Невпинно проносяться роки над зраненою війною Україною. За час збройної агресії Російської Федерації проти нашої держави вже встигло народитися та вирости ціле покоління українських школярів, які не пам’ятають своєї Батьківщини без щоденних репортажів із фронту на екранах телевізорів, без вшанування пам’яті полеглих героїв під час шкільних урочистостей, без сусіда, який кілька років тому переїхав зі своїми батьками з тимчасово окупованої Луганщини, та без подруги-однокласниці, чий батько не повернувся з чергової ротації в районі виконання бойових завдань – без гіркого й болючого слова «війна».
Мовиться про те одне-єдине слово, що протягом останніх восьми років у нашому розумінні вже пережило чимало метаморфоз. Та й сама наша війна впродовж цього часу також постійно змінювалася: від загрозливого збройного безладу та ідеологічної перплексії на першому етапі бойових дій до виструнченої лінії зіткнення довжиною понад 430 кілометрів, від патріотично вмотивованих загонів добровольців до тактично вишколених і технічно забезпечених підрозділів вітчизняних збройних сил.
Насправді багато змінилося за ці роки. Навіть ставлення українців до самого факту війни. Так уже функціонує людська психіка, змушуючи нас звикати до незвичного, аби вижити в умовах тривалого виснажливого стресу. За таких умов важливо не збитися з дороги, не відвести бездумно від ока прицілу та не забути про ціль. Аби все було немарно…
З чого починається війна
З чого ж починається війна? З якої саме миті? З першого пострілу чи з першого здогаду про те, що дещо важливе, фундаментальне, на чому ще вчора трималася ціла архітектура суспільства і життя мільйонів людей, раптом вийшло з ладу? Вій- на залишається одним із найбільш брутальних винаходів людства. Політика народилася як мистецтво забезпечення балансу інтересів різних суб’єктів суспільних відносин, як спілкування, що провадить до пошуку певної форми спільного блага.
І яким би спотвореним радянською спадщиною не було наше ставлення до політичних процесів, правда по- лягає у тім, що коли вмовкає політика, починає горланити насилля. Війна розпочинається тоді, коли у нас вичерпується словниковий запас, аби забезпечити злагоду та порозуміння. Час до часу словниковий запас вичерпується на геополітичному рівні. І тоді жертвами воєнного насилля стають цілі народи.
У свідків трагічних подій в Україні, пов’язаних з російською військовою агресією, існує чимало різноманітних версій того, як і чому саме все розпочалося. Кожен із нас відчув війну по-своєму. Тривалий час ми спостерігали за війною з різних позицій. Зрештою, минуло навіть чимало часу перед тим, як ми в національному інформаційному просторі розпочали називати речі своїми іменами. Значно більше часу знадобилося на те, аби залунали правильні слова про ситуацію в Україні на міжнародній арені. Гібридна війна – це понад усе боротьба з очевидністю.
Але навіть якщо ми сьогодні добре розуміємо, що проти нашої держави здійснюється збройна агресія з боку Росії, то все ще залишається питання про те, як саме має виглядати наша перемога в контексті невблаганних геополітичних трансформацій, як нам здолати час і впоратися з наслідками війни.
Наші традиційні виклики
Після уже років стримування російської агресії на сході України все ще реальну загрозу нашому майбуттю становлять наші традиційні виклики екзистенційного характеру: відсутність чіткого розуміння того, як забезпечити консолідацію українського суспільства, на основі чого можна об’єднати населення нашої держави від Берегового до Луганська, від Чернігова до Севастополя, та легітимацію держави в Україні. Або ж як сформувати довіру громадян до влади і державних інституцій. Консолідація – це про єдність, а легітимація – про довіру.
