Українські дні в Римі, що проходили в липні 1975, і які можна уважати найбільшою українською подією року, зрозуміло викликали поважний відгомін в українській пресі. Інакше й не могло бути, бо на ці події звернула увагу також міжнародня преса. Якщо міряти зацікавленням чужої преси вагу цієї події, то стає дивним, що деякі українські пресові органи присвятили порівняно мало місця цим подіям, без сумніву важливим з українського церковного і суспільного погляду.
Але в нас зібралося вже доволі багато пресових відгуків, щоб мати уяву того, як реаґувала українська преса, а з нею й ті установи та церковні й суспільні середовища, які вона репрезентує, на новий розвиток наших справ у Римі довкола патріярхату. Постараємося їх скоментувати та подати деякі типові вийнятки з цієї преси.
5 серпня «Свобода» помістила поруч себе дві статті. Одну пера проф. В. Маркуся, а другу проф. Миколи Бараболяка, обидвох з Чікаґа — під спільним заголовком: Українські Дні в Римі: Світла і тіні. В. Маркусь писав про «загальні підсумки», що редактор уважав «світлами», а Бараболяк намагався віднайти тіні. (Слід зауважити, що статті були вислані до редакції незалежно одна від одної).
Проф. Маркусь підсумував позитивні сторони українських днів у Римі, натякаючи на труднощі й атмосферу перед та в час скріплення патріярхальних позицій у нашій Церкві. Він, між іншим, писав:
«Отож, головним успіхом цьогорічних українських римських подій було те, що ідейні й побожні українські люди з різних країн таки прибули на заклик і в пошані до свого Патріярха. Склалося так, що ця наша проща відбувалася під знаком «Поклону Патріярхові». Воно інакше й не могло бути, зважаючи на всі ті пресії, інтриґи й відкриті афронти, що їх зазнавав Патріярх в останні тижні й місяці. Чисельна участь наших людей в Римі й була найкращою відповіддю тим, що хотіли «ізолювати» Главу нашої Церкви від своїх вірних».(Свобода, 5.8.75).
Проф. Бараболяк в своїй статті «Дещо про тіні» (там же) полемізує з іншою статтею проф. Маркуся, поміщеною ще перед римськими днями в «Свободі», а також із його кореспонденцією з Риму. Він писав:
«…проф. Маркусь уважає завершення українського патріярхату за доконаний факт. Я був у Римі і бачив, що там творилося, тому важко мені погодитися із тією пропозицією проф. Маркуся, і зважусь сказати, що проф. Маркусь так емоціонально заанґажований у цій справі, що подає як факти і конклюзії радше свої задушевні бажання і сподівання, та змішує дійсність з тими сподіваннями».
Намагаючися відшукати «тіні», автор М. Бараболяк добачає їх в тому, що церковні торжества, головно в базиліці Св. Петра, не були добре зорганізовані, що — для нього — це був хаос і безпорядок. Зокрема він робить закид, що відправа Соборної Архиєрейської Літургії тривала аж понад дві години з половиною і її треба було скоротити, наче б з Літургією можна так орудувати як з програмою концерту. Так само проф. Бараболяк говорить про «жалюгідний стиск» в час Святого Причастя і пропонує так причащати, як це було в Зарваниці чи Гошеві… Закінчує свої розшуки «тіней» автор так:
«Були світла — зібралися Владики і священики, вірні різних поглядів і підходів до питання патріярхату — гідности і поваги. На мою думку, це найглибша тінь імпрези, що коштувала нам три мільйони долярів. Дав би Бог, щоб на майбутнє ми зробили це розумніше і вчились на помилках».(Свобода, 5.8.75).
