У своїй неперебірчивій атаці на Патріярхат ПУКЦ та на Патріярха особисто єп. Горняк та його поборники часто кажуть нам, що вони це роблять із «пошани до закону» та для добра УСІХ. Хочемо запитати, — на чиї закони вони покликаються та які закони вони так завзято боронять? Де є закон Ватикану, який заперечує самоурядування УКЦ? Є, натомість, закон-договір із Римом, заключений 1596 р., на ім’я якому Берестейська Унія. Ці права були потверджені ІІ-им Ватиканським Собором у «Декреті про Східні Церкви». Сьома стаття того декрету визнає, що Верховний Архиєпископ є рівний Патріярхові. Маємо теж деклярацію Конґреґації для Східніх Церков із 23-го грудня 1963 р., яка потверджує, що львівський Митрополит Йосиф Сліпий є Верховним Архиєпископом згідно із засадами «Клері Санктікаті», отже, в рівноцінний спосіб Патріярхом, принаймні в тих справах, що стосуються адміністрації УКЦ. Змову прикриватися принципом територіяльної юрисдикції, як це робить Ватикан, також не можна в моральному і правному розумінні, бо всім добре відомо, що він перестарілий і повинен бути знесений. Зрештою, того принципу не завжди дотримувався Ватикан, коли йшлося про поширення латинської юрисдикції.
Своя рідна юрисдикція потрібна, щоб помогти вірним зростати у Христі, бож Синод українських єпископів під проводом Верховного Архиєпископа більше компетентний знати й задовільняти потреби своїх вірних, ніж Східня Конґреґація латинських кардиналів-чужинців, яка висвячує єпископів без узгіднення й апробати Проводу УКЦ.
Єп. Горняк запитує нас «як може чоловік уважати себе католиком, коли він не підкоряється рішенням Святішого Отця?» Ми не знаємо яким ревним католиком є єп. Горняк, але знаємо, що він не є добрим християнином, коли накидає свої шкідливі погляди іншим, забороняє священикам поступати згідно з їхнім сумлінням, наслідком чого вони кривлять душею, не поважає свого зверхника та поширює фальшиві інформації, яскравим прикладом чого були його заяви перед англійською пресою. До речі, Святіший Отець помимо того, що не міг чи не хотів поблагословити Патріярхат ПУКЦ, він нікому не забороняв визнавати Патріярха та за нього молитися. Говорити, що «патріярхальники» є проти Святого Престолу також нечесно. Владика Кир Іван Прашко у своїй промові на концерті в Римі з нагоди Святого Року, між іншим, сказав таке: «Але ми тут, де ще нам не замкнули уст, де можемо свобідно ісповідувати нашу віру, підносимо сьогодні завісу мовчанки на гробі Св. Петра і Св. Павла, сотень мучеників, які спочивають у катакомбах, торжественно заявляємо вірність наслідникові Св. Петра Святішому Отцеві папі Павлові VI, вірність нашій прадідівській ПУКЦ і її Патріярхові — Блаженнішому Йосифові І».
Чи єп. Горняк вважає себе кращим католиком, як єп. Прашко? А може єп. Горняк хоче сказати, що він є ревним римо-католиком? В такому випадку ми його розуміємо. А далі — свої і чужі противники говорять, що, мовляв, створення Патріярхату ПУКЦ збільшить терпіння вірних нашої Церкви в Україні, а ми їх запитаємо, чи після 25-тилітиьото терору включно з повною ліквідацією УКЦ може існувати ще якесь терпіння для них? Натомість, що думали вірні в Україні, коли в червні 1971 р., у присутності кардинала Віллебранса, який репрезентував папу в інтронізації Пімена, цей червоний московський патріярх цинічно сказав про «тріюмфальне повернення до православної церкви в 1946 р. уніятів, яких змусили об’єднатися з Римом на соборі в Бересті 1596 р.» Присутній делеґат Ватикану ані словечком не запротестував і спокійно, а може навіть із задоволенням, вислухав атаку на. УКЦ.
