«А ви ведете війну?» – запитує у тексті-свідченні, вміщеному в цьому числі «Патріярхату», львів’янин, іконописець і доброволець Андрій Гуменюк. Це не риторичне запитання. Це заклик визначитися і діяти, не ігнорувати реальність, не витати в хмарах ілюзій, що «якось воно все вирішиться без моєї участі». Люди, які нехтують дійсністю, нагадують нерозумного багача з притчі, котрий міркував: «Душе моя! Маєш багато в запасі на багато років! Спочивай собі, їж, пий і веселися!» (Лк. 12, 19). Але Бог тієї ж ночі розсудив інакше…
Загалом цей випуск журналу, присвячений темі війни, наповнений свідченнями та роздумами над ними. Зокрема, ділиться своїм досвідом 30-літнього служіння у Краматорському деканаті на сході України отець Василь Іванюк, ділиться досвідом, як уже було згадано, Андрій Гуменюк. Але саме як свідчення слід розуміти й статтю Олесі Монастирської про реабілітаційний центр «Назарет» біля Дрогобича. Останній – важливе доповнення до голосів зі східного фронту, бо війна триває не тільки там. Боротьба з численними викликами, які стоять перед Україною і українцями, є завданням повсюдним, а не лише східного фронту. І тільки глупі люди можуть ігнорувати його. Вони не розуміють, що нехтування реальністю – це саме та «гібридність», з якою людина покликана боротися, витаючи в маревах залежностей від чого б там не було… Про те, наскільки все взаємопов’язане, свідчить навіть той наче незначний факт, що в часі запису слів отця Іванюка він саме домовлявся про влаштування в «Назарет» людей із Донеччини. У нас надто часто люблять говорити про «ефект метелика» в контексті геополітики, але забувають, яким тісним є зв’язок різних частин українського суспільства! І за балаканиною подеколи забувають про важливість реальної дії, щоденної «муравлиної праці».
У передовій статті цього числа «Патріярхату» військовий капелан і наш постійний автор – отець Андрій Зелінський, ТІ, доречно вказує, що «гібридна війна – це понад усе боротьба з очевидністю. Але водночас застерігає, що за умов звикання до незвичного з метою виживання «важливо не збитися з дороги, не відвести бездумно ока від прицілу та не забути про ціль. Аби все було не марно…» І от, аби не марним воно було, кожна особа має працювати на своєму місці щонайкраще, щоб не було соромно потім перед ветеранами, перед своїми батьками та дітьми. Війна і святість не є антонімами; люди зброї – захисники – також бувають святими. Про це нагадує у своїй статті Михайло Скоп.
Війна змінює суспільство, деформує його, зранює, але змушує рухатися вперед. Аби не марними були військові зусилля зі збереження України, треба мати позитивну програму дій, думати про політику. Роздумами про це ділиться Богдан Трояновський, аналізуючи травматичну боязнь українців ангажуватися в політичне життя, боязнь брати у свої руки врядування власною спільнотою. У ширшому контексті про незалежність як практичне життя веде мову історик Ярослав Грицак. Доречними тут є і роздуми про формацію молодого покоління, вміщені у статтях Маґдалини Димид і Христини Дорожовець, а також рефлексії Юліяна Гайди про покликання до священства та Любові Крупник про чернече служіння в кризові періоди. Отже, думати є про що. Є заради чого діяти. Головне не боятися і пам’ятати про мету!
Володимир Мороз