Маси прочан, що побували в Римі, не бачили цих «тіней», що їх відмічає проф. Бараболяк. Вони, на жаль, спостерегли інші, справжні тіні, головно в поведінці деяких єпископів, про що вже загально стало відомо навіть тим, які не були в Римі. Зрештою, дехто з них встиг про це й публічно заявитися. Маємо на увазі виступ одного анонімного українського єпископа, що своїми заявами намагався понизити Блаженнішого Патріярха, подаючи явну неправду. Він цим своїм інтерв’ю повністю приєднався до Ватиканського речника Алессандріні, який заявив, що «українського патріярхату немає». «Свобода» зреферувала ці виступи в статті В. Маркуся під заголовком «Ватикан заперечує» (19.8.75), опускаючи чогось його критичний коментар. Досі цей щоденник не опублікував тексту листа Папи до Блаженнішого Патріярха та коментар до нього, хоч такі матеріяли є вже довго на редакційному столі.
Другий український щоденник «Америка», орган Союзу Українців Католиків в Америці «Провидіння», обмежився 150-рядковим повідомленням сухих фактів і переповідженням, за програмкою, виступів на концерті в Римі, під заголовком «Українські врочистості в Римі». Як на український католицький щоденник, що появляється п’ять разів в тиждень, це таки мізерно. «Америка» також не мала свого кореспондента і нікому не доручила охопити репортажами цю видатну подію в житті Української Католицької Церкви, а також не користалася хочби пресовими звідомленнями американських аґенції.
Подібно потрактував ці справи український католицький тижневик «Шлях», що є офіціозом Митрополії. В українській частині тижневика аж з 29 серпня є нотатка на 60 рядків «Українська проща у Вічному Місті», написана сухо на підставі такого ж офіційного повідомлення в римській газеті «Оссерваторе Романо». Крім цього, є ще одна нотатка, прислана українською секцією Ватиканського радіо про авдієнцію у Папи чотирьох українських єпископів та їх прочан. Слід звернути увагу на джерела — тільки офіційні ватиканські і тільки те, що подобається ватиканським урядовцям. Так розуміють свободу преси і відповідальність католицького журналіста «Америка» і «Шлях». Вони навіть не помістили тих матеріялів, що їх вислали американські пресові агенції. Це гірше, як цензура. Це — звичайна маніпуляція новинами і, дивно, що читачі можуть ще мати довір’я до такої преси!
Інакше поступив другий український католицький тижневик в Америці, а саме чікаґівська «Нова Зоря», офіціоз Епархії Св. Отця Николая. Її редактор був сам у Римі й написав благенький репортаж-інформацію про врочистості, в кінці якої жаліється на брак побожного змісту в концерті. Є також натяки мабуть на тон обидвох промов на концерті, Кир Івана Прашка та д-р Петра Зеленого. «Нова зоря» пише:
«В ім’я правди треба відмітити, що концерт відбувся на високому рівні, хоч з другого боку, відчувався брак суто релігійної тематики, особливо з нагоди Святого Ювілейного Року. Побожний прочанин бажав би почути мистецькі виконання чи Божі слова, що були б пов’язані з темою релігійної обнови, покути, метаної-поєднання, що питомі Святому Рокові. На жаль, тих виявів на тому концерті бракувало, що більше, побожного слухача вражали деякі виступи, спрямовані проти Апостольської столиці». («Нова Зоря», 10 серпня 1975).
В тому ж числі «Нової зорі» поміщено за Ватиканським радіо вістку, що проф. Алессандріні вияснював на пресовій конференції справу листа папи до Патріярха Йосифа та становище Ватикану, мовляв український патріярхат не існує. Змісту заяв прихильників Патріярхату, в тому й владик та мирянських діячів і священиків, очевидно, газета не містить. Навпаки, в редакційному коментарі «Дні християнської єдности», редакція «Нової Зорі» погоджується із інтерв’ю одного неназваного українського єпископа та критикує речників патріярхального руху.
В газеті читаємо:
«На підставі звідомлення Католицької Пресової Аґенції, один з наших українських католицьких Владик слушно заявив, що представник Товариства за патріярхат в ніякій мірі не є репрезентантом більшости Владик, священиків і вірних Української Католицької Церкви та що більшість українців католиків відмовляються єднатися в непослусі Святішому Отцеві».
Якщо маємо бути щирими із нашою власною совістю, тоді ми повинні спитати себе самих: чи припадково й ми не належимо до тих, що про них говорив недавно Святіший Отець Папа Павло VI, коли згадав про синів і дочок, що розділяють Містичне тіло Христа — Святу Церкву — своїм непослухом.
Наша історія має аж надто багато прикладів, яку руїну наніс непослух, тож не проґавмо нагоди скористати з лекції історії нашого минулого». (Там же).
Оце і є закид усім нам, починаючи від Блаженнішого Патріярха, що ми ранимо Містичне Тіло Христа нашими змаганнями за патріярхат…
На відміну від «Америки» і «Шляху», чікаґівський католицький тижневик виявляє більше сміливости й коментує справи довкола патріярхату. Він не вдоволяється пасивною ролею промовчування. На зразок деяких Владик, що себе виразно заявили проти Патріярхату, в «Новій Зорі» спідну критику патріярхального руху, яка — подібно, як у випадку писань аргентинського єпископа Кир Андрія Сапеляка — звернена проти мирян, а в дійсності проти самого Патріярха.
24 серпня «Нова Зоря» помістила коментуючу статтю вже відомого автора з «Свободи», проф. Миколи Бараболяка, під заголовком «Відлуння римських днів». Автор намагається критикувати резолюції Конгресу Мирян у Римі 15 липня, що їх, доречі, газета не помістила й ніде не згадала про такий конґрес. В дійсності, Бараболяк висловлюється критично про самі змагання до патріярхального завершення нашої Церкви. Він зараховує себе і газету «Нова Зоря» до таких, що також хочуть патріярхату. Ось, що пропонує нам д-р Бараболяк:
«Згідно з організаційною структурою Католицької Церкви, Папа є найвищим законодавцем у цій Церкві, зокрема Вселенський Собор Другий переніс на Папу привілей творення нових патріярхатів. Коли ж, отже, той найвищий законодавець уже двічі офіційно заявив нам, що проголошення Київсько-Галицького Патріярхату є канонічно в рамах існуючого права недопустиме, а з інших міркувань не на часі, то нам не лишається нічого іншого, як підпорядкуватися тому рішенню і стриматися із драстичними виявами невдоволення з боку «Божого люду». (24.8.75).
Оце і все, «підпорядкуватися» й годі, бо канонічно український патріярхат «недопустимий». Дуже сумнівний аргумент також прихильника українського патріярхату!
Проф. Бараболяк обурюється, що Мирянський конґрес засудив поведінку Митр. Максима, який не дотримався літургічних приписів і не поминав двічі публічно Голову нашої Церкви в молитвах. Конґрес назвав таку поведінку «негідною», а Бараболяк реаґує, що це був «дуже негідний вчинок» Конґресу. Та автор не звертає уваги на те, хто першим повівся «негідно», і що є більш негідно. Уявім собі, якою була б реакція декого, якби священик не поминав свого владику. Постійно автор суґерує читачам, що мирянський рух є проти ієрархії. Це таки нечесно; треба специфікувати, проти кого із владик і чому. Миряни давали і дають підтримку й гідно трактують тих владик, які не підважують самого існування нашої Церкви, які не виступають проти Патріярха, а такі є! Ми проти тих, котрі вже себе цілком явно заявили по боці противному. А це вже більше, як тільки різниця в тактиці й підході!
Далі д-р Бараболяк бере в оборону газету «Нова Зоря», яку Мирянський Конґрес засудив. Він твердить, що «Божий люд» (обов’язково в лапках) хоче цензурувати цю газету. Вислів у резолюціях негодування до цієї та іншої газети — «Християнський голос» в Мюнхені — автор натавровує як вияв тоталітаризму:
«Такі погрози в бік газети притаманні тільки пів-тоталітарним рухам і коли відмовляється єпископам, що є учителями в справах моралі в Церкві, забирати голос, навчати і перестерігати, то це ознака, що цілий рух попав під тоталітарні виливи». А далі читаємо:
«Коли боремося за ту саму цінність,то не можемо себе взаємно ображувати, засуджувати, а то й позбавляти гідности. Особливо ж мусимо шанувати своїх Владик і заощаджувати їм «засуджень». Коли не будемо себе взаємно шанувати, тоді не дивуймося, коли й Ватикан буде вважати нас за ніщо, з яким не треба рахуватися».