І саме десь тут мали б бути розміщені координати нашої стратегічної перемоги. Можливо, державна політика національної пам’яті могла б сфокусуватися на пошуку відповідей на ці фундаментальні для нас питання. Адже ідея щирого та беззастережного служіння спільному благу в максимальний спосіб проявляється саме у готовності відстоювати його перед лицем будь-яких загроз, боротися вірно та віддано, не піддаватися втомі та зневірі. Приклад полеглих на полях нашої незалежності має змушувати нас із глибшою повагою ставитися до наших засадничих цінностей – таких як свобода, гідність людської особи, справедливість і соборність.
Війна не лише зруйнувала наявний порядок речей, функціонуючу парадигму нашого національного буття, але й водночас створила нову соціальну дійсність. За всього лише кілька років у різних вимірах нашого суспільства з’явилися нові соціальні та правові категорії людей-громадян, про які ми віддавна навіть не здогадувалися: родини полеглих, внутрішньо переміщені особи, сепаратисти, поранені, військовополонені, волонтери, воїни, військові капелани та інші. Кожна з цих соціальних груп переживає війну по-своєму, у притаманний для власного світосприйняття спосіб. І у власний спосіб генерує новий тип відносин у сучасному українському суспільстві, спираючись на певну внутрішню систему цінностей чи долаючи наслідки її відсутності.
Тож навіть попри жахіття спричинених війною трагічних ран людині та цілому людству війна як соціальний феномен, як і кожна трагедія, одночасно створює можливості для розв’язання проблем, які неможливо було б розв’язати, керуючись логікою довоєнного суспільства.
Травми і зцілення
Сьогодні наші ветерани навчилися основ колективної самоорганізації. Багатьом поталанило здобути новий фах у вітчизняних університетах, хтось нарешті розпочав власну справу, хтось воліє допомагати у реабілітаційних центрах таким, як він сам, долати наслідки посттравматичного стресового розладу, хтось присвячує свій час вихованню молоді. Матері наших полеглих воїнів малими групами гуртуються для того, аби спільно боротися із сердечним мороком та нездоланним відчуттям самотності, спричиненим втратою найрідніших. І Церква в цьому процесі відіграє особливу роль. Окрім постійної молитви за наших полеглих захисників, створюються групи постійної підтримки матерів і батьків, організовуються різноманітні реабілітаційні заходи та паломництва, видається відповідна література, що має на меті озброїти зранених війною наших співгромадян якісною методологією переосмислення наявного стану речей і забезпечення особистої та національної стійкості. У цих людей особливі життєві цінності. Вони загартовані особливими умовами та надзвичайною любов’ю до життя. Без зцілення їхніх ран – страхів, смутків, розчарувань, самотності – Україні годі буде побачити обрій, до якого прямуємо та заради якого варто брати до рук зброю.
Важливу роль для війська, що перебуває у стані війни, почали відігравати військові капелани. Уже з перших тижнів війни з боку військовиків з’явився запит на задоволення духовно-релігійних потреб. Питання військового капеланства з початком збройної агресії Російської Федерації проти України набуло зовсім іншого значення. Уже з перших місяців подій на сході нашої держави стала очевидною потреба у військових капеланах, які будуть ближче до наших воїнів і зможуть вислухати та розрадити навіть на полі бою, в окопах, і у місцях їхньої постійної дислокації, у військових шпиталях із пораненими, а згодом із ветеранами. Війна має тривалі наслідки, тому завдання військового капелана – подбати не лише про самого воїна, а й про його родину, яка переживає в особливий спосіб виклики війни.
Ми живемо з вами в суспільстві, глибоко зраненому війною. Отож військові капелани сьогодні не обмежуються лише душпастирською опікою військовослужбовців, а турбуються й про родини полеглих, про дружин і дітей військовослужбовців, які виконують свій військовий обов’язок і не можуть перебувати з ними. Це також турбота про пам’ять полеглих і про ветеранів, одне слово – турбота про українського воїна і про зранене війною суспільство. Це ті напрямки, на яких ми намагаємося забезпечити активне служіння нашої Церкви у сповнений викликів час.
