, завжди був важливим маркером ідентичності, який підкреслював національну окремішність русинів-греко-католиків. З другого боку, було усвідомлення того, що й православні, ще більшою мірою, аніж греко-католики, надавали обрядовим елементам надзвичайно важливого значення¹¹.

Важливим компонентом аргументації Шептицького щодо легітимності реформ, які я охарактеризував би як помірковане осхіднення традиції ГКЦ, стало наголошення на автентичному розумінні поняття «католицький» чи «Католицька Церква». Він акцентував на тому, що не можна ототожнювати Католицьку Церкву з латинською¹², а в своїх пастирських творах часто віддавав перевагу поняттю «вселенська Церква», підкреслюючи його первинне значення.

Другий шлях – шлях ad extra – стосувався Православних Церков. Шептицький прагнув змінити спосіб мислення самих православних, які або через ототожнення понять «католицький» і «латинський», або через абсолютне домінування у Католицькій Церкві латинської традиції не могли собі уявити, що східні обряди можуть співіснувати у ній на рівноправних засадах. Отже, на переконання глави ГКЦ, зближення не було можливе без праці над зміною способу мислення в православних. Цю ідею він висловив промовисто у вступі до німецькомовної книги про християнський Схід «Der christliche Osten. Geist und Gestalt» (1939 р.): «Найголовніша мета кожного унійного зусилля мала б полягати в тому, щоби змінити загальну думку наших східних роз’єднаних братів так, аби вони самі бажали та з нетерпінням очікували возз’єднання з осердям католицької Церкви»¹³.

Це переконання про важливість зміни способу мислення в православних мало вплив на формування моделей поєднання з ними. Як уже було сказано, до Другого Ватиканського Собору єдиний спосіб відновлення єдності полягав у поверненні православних чи протестантів до лона Католицької Церкви. Це могло включати як індивідуальні навернення, так і навернення більших груп. Митрополит не виключав індивідуальних навернень, однак віддавав перевагу моделі «корпоративного поєднання» або «колективного з’єдинення». Розкол був колективний, тому об’єднання мало б бути також колективним. Небезпекою індивідуальних навернень він вважав те, що, попри частковий успіх, ця модель назагал завдасть більше шкоди та відверне ще більшу частину православних від ідеї поєднання. Для повноцінної унії слід досягнути щонайбільш всеохопного консенсусу¹⁴. До такого переконання Шептицького підштовхував історичний досвід попередніх спроб поєднання. Флорентійська унія, хоч і мала частковий успіх, назагал, на його думку, радше відштовхнула, аніж наблизила більшість християнського Сходу. Подібна проблема спіткала Берестейську унію, яка стала причиною гострої полеміки між греко-католиками і православними¹⁵. Тому що ці спроби були ініційовані «згори» і не отримали достатньої загальної підтримки. На першому етапі варто було, на переконання глави ГКЦ, започаткувати «рух ідей» (див. «Роль західних»), який сприяв би поширенню єдності¹⁶.

Шептицький усвідомлював, що зближення з православними не могло бути одностороннім рухом, тому шукав прямого діалогу і спілкування¹⁷, які допомогли краще пізнати одні одних і перебороти упередження. У 1941 році, в зверненні до православних єпископів та інтелігенції¹⁸, Митрополит навіть висловив готовність до компромісів. Очевидно, що тут не мовилося про компроміси щодо питань віри чи догм, а обрядового характеру. Цікаво, що Владика Андрей не вважав нове можливе об’єднання християн на слов’янському Сході «Берестейською унією 2.0». Остаточною метою православно-греко-католицького поєднання мало б бути не розширення Берестейської унії чи ГКЦ, доповненої новими православними громадами, а «нове віроісповідання, зі злучених обох, яке не було ні давнім православ’ям, ні давною греко-католицькою Церквою»¹⁹ і відтак мало б отримати нову ідентичність.

Через відродження східних традицій Шептицький прагнув вивести ГКЦ з «галицького провінціалізму» та зробити її global Player у праці над поєднанням Церков. До 1930-их років він брав активну участь в різноманітних проєктах і акціях, симпозіумах (особисто або через залучення інших греко-католицьких богословів) на Заході, які шукали шляхи примирення і наближення до Сходу. Тут варто згадати унійні конгреси у Велеграді, натхненником яких був Митрополит, виступи з доповідями в Римі та Бельгії, численні контакти з такими тогочасними передвісниками католицького екуменізму, як бельгійський кардинал Дезіре-Жозеф Мерсьє, Августин граф фон Ґален (Catholica unio)²⁰, принц Максиміліан Саксонський²¹, Дом Лямберт Бодуен²².

