У «Свободі» з 13 вересня 1975 р. появилось повідомлення, що Собор Єпископів Української Православної Церкви в ЗСА, 8 вересня цього року, виніс заяву проти Українського Католицького Київо-Галицького Патріярхату. Ось суттєва частина заяви:
«Собор Єпископів УПЦеркви в ЗСА дійшов до однозгідного погляду, що статус патріярхій може бути наданий Українським Церквам лише і виключно зі суверенної волі Українського Народу у вільній і вповні незалежній Українській Державі, та що це саме відноситься й до надання офіційної назви окремим патріярхам. Самовладне придбання такої назви поза Україною, в роді «Київо-Галицький», або ще й з додатком «всієї Руси»,було б великою нерозважністю, яка викличе в українській христіянській спільноті елементи розкладу і зайві та шкідливі конфлікти».
Заява спрямована проти Ісповідника віри, Блаженнішого Патріярха Йосифа, ображуюча, тим більше болюча, що вийшла від Ієрархії наших єдинокровних братів і то в часі пожвавленого екуменічного руху, та діялогу, коли то лунають кличі: «Забуваймо те, що нас роз’єднювало, говорім про те, що нас єднає!» Заява викликала негодування також і серед частини православних кругів. Помимо безнастанних закликів у статтях до зближення, до порозуміння, до діялогу — нині Православна Ієрархія на терені ЗСА стала на тій самій плятформі про патріярхат, що всі інші противники цеї ідеї.
Поцілунками миру і теплими, надхненними радістю словами вітав блаж. пам’яті Іван Теодорович, митрополит і тодішний первоієрарх Укр. Православної Церкви в ЗСА Верховного Архиєпископа Йосифа Сліпого, Первоієрарха УКЦ. у стіп вівтаря Церкви-Пам’ятника в Банд Бруку,6 серпня, 1968 р., а теперішний Первоієрарх, Мстислав Скрипник,був тоді господарем тої зустрічі, котрій приглядався народ з великим одушевленням. Під час другої візитації поселень Блаженнішим Йосифом 1973 р. знова вітали його сердечно визначні православні духовники, але, на жаль, усе кінчалось лише хвилевим захопленням, хоч народ вижидав започаткування порозумінь і діялогу.
Сталось щось противне. Появилась неожидана заява Собору Правос. Єпископів, зацитована на початку статті.
Може Українських Православних Владик, з Митрополитом Мстиславом на чолі, вразив факт, що Українська Католицька Церква станула рішучо й безповоротно на патріярших началах, та ухвалила Конституцію Патріярхального Устрою в 1969 р. (IV. Архиєп. Синод в Римі), народ проголосив Кир Йосифа Патріярхом (1973 р.), а минулого року Блаженніший Йосиф прийняв цей титул на прохання Божого люду, та на основі історичних прав, та за апробатою понад 2000 учасників II Ватиканського Вселенського Собору, що 1963 р. ентузіястичними оплесками виявили згоду на піднесення Київо-Галицької Митрополії до стану Патріярхату. А ніхто не заперечить того, що вселенські Собори були і є найвищим законодатним тілом в Католицькій Церкві.
Митрополит Мстислав держиться принципу територіяльности (перша частина заяви) так, як Східня Конґреґація в Римі, та узалежнює творення патріярхатів від суверенної влади Українського Народу, виключно на Укр. території. Одначе давний принцип територіяльности в тому аспекті не має опертя (подібно, як теорія «метлінґ пат-у» нині впала, а на її місце виростає в ЗСА принцип етнічних груп). А узалежнювання розвитку будь-якої церкви від будь-яких державних чинників (хоч би й в незалежній Українській Державі) — рівнозначне підчиненню Церкви державі, що завжди кінчається обмеженням дії Церкви, а часто її ліквідацією. Церква має свою ціль, та середники до осягнення своєї ціли (Святі Тайни).
Не в територияльности нині справа, а в душах, котрі в останніх десятиріччах в сотках тисяч, а то й у мільйонах були переміщені та розміщені на поселеннях в діяспорі. І нам в діяспорі не вільно сидіти з заложеними руками і вижидати хвилини, коли буде здійснена суверенність. Тут власне на чужій, але свобідній території, є час і нагода творити та підготовляти організаційні форми, та завершувати структури церковних управлінь.