Війна змінює. І не лише тих, кому довелось побувати на лінії зіткнення. Вона впливає на ціле суспільство, коригуючи його основні соціальні, економічні, політичні та культурні динаміки. Її деструктивна потуга сягає далеко за межі сьогоднішнього дня і щедро проявляється в житті наступних поколінь. Зранені болем втрати сім’ї, часто розгублені на життєвих стежинах діти-сироти, позбавлені захищеної старості батьки, вихолощені гуркотом бою тисячі ветеранів, які не змогли здолати війни у собі, реінтегруватися у буремний плин цивільних буднів, рівно ж як і сотні тисяч переселенців, яким доводиться шукати нового місця під сонцем, аби заново звивати родинне гніздо і думати про день завтрашній. Війна таки руйнує. І не лише людське життя. Однак, спілкуючись сьогодні з великою кількістю українців, яким довелося пройти крізь горнило воєнних випробувань, легко зауважити, що попри всі можливі руйнування та втрати вони таки спромоглися щось здобути. Відвойованим у жахіть війни трофеєм для людини стає глибоко проаналізований та усвідомлений досвід. Саме він спільно з пам’яттю має стати для нас «закваскою» нової історії українського народу та його державності.
Варто навчитися довіряти
Де ж шукати стежини вороття? Чи можна повернутися у час «до війни»? Чи завмерти нам сьогодні в смертельному безрусі, оплакуючи минуле, а чи безстрашно вимальовувати стратегії побудови світу кращого, України нової якості – з пам’яттю про полеглих будувати світ, гідний їхнього подвигу? Крізь досвід болю, а інколи й зневіри, нам сьогодні, мабуть, найбільше варто навчитися довіряти одне одному. Адже Україна – це коли ми разом різні, але разом.
Єдність не передбачає одноманітності. Наша історія грає проти нас: українці надто довго жили в межах різних геополітичних проєктів, ніколи, щоправда, не забуваючи про власну національну самобутність.
Упродовж багатьох століть нам доводилося коритися неукраїнській владі, яка, у кращих випадках, не надто нами цікавилася, а доволі часто таки насильно реагувала на будь-які спроби заявити права на культурне та політичне самовизначення. Сьогодні нам треба усвідомити, що мури недовіри, які століттями штучно зводили між нами, таки не сягають неба, а лише зовсім трішки перевищують звичну людську відвагу. Сьогодні ми потребуємо людей із більш, аніж звичною відвагою, щоби прорватися крізь негативний віковий досвід наших предків. Віра в себе, в того, хто поруч, та в нездоланну силу Добра має скеровувати наші шляхи до остаточної перемоги. І в перемогу також треба вірити. Спільно. На рівні державних політик і на рівні колективних дискусій та особистих сподівань. У перемогу треба не лише вірити, її також необхідно впевнено уявляти та крок за кроком відважно прямувати до омріяного обрію.
Майбутнього без пам’яті не буває
Упродовж тривалого періоду воєнних дій у суспільстві можуть змінюватися принципи та порядки, інколи відбувається ціннісна переорієнтація широких верств населення і трансформація державних інституцій. І в цій ситуації нас змінює не лише війна, а й час. У вихорі бурхливої мінливості недоторканною має залишатися наша з вами повага до самої людяності, що, поміж іншим, проявляється у здатності чинити добро, шукати істину, боротися за справедливість і навіть споглядати красу. Турбота ж про самотніх батьків, що втратили свого сина, та про дітей-сиріт, допомога ветеранам у процесі якісної інтеграції в цивільне життя та родинам внутрішньо переміщених осіб, ціннісна формація та якісна освіта молодого покоління українців також мають стати для нас сьогодні фронтом. І перемога на цих напрямках вимагає наших завзятих спільних зусиль. А мостом, що уможливить нам рух до нових обріїв, має стати наша пам’ять. Саме пам’ять про «того хлопця» і про «ту дівчину» може послужити наступним поколінням українців джерелом натхнення та допомогти нам долати нові виклики, що постануть на шляху.