о. Андрій Михалейко, габілітований доктор богослов’я, кандидат філософських наук, професор-ад’юнкт Католицького університету Айхштетт-Інгольгтадт (Німеччина)

Закінчення в наступному числі

1. Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання 1899 – 1914, т. 1, ред. Постуляція для справи беатифікації і канонізації слуги Божого Андрея Шептицького. Львів, 2007, с. 641.
2. Georg Schwaiger. Papsttum und Pдpste im 20. Jahrhundert: von Leo XIII. zu Johannes Paul II. München, 1999, с. 105 – 160.
3. Michael Vattappalam. The Congregation for the Eastern churches: origins and competence. Cittа del Vaticano, 1999.
4. Constantin Simon. Russicum: pioneers and witnesses of the struggle for Christian unity in Eastern Europe /2. The first years: 1929 – 1939. Roma, 2002, с. 13-78; Його ж. Pro Russia: the Russicum and Catholic work for Russia. Roma, 2009, с. 286 – 291.
5. У 1928 році Папа Пій XI у енцикліці «Mortalium animos» пояснив причини такої церковної політики тим, що за католицьким переконанням Католицька Церква посідає всю повноту віри та одкровення, а тому не може провадити дискусії чи піддавати сумнівам церковні догмати.
6. Одним із перших важливих жестів цього діалогу стала зустріч Павла VІ і Патріарха Афінагора І в Святій Землі 5/6 січня 1964 року. Вагомим внеском у розвиток «Діалогу любові» стала «Спільна декларація» про усунення з пам’яті та церковного життя анафеми 1054 року. Аналіз богословсько-канонічного значення «Спільної декларації» для розвитку подальших відносин між Церквами див.: Peter Neuner. Die Tilgung des Bannes (1965) und ihre theologische Relevanz. Ein цkumenischer Versuch aus rцmisch-katholischer Sicht//Das Schisma zwischen Ost- und Westkirche. 950 bzw. 800 Jahre danach (1054 und 1204), ed. Theodor Nikolaou. Münster, 2004, с. 179 – 195.
7. До богословських предумов та перебігу «Діалогу правди» пор. Ferdinand R. Gahbauer. Der orthodox-katholische Dialog. Spannende Bewegung der Цkumene und цkumenische Spannungen zwischen den Schwesterkirchen von den Anfдngen bis heute. Paderborn , 1997, с. 146 – 185.
8. Документ Папи Урбана VIII, див. Michaele Harasiewicz. Annales Ecclesiae Ruthenae, gratiam et communionem cum s. Sede Romana habentis, ritumque Graeco-Slavicum observantis, cum singulari respectu ad dioeceses ruthenas Leopoliensem, Premisliensem et Chelmensem. Leopoli, 1862, с. 323.
9. Про генезу «східного повороту» в Шептицького, див. Юрій Аввакумов. Візантинізація і реформа: «Східний поворот» митрополита Андрея Шептицького у контексті богословсько-історичних суперечок першої третини ХХ ст.//Ковчег, вип. 7. Львів, 2015, с. 103 – 147.
10. Андрей Шептицький. Пастирський лист до духовенства Галицької провінції про обрядові справи //Церква і церковна єдність: документи і матеріали. 1899 – 1944, ред. Андрій Кравчук. Львів, 1995, с. 219 – 225.
11. Див. напр. Andrey Szeptyckyj. La mission du monachisme dans la question de l’union des йglesies//Studion 1 (1923) 10 – 12, 33 – 40.
12. Andreas Szepticky. Das russische katholische Exarchat//Ex Oriente. Religiцse und philosophische Probleme des Ostens und des Westens, ed. Ludwig Berg. Mainz, 1927, с. 81.
13. Andreas Scheptyckyj. Einführung //Der christliche Osten. Geist und Gestalt, ред. Julius Tyciak, et al. Regensburg, 1939, с.11.
14. Andreas Scheptyckyj. Einführung //Der christliche Osten. Geist und Gestalt, ред. Julius Tyciak, et al. Regensburg, 1939, с.12.
15. Andreas Scheptyckyj. Einführung //Der christliche Osten. Geist und Gestalt, ред. Julius Tyciak, et al. Regensburg, 1939, с.13.
16. Любомир Гузар. Андрей Шептицький. Митрополит Галицький (1901 – 1944). Провісник еуменізму. Львів, 2015, c. 349.
17. Див., напр., аналіз кореспонденції Шептицького з православним архиєпископом Антонієм Храповицьким: Yury P. Avvakumov. Der mьhsame Weg zur christlichen Einheit: Der ukrainische griechisch-katholische Metropolit Andrej Scheptytskyj im Gesprдch mit der russischen Orthodoxie// ContaCOr 19 (2017) 39 – 49.
18. Див. листи Шептицького до православних єпископів і православної інтелігенції від 30.ХІІ.1941 і 3.ІІІ.1942 у: Львівські архiєпархіяльні відомості 56 (1943) 36 – 38.
19. Андрей Шептицький. У справі порозуміння//Львівські Архієпархіяльні Відомості 3 – 4 (1943) 32 – 50, 32.
20. Athanasius Welykyj. «Ukrainisches Religionskomitee». Zur Gesсhichte der «Catholica Unio»//Analecta Ordinis S. Basilii Magni, серія 2, секція 2, т. 3 (9). Romae, 1958, с. 125 – 147.
21. Wegbereiter der Einheit: Briefwechsel zwischen Prinz Max von Sachsen und Metropolit Andreas Graf Sheptytskyj, ред. Appel Brun, Andriy Mykhaleyko, Petrynko Oleksandr. Regensburg, 2020.
22. Осип Кравченюк. Дом Лямберт Бодуен і митрополит Шептицький//Intrepido Pastori. Науковий збірник на честь блаженнішого патріярха Йосифа в 40-ліття вступлення на Галицький преcтіл 1.11.1944, ред. Giovanni Choma and Ivan Muzychka. Romae, 1984, с. 431 – 444.

Поділитися: