Я пишу це з великою смиренністю та глибокою вдячністю, перш за все нашому Господу Ісусу Христу, за те, що він привів мене до позиції, в якій я можу написати цю новину. Я також вдячний християнському свідченню моїх родичів та ближніх, які для мене є ликами Бога, які навчили мене любити, молитися та слухати людей довкола.
Саме завдяки такому пильному молитовному слуханню, волі Божій, потребам моїх сусідів та свідченню моєї Української Греко-Католицької Церкви у всьому світі та крізь століття я розпізнав своє покликання до священства.
Часто кажуть, що існують два типи християн: «конвертити» та «з колиски» – це, відповідно, ті, що народилися і виросли в Церкві, і ті, що знайшли Церкву пізніше в житті, навернулися до неї за власним вибором. Народившись у США, я, можливо, належу і до одних, і до других. Молитовне правило чотирьохсотлітнього релігійного життя в моїй родині, яка почалася за часів Йова та Феодосія Манявських, було перерване світовими війнами, міграцією і трудом світського життя. Але Бог кличе нас до нього сьогодні більше, ніж будь-коли раніше. У сучасному глобалізованому, індивідуалістичному та матеріалістичному світі суспільство вважає, що слухати Всевишнього – це особистий вибір. Один слухає, другий не мусить. Щодня існує спокуса вибрати новий спосіб життя: субкультури та ідеології, які імітують провидіння Бога, замість того, щоб підкорятися Його волі, особливо коли Він виявляється в обличчі різних людей, зокрема потребуючих.
Я знайшов Бога не лише в середовищі української діаспори, в якому народився, а й через вихід у наш бурхливий американський світ назустріч моїм сусідам.Певним чином вийти назовні своєї спільноти – це вибір, але з Богом це можливість одержати благодать, можливість процвітати і можливість жити. У цьому дуже мінливому світі недостатньо просто відтворювати те, що було в минулому, імітуючи особливе благочестя моїх предків, а відчути сучасне навернення серця до Бога, коли виникають нові ситуації та постають нові виклики. Майбутнє УГКЦ в Америці залежить від такого навернення, і я маю намір служити їй, дивлячись у напрямку наступного покоління. Так, це вимагатиме віри та відданості свідченню нашої Церкви впродовж століть, а також навернення до нового життя. Навернення в цьому випадку є питанням виживання. Звернення до Бога не лише дає нам вічне життя, а й повертає нашій Церкві її основний євангельський характер.
Ми бачили, що відбувається, коли наша Церква не заохочує до активного навернення або коли ми несерйозно боремося з соціальними та духовними кризами. Моє покоління, третє покоління українських американців, втратило свою віру. Інші хрещені українські греко-католики та їхні близькі також залишаються без жодної пасторальної опіки. Вони живуть у цинічному світі. Вони живуть страхом. Вони голодні… Отець-доктор Олександр Лащук, каноніст із Торонто, сказав, що ми – втрачене покоління, і не тому, що це покоління втратило християнські цінності, а тому що Церква не змогла їх адекватно слухати. Слухати, як вірні насправді переживають напади проти своїх християнських цінностей у щоденному житті. Слухати біль втрат та ізоляції, які щораз більше нормалізуються нашою сучасною економікою. Послухавши, ми повинні діяти з найбільшою мірою християнського співчуття та співпереживання. Англійське слово compassion (співстраждання) походить від латинського passio (пристрасть або страждання). І нам би також варто було більше «співстраждати» з людьми. У зверненні до священників, датованому 1901 роком, Митрополит Андрей Шептицький закликав духовенство до такої самопожертви, яка необхідна й сьогодні.
У цитаті, яку багато православних богословів приписують святому Іванові Золотоустому, можливо, апокрифічно сказано, що Церква – це «лікарня для душі, а не земний суд». Ми, вірні УГКЦ в Америці, просто не можемо дозволити собі суворо судити людей. Серед моїх знайомих мало хто відчув цілющий аспект Церкви. Інколи вона була явно відсутня для них у час кризи або ж, навпаки, приписувала людям неможливі стандарти. Не дивно, що наша Церква в Америці не здатна втримати наступні покоління своїх вірних. Знову процитую святого Івана Золотоустого: «Так само й ми, якщо наша совість – немов вагова стрілка, розміщена на стрижні, не буде скерованою до Божого закону, не зможемо правильно оцінювати дійсності й зазнаватимемо різних обмежень та відхилень».
Є безліч людей, які прийшли до нашої Церкви і пішли з неї. Не існує універсального способу розв’язання всіх проблем євангелізації та душпастирства. Ось чому мене так надихнула «мантра» митрополита Бориса Гудзяка спілкуватися з іншими людьми «від серця до серця». Мені пощастило, бо я мав багато можливостей говорити зі своїми однолітками та людьми різного віку, насправді від серця до серця, про містичне, вічне і божественне. Знову ж таки, існує велика потреба у тому, щоби Церква знову стала доступною та радісною. Православний богослов Олександр Шмеман, критикуючи Ніцше, колись сказав, що Церква втратила світ, коли забула, як бути радісною.
Дещо з цього може бути очевидним. Хтось міг би сказати, і мав би рацію, що є багато людей, які впевнено стукають у двері храму. Але я певен, що для багатьох людей, які щовечора лягають спати, боячись Бога, людей, які роками не заходили до храму чи навіть не знали про таку можливість, говорити про свою віру нелегко. Ось чому нам, людям із пастирським серцем, потрібно бути присутніми серед цих людей, служачи серед тих, кому Церква наразі не відома. У листі від 1901 року Митрополит Андрей писав: «Мусимо, преподобні отці, по цілій лінії зближатися до народа і любовію, приступністю, пожертвованнєм засипувати той провал, котрий з причини ріжного стану суспільного міг ділити священника від вірних. Зближаючися до народа, будем мусіли, вже яко горожани, а тим більше – яко пастирі, – підпирати кожде змаганнє культурно-економічне, до котрого люди наші рвуться. По можності мусим такі змагання викликувати, ведучи людей до просвіти і піддаючи їм всі можливі, а науці Христа не противні способи до поліпшення їх биту матеріяльного, даючи людям сей провід і організуючи сю працю, мусим, однак, подвоїти нашу ревність в передаванню народови Євангелія Христа».
І передавати Євангелію, як казав святий Франциск Ассізький, «використовуючи слова, тільки коли це необхідно».
Знадобиться багато часу на те, щоб відновити довіру людей, але я впевнений, що з Богом це може статися. Деякі мої друзі розказують, що їхній досвід, пов’язаний із Церквою, є загалом негативним. Знову ж таки, саме тому ми не можемо судити. Тож якщо запевнимо, що Церква може бути радісним місцем, місцем зцілення і краси, то вже будемо на півдорозі до нашої мети. Мені боляче слухати, як деякі люди протягом усього свого життя ніколи не пережили чогось позитивного від Церкви. Але я надихаюся, коли вони випадково знаходять українську літургійну музику на Spotify або ж коли вони впізнають церкву, яка виглядає знайомою, в новому місті. Ми можемо, ми повинні прийняти цих людей!
Коли мій батько помер, багато людей, включно зі священниками, запитували, чи не піду я його шляхом. Спочатку я відмовився, бо не думав, що це моє покликання. Тато навіть говорив нам, щоб ні я, ні мої брати не почувалися примушеними ставати на священничу дорогу, як це робили багато моїх предків. Але що більше люди діляться своїми труднощами зі мною, розказують, як вони мандрують самі цим страшним світом, то більше я усвідомлюю, що особливою рисою мого батька було вміння достукатися до людей. І це не лише моє враження. Деякі люди, які мали лише короткі зустрічі з моїм батьком, почувалися більш любленими, радіснішими, освіченішими та ближчими до Бога. Вони самі розповідали про це. Мені прикро, що в них не було багато таких зустрічей у житті, однак моє покликання до священства вперше було розкрите через їхні свідчення. Будучи близьким з татом, я знаю, що потрібно зробити, аби знову поділитися такою любов’ю.
Мій досвід дуже багатогранний і, сподіваюся, він ставатиме ще багатограннішим. По-перше, як українському греко-католику в римо-католицькому світі мені доводилося захищати гідність нашої Церкви як Церкви меншини. У римо-католицькій школі, де я навчався, мені казали, що я нелегітимний син нелегітимного священника, тому я вивчив канонічне право. У домініканській середній школі мені відмовили в причасті через те, що я не був римо-католиком. І мені довелось опанувати знання про структуру Церкви. По-друге, я син священника, я жив як пересічний мирянин і маю намір одружитися з римо-католичкою, яка бажає інтегруватися в нашу Церкву. Як бандурист я побував у десятках парафій всієї Північної Америки і бачив там реалії їхнього існування. Я також бачив проблиски надзвичайно доброї роботи в дії, тобто я зрозумів, що це можливо. У мене є велика надія стосовно нашої Церкви.
Якщо я стану священником, обіцяю керуватися духом співчуття та «співстраждальної» любові, прагнучи піднести гідність усіх людей, зокрема тих, що на маргінесах, прагнучи радості мучеників, спадщину яких ми всі успадковуємо як вірні УГКЦ. Мій орієнтир походить від Кодексу канонів Східних Церков: «Щиросердність, невпинна турбота про справедливість, дух убогості, сумлінність у дотримуванні обіцянок, ввічливість у поведінці, скромність у розмові, поєднана з любов’ю» (Канон 346 §2. 8-е). Також я зважаю на заклик преподобного Митрополита Андрея (1901 р.) до важкої роботи: не боюся забруднитися під час експлуатації сантехніки та дістатися до «останньої милі», аби почути кожен потребуючий голос.
І ось цього року я починаю долати «першу милю», вступивши до Київської Трьохсвятительської духовної семінарії. Моліться, будь ласка, за мене. А я молитимуся за вас!
Юліян Гайда