Дивно, що правник і професор-науковець з претензіями на наукову об’єктивність, може стосувати такі дві різні міри. Визначення шкідливости політики якоїсь газети, це не є ніякою цензурою. Це критика, така сама, яку стосує проф. Бараболяк до преси й авторів, з котрими він не погоджується. Де ж тут мова про цензуру?! А якщо хтось радить не ображувати партнерів, то повинен би й сам цього дотримуватися. Закид у тоталітаризмі якраз і є образою, бо це і в поганому контексті і в несмачному тоні. Якщо Ватикан з нами не рахується, то саме тому, що в суттєвих справах і в критичних ситуаціях в нас нема єдности, а кожен стає, як любить висловлюватись наш Блаженніший, сам-собі-паном і навипередки хоче виявитися своєю суперльояльністю до Ватикану. Такою є, на жаль, позиція автора, і газети, в якій він пише, та тих владик, яких силкується він захищати.
Згадаймо тут ще один періодик, а саме місячник Асоціації Українців Америки «Наш голос». Вже в двох числах — за серпень та вересень — ця публікація відгукнулася на римські події в УКЦеркві. В серпневому числі власний кореспондент подав низку фактів, які не публікувала інша преса. Автор висловлюється критично про тих владик, які не солідаризуються з їх Блаженством у цьому новому спорі з Ватиканом. Коментуючи події, які попередили наші українські дні в Римі, а саме приїзд туди висланників Москви, «Наш голос» пише:
«При нагоді авдієнції Нікодима Папа Павло передав привіт для «їх святости» Московського патріярха, мимо того, що Московський патріярхат здобутий симонією (перекупством) і тісно співпрацює з безбожницьким режимом та є на його услугах. Якщо б Голова УКЦеркви Патріярх Йосиф був погодився на спокусливі пропозиції Москви і зірвав єдність із Апостольською Столицею в 1945 р., то не тільки був би уникнув 18-річних жорстоких переслідувань, але тепер Папа Павло звертався б до нього «Ваша Святосте». Але Голова УКЦеркви вибрав вірність Апостольській Столиці і у висліді також надлюдські страждання. За ту вірність керуючі кола Ватикану призначили нашу Церкву на знищення.
Ситуацію дуже влучно схопила Зоя Когут — закінчує «Наш голос» — у своїй поемі, виголошеній під час концерту 13 липня у ватиканській авлі авдієнції: «Шлях між Ватиканом і Москвою є широко відкритий, а між Ватиканом і Українською Церквою є тернями вкритий».
У вересневому числі того ж місячника знаходимо ще більше інформацій, включно з тим, що в Стемфордській єпархії товариство за Патріярхальний устрій почало публічно виявляти невдоволення та демонструвати проти негативного наставлення єп. Йосифа Шмондюка в справі Патріярхату. Його неучасть в Синоді, остентаційна відсутність на концерті та в Соборі Святої Софії викликали велике негодування. Головний редактор Дмитро Кузик помістив також актуальний коментар п.з. «Патріярхат УКЦеркви існує». Він критично розцінює політику Ватикану щодо нас і уважає, що акція творення Українського Католицького Патріярхату є, властиво, самооборонною акцією. Він пише:
«Але до цієї самооборони мусять стати всі — єпископи, священики, а в першій мірі миряни-вірні, бо ж без них Церква не може існувати. Римо-католицький архиєп. Фультон Шін, який в останнім чвертьстолітті своїми проповідями, подаваними почерез радіо і пресу, високо підніс релігійність американського народу, навчав мирян перебирати провід своєї Церкви там, де Владики зневірилися й завели. Оце саме є тепер у нас, хоч більшість Владик таки зостає з народом». («НГ», вересень 57).