Можливо, Первоієрарх Української Православної Церкви і Голова Собору, Кир Мстислав, числить на це, що на рідній території суверенний уряд Укр. Народу буде форсувати радше православний, аніж католицький, з огляду на чисельну більшість православного населення, однак в цьому можна перечислитись, бо ось наведу цитату, яку опінію мав про патріярхат Голова Директорії УНР, Володимир Винниченко. Він, в першій половині січня, 1919 р., у своєму уряді мав з міністром Заграничних Справ Західньо-Української Республіки, д-ром Лонгином Цегельським таку розмову:
«Біда — продовжав по хвилі Винниченко, — що ми не маємо такої людини, як Шептицький, щоби поставити на чоло Української Православної Церкви. Є владика Плятон на Сибірі, щирий українець, але мабуть оженився з якоюсь учителькою. Та є ще Димитрій у Чернігові. Також щира українська душа, але надто любить вихилити лишню чарку. А що ви сказали б на це, якби ми вам забрали Шептицького до Київа на Митрополита всієї України?…»
«Шептицький на православного Митрополита не піде» — відповів я.
«На якого там православного!… Очевидно, що на уніятського. Православ’я скасуємо. Це ж воно нас завело під царя восточного, православного, та воно провадило обмосковлення України. Православ’я завжди буде ґравітувати до Москви. Ваша Унія добра для відрізнення і від Польщі і від Москви. Скличемо Синод єпископів, архимандритів, та представників мирян з України і порадимо їм прийняти Унію, а Шептицького поставимо на чоло. Ще й порозуміємось з Римом, щоб його зробив Патріярхом України. Чи не добре це звучить?… Ви думаєте — я жартую? Ні! Ми говорили про це поміж собою. Це серйозний плян. Відгородимо Україну муром унії від Москви раз на все». (Цитата взята з книжки: Лонгин Цегельський «ВІД ЛЕГЕНД ДО ПРАВДИ» стор. 193).
В другому параграфі Заяви є закид проти титулу «Київо-Галицький і Всеї Руси». Відповідаємо: Після заключення Унії, Українську Уніятську Церкву очолював Київський Митрополит і наслідники. З хвилиною завершення цієї Церкви Патріярхатом — цілком логічно цей патріярхат носить назву «Київо-Галицький». Митрополитови Михайлови Рагозі була дана Конституція папою Климентом VIII в Римі 23 грудня 1595, яка повністю затвердила йому титул: «Михайло, Архиєпископ, Митрополит Київський і Галицький і всеї Руси» (Конституціо Клєментіс VIII, Документа Понтіфікум Романорум Гісторіям Україне ілюстранція, т. І. 1075 до 1700), зібрав і примітки подав о. А. Г. Великий, ЧСВВ, Рим, 1953, стор. 236-242, в лат. мові: титул: «МІХАЕЛЬ, АРХІЕПІСКОПУС — МЕТРОПОЛІТА КІОВІЄНЗІС ЕТ ҐАЛІЦІЄНЗІС АК ТОТІЮС РУССІЄ».
Не диво отже, що чергових, після Михайла IV, 15 київських католицьких митрополитів уживають докладно і повністю (від 1600-го року до 1805-го року) титулу не лише «Київський і Галицький», але також і «всея Руси».
Київо-Галицькому Митрополитові Андреєві Шептицькому папа Пій X дав був великі повновласти на цілу Східню Европу. Митрополит Андрей уживав того права, бо 1917 р., коли повертався зі заслання, задержався в Петербурзі і висвятив там о. Леоніда Фйодорова на Московського католицького екзарха. Так отже наш Київо-Галицький Митрополит виконував юрисдикцію також над католиками не лиш старої Руси, але й Московщини.
Митрополит Йосиф Сліпий, повернувшись зі Сибіру виразно сказав до папи Івана XXIII: «На Сибірі були католики і нез’єдинені, і я був їх єпископом».
Гадка, будьто би лише нез’єдинені владики мали право до титулу «Київський Митрополит», свідчить про іґнорацію історії Церкви України. Цю гадку форсували московські історики «всеросійської» Церкви.
Українські душі є сьогодні по всіх територіях і ніщо не перешкаджає, що в Києві можуть бути два патріярхи, православний і католицький. У Львові були аж три архиєпископства: Український, Римо-католицький і Вірменський.
Блаженніший Кир Йосиф Сліпий, приймаючи титул Київо-Галицького Патріярха (1975 р.) кинув тимсамим визов Римові звернути всі права і привілеї, що буди документарно визнані Київській Митрополії папою Климентом VI 1-им при заключенні Берестейської Унії 1596.
Прийняття цього титулу — це мужній чин спротиву проти Московского Патріярхату та проти московського «возсоєдиненія».