Єп. Горняк часто самохвально пописується фразою «я ваш архипастир і духовний батько», забуваючи, однак, що добрий батько навчає своїх дітей та служить їм прикладом, але який приклад дає єп. Горняк? Відповідь усім ясна, тому давати її зайво.
Тяжко нам ці рядки писати, але необхідно, бо вже доходить до того, що священик відмовляє Св. Сповіді вірним, які визнають Патріярхат ПУКЦ. Не тільки треба писати, але треба голосно кричати про те, до якого гріха допускаються деякі псевдо-священики. Цією справою повинен поцікавитись Ватикан та покласти край сваволі його служителів.
Тепер декілька слів до тієї жменьки «охоронців єпископа та правопорядку в Церкві». Єпископ Горняк вашої оборони не потребує, вона ненадійна. У випадку «необхідности він воліє покористуватися англійською поліцією. Ми не знаємо випадку, щоб свій єпископ чи священик викликав поліцію до церкви проти своїх вірних. Щось недуже то в порядку з такими «духовими батьками»! Яка колосальна різниця між нашими владиками і священиками, які понесли мученицьку смерть за свою віру, а наші «архиревні католики» мобілізують поліцію проти своїх вірних.
Ніхто не є ворогом єпископа та його безхребетних священиків; діється навпаки — вони стали ворогами своїх вірних і нашої Церкви.
Всякі труднощі є home made. Ніхто не накидає своїх поглядів ні єпископові, ні священикам, — як це вони говорять — а вони хочуть накинути мирянам, прикриваючись плащиком свого церковного керівництва.
Наприкінці даймо слово у цій оправі чужинцям римо-католикам. З редакційній статті о. Д. Моравського, поміщеній на сторінках польського журнала «Культура», читаємо: «Патріярхат належиться українським! католикам, які понесли незмірні жертви, включно з мученицькою смертю тисяч ісповідників за свою вірність Унії й Апостольській Столиці. Відкинення цього постуляту означало б фактичну згоду на ліквідацію української Уніятської Церкви та примусове її влучення до російської православної церкви. Ми переконані, що надійде день, коли зволікання, оперте на обманливих політичних розрахунках, поступиться перед слушністю вимог справедливости».
Отець Джордж Малоні, єзуїт і професор теології у Фордгамському університеті, пише, між іншим, таке про потребу нашого Патріярхату: «Церква стане дійсно «католіка», якщо дозволять на багатство різних форм літургійних виявів, як і канонічних, теологічних і духових виявів, і це багатство постає з різних окремих Церков, які розвиваються у християнській! любові й гармонії з їхніми Церквами-сестрами, всі під любовною опікою провідника Римської Церкви.
Тоді зрозуміємо, що юрисдикція не є владою, яку треба зі заздрістю зберігати, за яку ані не треба боротися, а, навпаки, це нагода краще служити Христовому стадові. Тільки визнання помісности, яку УКЦ завжди посідала, дасть УКЦ можливість динамічно зростати, як членові Східніх Церков, про які католицькі єпископи на Ватиканському Соборі «Святково заявили, що вони мають повні права й що вони зобов’язані законом до самоурядування (ч. 5.). Якщо УКЦ не має права самоуправи лід проводом Верховного Архиєпископа й Синоду Єпископів, а зобов’язана далі існувати під законодавством Східньої Конґреґації, то ця УКЦ за кілька років зникне, і разом із нею всі інші Католицькі Східні Церкви».
Стільки лише від двох чужинців, які в цій справі керуються тільки моральними і правними законами, правдою та добром Христової Вселенської Церкви. Чим керуються наші кочубеї, — то лише вони можуть щиро відповісти. Хочемо вірити, що Христос допоможе їм віднайти загублений шлях до свого стада та до своєї рідної української Церкви.
В. Д. Деблянський
(«Українська Думка»)