Пам’ятати не завжди легко. Пам’ять може боліти. Але саме вона лежить в основі людської цивілізації.
Ми будуємо та розвиваємо людське суспільство завдяки нашій здатності передавати знання наступним поколінням. Ми накопичуємо знання та ділимося ним саме завдяки нашій здатності пам’ятати. Пам’ять – активний чинник процесу формування людської культури, що уможливлює наш ефективний зв’язок із реальністю, а досвід як результат нашої здатності запам’ятовувати стає потужною інвестицією в людське майбуття. Майбутнього без пам’яті не буває, головне не забути, що нові суспільні горизонти з’являються не як наслідок вірусної реплікації хронічних недуг, а як спроба усвідомленої творчої корекції суспільних параметрів, інтеграції пережитого у невпинний потік людської взаємодії.
Пам’ять інколи таки болить, але існує біль, який дарує життя, дозволяє відкрити джерела колективної сили та індивідуальної снаги. Пам’ять нам потрібна не для того, щоб замешкати в минулому, а для того, щоб створити майбутнє. Вона – вид відповідальності: щоразу, коли ми згадуємо про біль нашого народу, про його незліченні втрати впродовж багатовікової історії, маємо свідомо брати на себе відповідальність за світ, в якому не залишиться місця для сліз та смутку. Коли пам’ятаємо – живемо. Коли живемо відповідально – пам’ять спонукає нас не стояти на місці, а вимагати від себе більшого на рівні особистісного розвитку та на рівні суспільного поступу, жити і боротися за себе та за того хлопця, що не повернувся з бою…
Отже, нам є про що пам’ятати, але важливо робити це правильно. Через різноманітні історичні обставини ми легко ставали заручниками сформованого культу скорботи замість того, аби розвивати в суспільстві культуру пам’яті, яка надихала б долати особисті та колективні виклики, забезпечувала б соціальними механізмами формування життєвої стійкості. Пам’ять як одна з ключових цінностей має походити із серця. А звідтіля, з глибини, вона може вимагати від нас конструктивної динаміки на шляху консолідації українського суспільства. Пам’ять про трагічні події минулого, про мільйони невинних жертв, а тепер і про полеглих на полях сьогоднішньої російсько-української війни має спонукати нас до пошуку ефективної формули справедливого суспільства, щоб уникнути схожих трагедій у майбутньому. В національному дискурсі пам’ять має стати джерелом надії, а не розпачу, пропонуючи сенси, що спонукатимуть до особистого росту та щирої діяльної турботи про спільне благо. Адже пам’ять – не лише біль, а й джерело національної гордості та особистої самоповаги, політика, гуманізуюча потуга і стимул до якісних перетворень.
Російська агресія проти України триває. Очевидними сьогодні стають координати нашого майбуття: зцілення зраненого війною суспільства та виховання нового покоління українців, призвичаєних до особистої відповідальності за власну та нашу спільну свободу, смаку перемоги – над собою, над життєвими обставинами, над противником будь-якого масштабу і калібру, які не чекатимуть, поки хтось вершитиме їхню долю, а з усвідомленим завзяттям, усупереч всім задумам противника, уже сьогодні впевнено творитимуть день завтрашній. Нам не можна сьогодні стати заручниками власної пам’яті. Вона може легко перетворитися для нас на пастку, якщо не стане джерелом натхнення, реальним поштовхом до діяльної трансформації особистості, суспільства і держави. Саме пам’ять має здатність вимальовувати перед нами обрії майбуття, до якого впродовж останніх років спільно торуємо собі шлях крізь терни новітньої російсько-української війни. Наша діяльна відповідальність за майбутнє розпочинається саме з відповідального ставлення до пам’яті.
о. Андрій Зелінський, ТІ, заступник керівника Департаменту військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ, радник глави УГКЦ
